– Сьогодні люди не знають, кому вірити. Тому панує моральна розгубленість, загальна деморалізація. Типова картина: «В нашій компанії, крім наркотиків і алкоголю, ніяких цінностей нема…»

Марина Курсанова живе і працює у Львові. Львівська поетеса, письменниця, виконавець авторської пісні. Кілька років тому я познайомилася з нею як журналіст із редактором. І ще тоді, не знаючи нічого про її творчість, мені сподобалися незалежні і дуже прозірливі погляди цієї людини на дійсність. Сьогодні ZAXID.NET пропонує вашій увазі інтерв'ю з цією напрочуд цікавою жінкою.

- Що для вас авторська пісня?

- Це як влучне співпадіння. Щось на кшталт щоденника. Хочеться виразити те, що є всередині. Але відчуваєш, що через любов, дружні стосунки, писання віршів, оповідань чи попси цього зробити не можеш. Зате можеш вилити це в пісні. І в цих станах потрібно завжди доходити максимуму.

- Який би ви означили час, в якому ми зараз живемо, дух цього часу?

- Зараз присутня розгубленість. Дуже багато непевності, роз'єднаності. Якщо говорити про молодь, мені здається, не дивлячись на показний цинізм, вони напрочуд романтичні і наївні, доволі беззахисні, тендітні. Не помічаю в них сильного стержня, такого безумного драйву «ми прорвемося, не дивлячись ні на що», який був у багатьох з пострадянського покоління. Суджу по доньці та її друзях. Закриті, у своїх світах, на своїх хвилях... І водночас більше сподіваються на себе, ніж на кого-небудь. Ми свого часу теж намагалися покладатися на себе. Але багато людей з мого покоління зламалися, хоча здавалося, що їм багато дано. Може, ми були занадто впевнені і негнучкі?

Дуже не хочеться, щоб наступне покоління зламалося. Це буде дуже боляче.

Молоді сьогодні складно знаходити орієнтири. У них є спілкування на безконечних сайтах. І здається, ніби все добре, купа друзів, але чогось справжнього нема. Це мене лякає. Хотілося б, щоб у молодого покоління був чіткий нюх - це справжнє, а це - ні. Тим часом, піар вирішує сьогодні все, і дуже важко молодій людині в лавині інформації розбиратися, а нюху нема. Батьки ж займаються своїми справами, і мало хто займається навіть власними дітьми.

- Що ви помічаєте в настроях старших людей?

- На дуже багатьох вплинув розвал Союзу. У Радянському Союзі була визначена система цінностей, був чіткий поділ на чорне і біле, і була ілюзія захищеності. Ми знаємо зворотній бік цієї ілюзії. Ми знаємо, що це була моторошна залізна завіса, але тим не менше, ілюзія захищеності була. Була структура, люди почували себе задіяними у величезну державу.

Потім це все розвалилося, і захист зник. Почався «дикий капіталізм», було не зрозуміло: ніби все можна, а потім знову нічого не можна, потім виявилося, що можна красти, а ще за кілька років - що не можна. Потім виявилося, що взагалі не зрозуміло, хто при владі в цій країні. Люди остаточно розгубилися. Система цінностей була зруйнована.

Сьогодні люди не знають, кому вірити. Адже вже вірилося дуже багатьом, і, на жаль, історія повторюється. Тому панує моральна розгубленість, загальна деморалізація. Типова картина: «В нашій компанії, крім наркотиків і алкоголю, ніяких цінностей нема». Це і в старших, і в молодших. Люди починають глушити себе сурогатами, тільки щоб не думати.

На цьому тлі з ментальної точки зору пішов розпад, і з емоційної точки зору - теж, адже всі розчаровані тим, як у нас реалізуються хороші ідеї. Як приклад: людям не зрозуміло, навіщо вони ходили на цю Площу і співали пісень.

І що залишається? Фізичний рівень? Поїхати в Італію, важко заробити грошей, збудувати будинок, сісти під новорічною ялинкою і зрозуміти, що іграшки не тішать. Зникло відчуття щастя. Людина не може жити без віри, без надії, без відчуття, що завтра буде краще, ніж сьогодні. Це жахливо. Думаю, це на багатьох тисне.

Прикрий факт, як вирок: наша демократична країна сьогодні нічого не може дати тим людям, хто її відстоював, хто її робив.

Радянський Союз був страшною країною з точки зору приниження особистості, але там можна було піти в альтернативний клуб авторської пісні чи дисидентський підпільний гурток, і ти розумів, якій системі і як саме ти протистоїш, що якщо в тебе є своя думка, вона так чи інакше вплине на реальність, і ти матимеш (чи не матимеш) щось конкретне в результаті. А тепер все частіше не помічаєш вболівання за власну країну, за свій народ, і, боюсь, це не провина народу...

- Над чим ви зараз працюєте?

- Пишу книгу про львів'ян мого покоління, яким 35 і більше. Історії взяті з життя. Пишу про те, як склалися долі, як відбувалися трансформації, як люди вписалися або не вписалися в цей світ. Книжка виходить дуже смішна і сумна одночасно. Трагікомічна.

Однак я відчуваю, що заряд сили в мене є. Прокидаюся зранку і відчуваю, що жити - це добре. Це втішає.

- Чи використовує Львів усі можливості, які мав, має?

- З точки зору загального культурного контексту, звичайно, Львів дуже цікавий. Тут за повного безгрошів'я і без спонсорів, пройшов, до прикладу, Міжнародний фестиваль літератури, дуже престижний. На нього приїжджають люди зі всього світу, він має хороший резонанс. І що вражає журналістів з інших країн, дуже багато людей приходить на цей фестиваль, тобто інтерес надзвичайний. Є й інші великі фестивалі, наприклад, «Золотий Лев». Як на таке місто, де населення навіть менше мільйону, маємо надзвичайну культурну насиченість. І є люди, що хочуть це розвивати.

Проте, якщо порівнювати теперішнє і минуле, то, як на мене, дуже знизився інтелектуальний рівень. Хтось би сказав, що це тенденція світова, але думаю, що ні. Львів завжди був дуже інтелектуальним, розумним містом, був бізнесовим, думаючим. Зараз цього стає менше. Думка, що це місто як професорське традиційно підтримується, бо тут багато навчальних закладів, студентів тощо. Але що далі? Куди діватися цим людям з прекрасною освітою? Куди їм йти? Для них немає інфраструктури; правильних гуманітарних інститутів, що розвивають актуальні теми, нема; реальних соціальних досліджень нема. Гуманітарна частина, те, чим Львів славився завжди, зараз у занепаді.

Знову спостерігається картина: люди закінчують вищі навчальні заклади і їдуть з міста: в Київ, Москву, США, Канаду. А у Львові з'являються все нові й нові люди. Маємо постійні хвилі міграції. Немає реальних господарів, які б казали: «Це моє місто, бо тут жило три покоління моєї сім'ї, я знаю тут кожен камінчик, кожну вуличку, і знаю, що треба моєму місту».

Віталій Манський, документаліст, у 2004 році на основі історії його класу з 52-ї школи зняв фільм «Наша Родіна». В кінці 80-х - на початку 90-х зі Львова виїхало 75% його однокласників. В.Манський говорить, що після розвалу Радянського Союзу з міста виїхало більше половини тодішнього населення. Він порівнює візит до сучасного Львова з візитом на місяць, настільки тут змінилися обличчя.

Це не нормально для старого європейського культурного міста. Це величезний збиток для Львова. Хотілося б, щоб тут жило декілька поколінь, плекали традиції. У нас з цим важко. Живе два покоління, третє виїжджає. Основою для того, щоб люди могли врости в це місто корінням, звичайно, є стабільна економічна ситуація. Львову потрібна економічно-соціальна стабілізація.

- Наскільки Львів відкритий для світу і готовий на високому рівні приймати гостей?

- Звичайно, Львів - європейське місто, тут панує європейський дух. Проте якщо говорити про культурне життя, то чомусь, можливо через економічно-політичну ситуацію, Львів у певний момент став доволі відособленим.

Колись «Львів» - завжди був трендом, який свідчив про рівень. А зараз до цього в інших містах ставляться доволі обережно. Якщо подивитися, крім великих успішних фестивалів, акцій, то є ще багато інших, і в них, на жаль, дуже багато говориться: «Ми - львівські, і тому найкращі!», а раніше було - «Ми найкращі, а ще львівські». І світ говорив: «Так, він найкращий. Він зі Львова. Яке цікаве місто!» Зараз фактично відбувається не так розвиток, створення чогось нового, як використання того славного бренду. Львову і львів'янам треба бути більш сучасними, більше працювати над собою. Коли постійно відбувається розвиток, тоді це може бути вітаміном від містечковості.

- Можливо, знаєте, чого бракує?

- Чого мені не вистачає, так це спілкування. Не вистачає власне адекватного інтелектуального спілкування. Я не кажу про всіх людей, можливо, це мені так не щастить. Проте такі зустрічі - як рідкі подарунки.

У творчих людей зараз у Львові немає правильно структурованого середовища, а в будь-якій справі все-таки потрібна структуризація. Неможливо рік сидіти у себе в кімнатці й готуватися до фестивалю. Жити від фестивалю до фестивалю - це, напевне, добре, але не достатньо для творчої людини. А Інтернет не дає живого спілкування, не дає емоцій. Лише живе спілкування, дебати, допомагають шукати і знаходити. Воно насичене емоційно. Ти вчишся, розвиваєшся і ростеш, якщо є середовище однодумців.

Колись у Львові був Клуб фантастів, поетична спільнота, рок-клуб. Ти знав, що, прийшовши туди або туди, знайдеш цікавих людей, про що будуть дискутувати. На поетичні засідання приходило і приїжджало з інших міст щораз 60-70 людей. Відбувалися дуже зважені і толерантні дискусії. Люди до них готувалися. І це було, як на мене, те саме культурне середовище, про яке ми зараз можемо хіба що говорити.

Цього бракує. У Києві, Москві, інших великих містах, такі традиції середовищ збереглися, а в нас пішла тотальна розрізненість, в поганому значені. Від цього Львів може втратити те, чим він цікавий світові.

Я більш, ніж переконана, що львів'яни дуже люблять своє місто. Тому потрібно шукати точки дотику, треба знайти спільну мову. Коли зусилля зробити Львів кращим будуть об'єднані, тоді й вийде з цього щось хороше.

Юлія Поліковська  ZAXID.NET

Ваш коментар

Iм'я*
Вiдгук*
Код*