Мирослав Гринишин

Нетрафаретна «Kurazh» Гринишина

Репертуарне наповнення Івано-Франківського облмуздрамтеатру останнім часом якісно змінилося і не перестає по-доброму дивувати глядачів. 1 березня 2009 року франківцям запропонували інсценізацію п’єси німецького письменника Бертольда Брехта «Матінка Кураж та її діти». “Kurazh” – це сценічна фантазія на дві дії київського режисера Мирослава Гринишина, відомого в Україні передусім своїми патріотичними постановками «УБН» та «Біла ворона». З огляду на неоднозначне трактування публікою цих скандальних вистав, можна з впевненістю припустити, що Мирослав Гринишин і на цей раз проводить паралелі між українським сьогоденням та XVII століттям, Тридцятилітньою війною, про яку йдеться у «Kurazh». Робота режисера та акторів над виставою тривала приблизно п’ять років і, на думку пана Мирослава, мала б перевернути традиційне уявлення глядачів про театр. Режисер стверджує, що він і актори підійшли до постановки із зовсім іншого боку, «досі такого не робив ніхто».
«Коли я міркував над ідеєю вистави, я розглядав звичайну людину в таких умовах, коли вона змушена підняти себе за волосся, щоб піднятися, заради себе, заради близьких, не склавши руки і просто чекати, що буде, а діяти. Бертольд Брехт був поштовхом, він писав про війну, практично передбачаючи її і застерігаючи людей. Ця тема є дотичною до сьогодення, адже зараз у державі йде прихована війна проти народу, і власне завданням вистави є закликати до дії, викликати стан активності та бажання боротись»,— каже Мирослав Гринишин.
Своїм завданням режисер визначив «пошук стану, що дає людині можливість виживати». За його словами, як і багато років тому, людство й тепер прагне до самознищення. Тому зчинити у театрі провокацію, як висловився автор сценічної версії, йому підказав сам Брехт, котрий творив у такі ж складні часи, як наше сьогодення.
Іде війна. Торгівка Кураж живиться з цієї війни, війна дає їй прибуток, відтак вона сприймає її як благо. Іронічна мораль, що проходить крізь усю виставу: мир – це безладдя, основа аморальності суспільства, «тільки війни творять лад». Проте ще більшою трагедією матінки Кураж є те, що в погоні за прибутками вона втрачає трьох своїх дітей. Один з її синів, Швейцеркас, гине тільки через те, що його мати торгується, скільки грошей заплатити за його життя. Інші її діти, Ейліф та Кетрін, теж гинуть на війні. Навіть не встигнувши поховати свою дочку, матінка Кураж і далі іде дорогами війни торгувати.
Кожен із дітей матінки Кураж – уособлення якоїсь чесноти. Ейліф – хоробрий, сміливий. Швейцеркас – чесний, порядний. Катрін – добра. Але всі вони помирають через війну. Така доля і чеснот людських, які гинуть серед морального розпаду. Не випадково священик говорить, що війна вивертає все навиворіт і демонструє найстрашніші людські вади, які за мирного часу, може б, і не виявилися: «Тут винні ті, хто розв'язував війну, хто вивертає назовні найгидкіше, що є в людях».
Уже в самій назві Кураж названа не матір'ю, а матінкою. Чому? Тут прихована іронія. Чи може справжня мати бажати війни? Звісно ж, ні, навіть якщо це стосується не її дітей. Матінка й до своїх ставиться не надто турботливо. Щоразу, коли вирішується доля її дітей, вона десь торгується.
У змістову канву вистави вплетені тексти і висловлювання з китайського трактату «Мистецтво війни». Війна тут виступає засобом очищення, млином, що перемелює людське життя на попіл. За словами Гринишина, «Kurazh» – це вистава незвична, нетипова, нетрафаретна.
Враження від постановки «Kurazh» складне і багаторівневе, адже саме таким є і твір Брехта. Гринишин задіяв велику кількість акторів, вплів у канву вистави багато військових пісень, закцентував увагу на костюмах та декораціях. Сценічний експеримент, нові виражальні засоби — це новизна не тільки для глядачів, але й для акторів, що працюють у театрі вже багато років. «Я 36 років йшла до цієї ролі, я ще не щаслива, а буду щасливою, коли відчую враження глядача, — говорить головна героїня вистави, актриса Валентина Шиманська-Мартинович. — Це історія жінки, яка заробляла гроші на війні і за гроші заплатила своїми дітьми. Думаю, картина нікого не залишить байдужим».
Галина Баранкевич, яка ще недавно шокувала франківську публіку, блискуче зігравши німу Солодку Дарусю, ще раз підтвердила талановиту виконавицю «німих» ролей. У «Kurazh» Галина грає німу дочку матінки Кураж Кетрін.

Тетяна ЄРУШЕВИЧ

По страницам львовских газет

Февраль 2001. Народный депутат Украины А. Голуб

“Дело Гонгадзе”, “кассетный скандал”, акция “Украина без Кучмы!”, неожиданно объединившие полярные политические силы, способствовали и единодушию в освещении указанных событий средствами массовой информации их представляющими. Поэтому не имеет смысла анализировать эту тематику, поскольку её материалы в один голос поддают остракизму существующую власть.

Более продуктивным представляется анализ публикаций, в достаточной мере характеризующих состояние нынешней украинской “демократии”.

С этой точки зрения представляет несомненный интерес обсуждение в местных газетах премьеры спектакля государственного академического театра имени М.Заньковецкой – “У.Б.Н.”, украинский буржуазный националист (сценарий Галины Тельнюк, режиссёр-постановщик Мирослав Гринишин, продюсер Андрей Батьковский).

В основу текста сценария положена переписка известного в прошлом дисседента-антисоветчика Зиновия Красивского с представительницей “Международной амнистии”. Инициаторы постановки спектакля признались, что долго размышляли, в каком городе Украины реализовать свой замысел и, наконец, остановились на “столице Галичины”. Естественно, лучшего места, нежели Львов, - родины украинского фашизма и бывшей столицы буржуазного национализма, - сыскать было трудно.

Очевидно, поэтому авторы предвкушали оглушительный успех, но реальность внесла в их планы значительные коррективы.

По вполне понятным причинам на первые премьерные показы ринулась националистически настроенная публика, бывшие бандеровцы, хорошо знавшие З.Красивского, а то и отбывавшие вместе с ним срок за антисоветскую деятельность. Эта публика ожидала услышать со сцены Гимн о галицком национализме, осанну бандеровщине и героическую песнь о собственных подпольных деяниях.

Когда же вместо националистического “рыцаря без страха и упрёка” Зиновия Красивского алчущие признания собственных заслуг местные националисты увидели на сцене выпивоху и почитателя табуированной лексики, более смахивающего на бомжа-Зенона, - они жутко возмутились и оскорбились. А хронически хворая интегральным национализмом Ирина Калинец учинила в зрительном зале настоящий дебош с выкриками и воплями, а затем с группой изрыгающих проклятия сторонников – демонстративно покинула театральный храм.

Не получилось ни “героической эпопеи”, ни извините за выражение, “торжественного гимна”. А получился самый что ни наесть сценический кич, или, если перейти на общепонятный язык, - театральная кака. Как бы ни изворачивался на страницах “Поступу” и “Високого Замку” постановщик М.Гринишин, но спектакль о национализме не удовлетворил ни упёртых националистов вроде Ирины Калинец, ни представителей галицкой художественной элиты (см. отклик в “Високому Замку” (31.01.2001) живописца Любомира Медведя).

Резюме народного художника Украины, профессора Львовской академии искусств Л.Медведя следующее: “У.Н.Б.- як сценарій так і вистава претендує і розраховує на успіх..., перетворює сценічне дійство на такий собі лукавий бенкет серед чуми. ...Вона зроблена зовсім не бездарно, але напрочуд холоднокровно і з точним розрахунком, - як комедія “Ревізор” : “З кого смієтеся? З себе смієтеся!” Чого-чого, а насмішки український народ, що не кажіть, не заслуговує”.

А вот мнение журналистки газеты “Поступ” Виктории Садовой: “Прес-конференція вже вкотре підтвердила безпринципність мистецького проводу театру ім.. Заньковецької. ...Я вже не надто дивувалася сюрреалістичній прес-конференції...; відвертим нісенітницям, а то й хамським реплікам у промовах Є.Федорченка, А.Батьківського, Г.Тельнюк, Ф.Стригуна; дружнім схвальним оплескам статистів, які підтримували “народ”, що одностайно схвалює виставу й засуджували “так звану свідому інтелігенцію”, яка не сприймає й опротестовує провокативне спрямування “У.Н.Б”.”!

Однако нас в данном случае интересует другой провокационный всплеск спектакля: со сцены государственного театра главный герой Зенон, - наш современник! – провозглашает, что коммунистов надо уничтожать, как бешеных собак! То есть, театр, работающий под эгидой государства, в открытую призывает своих зрителей к совершению особо тяжких преступлений – убийств инакомыслящих!

Это не укладывается в голове: в демократическом вроде бы государстве, в “столице острова свободы”, функционирует театр-киллер!

10 топ статей

10 новых статей

Нетрафаретна «Kurazh» Гринишина

По страницам львовских газет

Июль Вторник 14 2009 г. в 15:26

Вам нужно Авторизоваться. Забыли Пароль? Регистрация