Театральна “Лялька”

... Пронизливе собаче дзявкання десь з-за гардеробу, паралельно з яким на імпровізовану сцену летить пір'я з роздертої (зубами?) подущини. А дзявкотіння таке дитячо-знервоване, що мимоволі так і тягне поглянути на цього маленького, невідь чим роздратованого песика... і незабаром він з'являється, заспокоюється та засинає, звільняючи простір для наступного персонажа...

“Пес, Христя і я” - так називається нова вистава-пантоміма театру “Клітка” під орудою Міхая Тимошенка. Поставлена буквально за два тижні перед Другим всеукраїнським молодіжним фестивалем театрального аматорського мистецтва “Драбина”, вона демонструвалася поза конкурсною програмою. Торік цей театр отримав нагороду за кращу режисуру і відзнаку для акторки, відтак Міхай Тимошенко вирішив, що вершина подолана, певний етап пройдений і він з “Кліткою” більше не братиме участі у конкурсній програмі. Але це зовсім не означає зверхнього ставлення до “Драбини” (запевняє Тимошенко), просто театрові, як і будь якому живому організмові, протипоказано застоюватися, вкорінюватися і топтатися на місці. А ніш і горизонтів так багато, що гріх не йти до них.

... На зміну стихлому у солодкій дрімоті песикові на сцені з'являється дівчинка з тигреням (забігаючи наперед, скажу, що найбільш вражаючий контрастністю натури і деякою гіперболічністю образ). А далі реальність ситуації, яка спершу повсюдно проступала натяками на подальшу сюжетність, відступає, випускаючи вже зовсім нереально-неправдоподібні у повсякденні (проте цілком ймовірні у сні, мареннях, кіно про якогось Джеймса Бонда чи мультиках) образи кумедного грабіжника, пластично-переляканої Леді з пістолетом, дівчинки-привида, травестійної принцеси, яку ніяк не може звабити лицар на коні, звабливої-дами, а-ля мадам із “Сімейки Адамсів”...

Міхай Тимошенко ставив акцент на одному героєві, який розповідав-розгортав свою історію в той час, коли інші зникали за “лаштунками” або ж солодко спали на помаранчевому тигреняті. У кожного свій продуманий до дрібниць образ, зовсім не схожий на інші, що змушувало глядачів ані на секунду не відводити очей, уважно слідкуючи за пластикою тіла, емоціями обличчя і словами очей.

“ Пес, Христя і я” - хоч не цілком пантомімна робота, у її штрихах проступають різні елементи театру. Орієнтована на ефект і часовий проміжок “тут і зараз”, а не сюжетне розгортання подій. Але разом з тим у ній немає тієї вічної людської трагедії – традиційних емоцій пантоміма, зате є подихи комедійності.

Актори фліртують з глядачем (без тіні еротизму), розмовляють (не користуючись словами), провокують на емоції (водночас не піддаючись загальним вибухам сміху). А усе дійство чимось нагадує людину, яка не може висловити свої почуття усіма доступними способами, відтак, від кульмінування на доступному способі висловлення, її рефлексії та дії стають гіперболізованими і комічними.

... Насамкінець герої з просто дивних і неприродних у реаліях істот стають безвольними маріонетками. Леді з пістолетом і крадій після довгих спільних пошуків замість очікуваного скарбу знаходять у схронку ... торт. Їх розпач. Всезагальна радість решти від самого вигляду ласого солодкого кружальця. Майже ейфорія. Афект.

І The End - лікар у білому (аякже інакше) халаті впихує усім своїм пацієнтам у рота кружальця таблеток. Щоб бути вільними, потрібно бути божевільними. Щоб бути божевільними, потрібно бути незвичайними.

Цю постановку Міхай Тимошенко адаптував спеціально для приміщення “Ляльки”, розширивши разом з тим її простір за допомогою знятої штори-запинала, що заважала втілити у життя продуману сценографію. Цей театр аматорської пантоміми (поєднаної, втім, з звичайним театром та музикою) складається здебільшого із студентів. Власне “Клітка” існує уже рік і три місяці, протягом яких актори на чолі з Міхаєм поставили уже п'ять вистав.

•  Зараз ми об'єднуємо у своїх виставах пантоміму, театр, музику..., - каже Міхай Тимошенко. - Хотіли б робити справжню пантоміму, але це важко тому, що в Україні дуже мало зразків такого мистецтва.

•  Якщо в Україні немає театрів пантоміми, де вчишся, черпаєш знахідки?

•  Переважно у Польщі. Приміром, ми брали участь у тамтешньому пленері і наша акторка Марія Макогін навіть виграла приз. Побачене дуже вразило, думаю що і тут треба робити такі речі.

Чи вважаю свій театр аматорським а чи професійним? Думаю, що він повинен залишатися десь посередині. Якщо говорити про професійність, то що вона означає: наявність диплому чи таланту? Ніякі документи не визначатимуть нас як професіоналів чи аматорів. Важливо, щоб ми були задоволені роботою, щоб робили її якісно. А це важко, бо кілька людей тримається театру, а багато приходить і йдуть. У чому причина? Людина мусить заробляти гроші. А якщо робити театр на рівні студентів, то буде те, що ви сьогодні бачили. Але я б хотів більшого, а для цього потрібно більше праці і професійності. Ентузіазму недостатньо.

Оксана КЕРИК