Чи вміє Україна себе захищати? На читацький розсуд пропонуємо історію міждержавних конфліктів України та її сусідів за останніх декілька років. Комусь здається, що наша недавня історія – це лише гіркі поразки та невдачі. Однак, Україна має свою скарбницю перемог. Про стосунки із сусідами у матеріалі Сергія Гейка. 

Румунія

 

Ще на початку 90-х ця держава найпослідовніше та найактивніше з числа колишніх союзників СРСР по Варшавському блоку наголошувала на необхідності перегляду свого кордону з Україною, мріючи про повернення острова Зміїний, а за сприятливих умов – Буковини (Чернівецької області) та Буджака (півдня Одеської області), які остаточно відійшли до СРСР у 1944 р. Ледь «висохли чорнила» на папері договору про відсутність взаємних територіальних претензій, як спалахнула суперечка довкола територіального розмежування причорноморського шельфу, що дісталась Україні у спадок від СРСР.

 

Гостроту цієї суперечки підсилило відкриття у 2001 р. українською геологорозвідувальною експедицією нафтогазоносних родовищ поблизу острова Зміїний. Більш-менш точних даних щодо об’ємів нафти та газу на віднайдених родовищах дотепер не існує, оскільки в тому ж 2001 р. через протести румунської сторони розвідку було припинено, позаяк Румунія вважала, що українці працюють на «її шельфі». Тоді ж знову постало питання острова Зміїний, але тепер уже мова йшла не про передачу його нашій сусідці, а про заміну понять – визнання Зміїного скелею. Це дало б Румунії можливість відміряти собі додаткову територію на шельфі у повній відповідності з міжнародним законодавством.

 

Далі було звернення Республіки Румунія до Гаазького суду з питання делімітації причорноморського шельфу. Українська сторона сподівалася на більш-менш пристойний для себе результат. Проте суд не погодився з методом підрахунку довжини узбережжя, запропонованим Україною (саме довжина узбережжя є основним критерієм розмежування шельфу). Оскільки румунська сторона наполягала на частковому (!) врахуванні довжини українського узбережжя, натомість пропонуючи «збільшення» власного за рахунок довжини Сулинської дамби (штучної споруди, яка не могла бути врахована інакше, ніж цілковито ігноруючи міжнародне законодавство), суд пішов на дивний компроміс. Більше того, визнавши Зміїний островом, суд не визначив його «прибережним», що фактично й повернуло статус скелі. Результат – Україна отримує лише 12-мильний водний простір навколо острова, на який Румунія і не претендувала. І лише у південно-західній акваторії поблизу Зміїного, неначе щоб підсолодити гірку пілюлю, Україні дісталася ділянка спірної зони площею 2,3 тис. кв. км. У загальному підсумку Румунія отримала 79,34 % спірної акваторії включно з усіма запасами нафти та газу, знайденими українцями у 2001 р.

 

Буря критики цього рішення, яка здійнялась в Україні, була аж занадто емоційною. Але аргументи керівників МЗС з приводу його вигідності для України цілковито переконували у протилежному і виглядали геть недолуго. Сплив навіть такий аргумент – запаси нафти та газу на втрачених родовищах є незначними, але ж зате є ще запаси поблизу Керчі… Дійсно, як кажуть росіяни, «снявши голову, по волосам не плачут».

 

Аргумент стосовно неможливості відмовитись від розгляду суперечки в суді є непереконливим. Очільники МЗС чомусь забули, що, згідно зі Статтею 289 Конвенції з морського права ООН «допускається відмова держави від участі в обов’язкових процедурах, що тягнуть за собою обов’язкові рішення, при розгляді спорів, пов’язаних з делімітацією морських кордонів». Нарешті, аргумент щодо необхідності слідувати даному рішенню («вигідне чи ні, а треба виконувати») – також окозамилювання. Стаття 38 частини 5 Регламенту Міжнародного суду ООН недвозначно говорить: «… ніякі дії в порядку судочинства не здійснюються до тих пір, поки держава, проти якої подається така заява, не визнає юрисдикцію суду з даної справи».

Не будемо розмірковувати, що ж спричинило таке потужне фіаско України – самовпевненість у власній перемозі, острах роздратувати ЄС та НАТО чи елементарна безхребетність. Факт залишається фактом – ми програли, і цей програш став причиною подальшого глуму з боку «задунайської держави» з нас.

У березні без пояснення причин з Румунії було вислано двох українських військових дипломати. Власне, цей акт МЗС Румунії не коментувало, натомість ЗМІ розтрубили про шпигунську діяльність українців на користь Росії. Це при тому, що дружні, цивілізовані міждержавні відносини передбачають якомога тихіше, без розголосу в ЗМІ, «відправляння» додому дипломатів, які дійсно «відзначились» як розвідники. Галасливо-скандальний піар-хід навколо цієї події є відтак нічим іншим, як намаганням представити Україну державою, що «зливає інформацію» на користь такого потужного суперника НАТО, як Росія. А отже, у НАТО їй не місце.

Не дивно, що Румунія вдалась до такого кроку саме на хвилі святкування успішного для себе поділу Чорного моря. Зрозуміло, чому вона не хоче бачити Україну в НАТО – конкурент, що може «перетягнути» на себе інвестиції для переозброєння, їй не потрібен. Незрозуміло інше – скільки ще триватиме практика «європейського підходу» вітчизняного МЗС до держави, яка діє проти України суто по-азіатському.

Тим більше, українсько-румунські суперечності не обмежуються вищенаведеними конфліктами. Вже близько 10 років, начхавши на міжнародні екологічні норми, румунська сторона поглиблює канал Дунай–Чорне море. Справа дійшла навіть до будівництва дамби, яка третину водопотоку відводить до румунської частини Дунаю. Натомість ООН засипають скаргами з вимогами заборонити Україні використовувати єдиний її канал у дунайському гирлі. Розрахунок простий – збереження монопольного права на транзит вантажів у дельті водної артерії Європи (що, знову ж таки, дає величезні доходи до бюджету) шляхом витіснення конкурента.

Регулярно й цілеспрямовано Бухарест твердить про ігнорування Україною національних прав румунської меншини (за статистикою, у Чернівецькій області діє близько 140 румуномовних шкіл та дитсадків, здійснюється теле- та радіотрансляція румунською мовою, видається велика кількість румунських газет. Але близько половини буковинських румун не володіють українською мовою). При цьому в обхід законодавства України триває підпільна видача паспортів Румунії жителям Чернівецької та південної частини Одеської області, у ЄС же Румунія постійно видає себе за жертву пакту Молотова-Ріббентропа, до підписання якого нібито причетна й Україна.

Як бачимо, ідея відновлення Великої Румунії поряд із намаганням знищити економічного конкурента впевнено визначає політику «задунайської держави» стосовно України. Вітчизняні ж політики поки що зберігають тактику мовчазного спостереження або ж очікування «вищої справедливості» без твердого відстоювання власної позиції.

 

Формат статті просто-напросто не дозволить перелічити всі непорозуміння та критичні ситуації, які виникали й виникають в українсько-російських відносинах. Проблема Криму і Севастополя, «газові війни», нібито розтоптані права росіян в Україні, звинувачення у втручанні в кавказький конфлікт, шалена кампанія проти вступу України в НАТО, «свій погляд» на голодомор… Видається, ніби більшість громадян Росії за 17 років, що минули після розпаду СРСР, так і не збагнули, що Україна тепер – окрема держава, а не частина імперії, яка раптово начхала на спільне минуле, і відкололася, сама не знаючи нащо. Саме тому у багатьох російських ЗМІ Україна таврується як «зрадниця», чия «зрада» полягає у намаганні жити окремим від матінки-Росії життям. Той факт, що навіть за часів найдеспотичнішого «соціалізму» було помітно, що Україна – не Росія, не кажучи вже про постійну боротьбу українців з метою хоч якось послабити імперський гніт росіянами або начисто ігнорується, або ж просто залишається невідомим.

Кремлівське керівництво посилено експлуатує міф про «зрадництво» українців, намагаючись через критику України утвердити образ Росії як великої держави і цим легітимізувати свій режим. Адже, крім тиражування ідеї «величі» у нього не виходить майже нічого, тим паче забезпечення економічного процвітання для всього народу, а не тільки для купки олігархів.

Втім, варто зазначити, коли українсько-російські стосунки підходять до «точки кипіння», здоровий глузд завжди бере гору, хай навіть і за допомогою європейських посередників. Це продемонструвала остання «газова війна». Вона, крім того, ще раз підтвердила давню істину: значно легше перемогти розколоте суспільство, аніж те, у якому панує єдність. Адже лідери України, продемонструвавши одностайність у небажанні піддатися на «газовий шантаж», водночас продовжували вперту боротьбу за владу між собою, та й способи виходу з конфлікту, як виявилось, бачили кожен по-своєму. Це значно полегшило для Росії її шантаж. Крім того, саме відсутність консолідації вищих посадовців України спричинила вкрай слабку захисну піар-кампанію, яка майже весь час була «грою навздогін», тобто не випереджала аргументи Кремля, а лише коментувала. Як підсумок – угода, яка має доцільність лише під час кризового падіння цін на нафту, спалені українські прапори біля посольства України у Болгарії – покарання за холодні батареї, які насправді «заморозила» Росія і… допомога ЄС у справі реконструкції газопроводу – підтвердження того, що Україну можуть-таки почути, якщо вона впевнено відстоює власну позицію.

Та в історії українсько-російських конфліктів був епізод, занадто «гострий» навіть за умов постійних суперечок. Коли згадуєш про нього, самі собою напрошуються деякі аналогії з ситуацією довкола Зміїного.

Осінь 2003 року. Південно-східний рубіж України. Острівець, чи то коса Тузла поблизу Керчі, і суходіл, який наближався до нього з боку російської Кубані – дамба, що мала перетворити острівець на півострів. А це дало б змогу поставити питання про приналежність його до РФ.

На цей раз не було ніяких звернень жодної із сторін до тих чи інших судів. Не було апелювання до «історичної справедливості», взагалі яких-небудь осмислених коментарів. Просто одна держава, чи то здуру, чи то випробовуючи українське керівництво на міцність, під виглядом поліпшення екологічної обстановки фактично поставила під сумнів територіальну цілісність України. Україна забила тривогу. І від слів перейшла до дій: українські прикордонники протаранили і затримали у власних водах російський буксир, українська армія розпочала поблизу Керчі військові маневри, а президент Кучма особисто прибув на Тузлу і символічно спробував на міцність щойно збудовані прикордонні стовпи.

Невдовзі відбулась зустріч прем’єрів двох країн, а потому інцидент було вичерпано – будівництво дамби зупинилося. І як би не називали потім реакцію України – неадекватною, істеричною, провокативною – подібних «жартів» більше не було…
То чому ж у 2009 році українські політики не відкинули рішуче домагання Бухаресту? Чому Президент Ющенко взагалі не висловився з цього питання? Безумовно, забракло твердості. Далі, у випадку суперечки з Румунією мова йшла не про можливість анексії суходолу, а про встановлення морського кордону, який так чи інакше треба було «накреслити». Але головна відмінність в іншому. Зіткнувшись із брутальним тиском Росії, Україна прореагувала теж жорстко, і тому перемогла. Румунія ж вдалася до обережного «пощипування» України, прикривши це маскою справедливого суду. Віра у його принциповість разом з недооцінкою серйозності намірів задунайців (чого не було у інциденті навколо Тузли – імперські випади Росії Україна вже навчилася розпізнавати та відбивати) і призвела до фіаско.

 

Яскравий приклад того, що за наявності щирого взаємного бажання дійти до порозуміння, відкинувши всі образи минулого – справа цілком можлива. І що б не казали сьогодні про приховане бажання поляків знову приєднати Львів і навколишні території, про «ополячення» Західної України (а польські ЗМІ, відповідно – про натиск українських трудових мігрантів, які відбирають роботу у корінних поляків), рівень взаємної співпраці і довіри є на сьогодні таким, що не може йти навіть у порівняння з українсько-російськими чи українсько-румунськими стосунками. Формула «вибачаємо і просимо вибачення», до впровадження якої доклали зусиль не так політики, як громадські діячі та історики, стосується всіх без винятку історичних травм та конфліктів: чи то Волинської трагедії 1943 р., чи війни між Республікою Польща та ЗУНР 1918-1919 рр., чи боротьбі ОУН з польською владою у 30-ті... Вшанування військових поховань по обидва боки кордону, взаємні гарантії прав національних меншин, цивілізовані дискусії істориків стосовно гострих тем історичного минулого обох народів, постійні контакти на вищому рівні – яскраве свідчення її практичного втілення.

У підсумку зазначимо – захищати себе від зовнішнього тиску сучасна Україна може. Найбільш ефективно це їй вдається тоді, коли втручання сусідів є досить загрозливим та брутальним. У випадку ж «повзучого тиску» Україна захищає себе вкрай обережно, ніби знехотя, не перериваючи політичні сварки на владному Олімпі, постійно озираючись на реакцію впливових сусідів та все чекаючи застосування ззовні принципу справедливості. Словом, так, ніби має право програти десяток «малозначущих» суперечок, допоки прокинеться для відстоювання вирішальної. От тільки чи дадуть їй прокинутись? І чи не час нам, нарешті, навчитися діяти адекватно, на доброзичливість відповідаючи щирістю, а на грубість, хай навіть «маленьку» – хай напускною, та все ж суворістю?

 

 

Сергій Гейко для НББ!

 

 

Читайте також:  

 

"Держави без кордонів"