Геннадій Іванущенко: пізнати правду, щоб стати вільним

Сьогодні Україна схиляє голови перед жертвами голодомору 32-33 років. Ми схиляємо голови і сумуємо. Але чому ж загинули мільйони наших земляків? Чому в ті страшні роки найродючіша в світі земля замість пшеничних зерен приймала в себе змордовані людські тіла? Версій існує декілька. Але правда, як відомо, одна. І ця правда містилася ще донедавна в засекречених архівних документах, які сьогодні стають відомі громадськості. Про те, що говорять документи про одну з найстрашніших трагедій українців та про її причини і наслідки ми говоримо з директором Державного архіву Сумської області, членом Вченої ради Центру Досліджень Визвольного Руху Геннадієм ІВАНУЩЕНКОМ.

Пане Геннадію, мабуть працівникам архівів як нікому відомі справжні факти голодомору. 18 листопада в Українському домі відбулися слухання про участь архівних установ в дослідженні теми голодомору 32-33 років в Україні. Яку роботу представили на них архівісти Сумщини?

Іванущенко: Хотів би сказати, що завдяки нашим зусиллям було виявлено в державному архіві Сумської області близько 400 документів, які лягли в основу збірника "Голодомор 32-33 рр на Сумщині". На даний час, якщо взяти весь масив документів, то тільки матеріали судів містять близько 6 тис. посилань на вказані фонди. Також, починаючи з минулого року, ведеться робота над опрацюванням книг реєстрації актів громадянського стану. Що це таке? Це книги, які містять відомості про загиблих. Тобто ми складаємо повний перелік людей, які загинули від голодомору. Це різноманітні діагнози, це акти про смерть з усіх районів області, крім Ямпільського, книги якого на зберігання не надходили.

Вивчаючи ці книги, вивчаючи діагнози, які висновки Ви можете зроби-ти?

Іванущенко: Аналізуючи ці діагнози, ми зразу бачимо те, які масштаби мав голодомор на Сумщині в 30-ті роки. По-перше, значна кількість цих діагнозів прямо таки говорить, що людина померла від голоду. Візьмемо селище Недригайлів, серед усіх загиблих у 1933 році бачимо, що 30 % становлять записи по РАГСових книгах з діагнозом „від голоду”, прямо так і написано – "від голоду". 33,1 % - з діагнозом "від недоїдання" і близько 1,3 % з діагнозом "від виснаження". Тобто це означає, що близько 64 % померлих в Недригайлові – це ті люди, які були приречені на голодну смерть. Також є різноманітні лікарські довідки щодо того, в якому стані перебувають дитячі будинки. Ці лікарські довідки свідчать про крайнє виснаження дітей. І видно, що діти різного віку щоденно помирали, причому робився відповідний запис.

Зрештою з тим, що в 32-33 роках в Україні був голод, вже ніхто не сперечається. Питання в тому, чи цей голод був справді штучно створений комуністичною владою. І чи був він спрямований саме на знищення українського селянства. От в цих документах, про які ви зараз говорите, є цьому якісь підтвердження чи, навпаки, спростування?

Іванущенко: Якщо ми подивимося в графі „національність”, то побачимо, що всі вони українці за національністю, а в графі „національне походження”, крім двох – усі хлібороби. Там чітко видно, що це якраз і був геноцид і за національною ознакою і за соціальною ознакою.

А як ці документи, які підтверджують факт геноциду, збереглися в архі-вах. Чому тоді або пізніше, вже коли про голодомор почали говорити в світі, радянська влада їх не знищила?

Іванущенко: В роки голодомору влада намагалася уже тоді замітати сліди і шукати всілякі приводи для знищення відомостей. Ну, зокрема, є документи про вилучення і знищення документів колгоспів уже в 1934 році. А згідно архівних правил документи зберігаються 75 років і потім передаються з установ уже на державне зберігання.

Якщо в архівах є документи, які засвідчують факт геноциду українського народу, то мають бути і документи, які говорять про його причини. А вони, мабуть, в тому, що була визвольна боротьба українців, були селянські повстання проти комуністичної влади. І, щоб їх придушити, Москва організувала штучний голод.

Іванущенко: На мою думку, потрібно вже поступово відходити від одного тільки трагізму в змальовуванні подій 30-50-х років, а показувати на основі документів і стверджувати, що наш народ боровся, незважаючи на всі ті лихоліття, через які він проходив. Зокрема, це відомості про повстання в 20 і 30-х роках. Наприклад, відомо з документів, що останнього повстанського отамана Пилипа Ващенка чекісти змогли розбити у Шосткинських лісах аж на Різдво 1929 року.

Всього на території Сумщини близько 106 загонів діяло з 19-го по 23 рік і діяли загони також і в подальший період. Відомо, що в 30-х роках діяли повстанські загони. От, зокрема, вийшла друком книга, яка оприлюднює матеріали комісії конгресу Сполучених Штатів. Там дуже багато вихідців з Сумської області свідчать про події голодомору. В тому числі, є відомості про одне з найбільших повстань, які підняв на Сумщині Іван Козлов. Про це є згадка в книзі Семена Підгайного „Українська інтелігенція на Соловках”. Так от, що зробив Козлов. Він захопив із своїм повстанським загоном ешелон із пшеницею, роздав його голодним селянам і кілька тижнів контролював певні райони. Потрібно було проти нього кинути значні збройні сили, щоб перемогти. Відомо також, що подібні повстання були в Шосткинському, Тростянецькому, Великописарівському, Роменському та інших районах Сумської області.

Пане Геннадію, аналізуючи наслідки голодомору, деякі дослідники стверджують, що він, так би мовити, зламав хребет українцям. Тобто після нього не те що не було вже сил боротися, не було кому навіть сіяти, обробляти землю, просто жити як звичайний український хлібороб. От я особисто не зовсім з цим погоджуюся. Адже коли розпочалася друга світова війна, на тій же Сумщині почало діяти підпілля і ОУН, і УПА. Я знаю, що ви готували до опублікування документи за цією тематикою.

Іванущенко: Видано перший том документів, а зараз вже закінчується ро-бота над другим томом. Що показали ці дослідження, що показали ці документи? Вони показали, що на Сумщині діяла розгалужена мережа оунівського підпілля, яке мало поширення і на Роменщені, і на Глухівщині, і в самих Сумах. Близько 200 чоловік було заарештовано німцями у лютому 1943 року і розстріляно у сумській тюрмі. Стали відомі деякі подробиці діяльності похідних груп, стали відомі прізвища учасників цих похідних груп і зв’язкових із Львова, з Києва, які приїздили на Сумщину. Стало відомо про те, що після закінчення другої світової війни аж до 1948 року в деяких районах області діяли окремі боївки Української Повстанської Армії. Найбільшого розголосу набула діяльність боївки на території Недригайлівського і Роменського району у 1944 році.

Тобто, не дивлячись на те, що комуністична влада кидала українців чи в лещата голодної смерті, чи під кулемети НКВС, чи в кращому випадку в сибірські чи мордовські концтабори, бажання боротися за незалежність зламати не вдалося. Але коли ми вже заговорили про діяльність ОУН та УПА на Сумщині, знову ж таки лунають твердження, що там діяли представники галицьких областей, яких ні голод, ні репресії не торкнулися. Як ви це прокоментуєте?

Іванущенко: Це було явище не суто галицьке, як іноді твердять наші опоненти, а це було явище всеукраїнське, тут діяли місцеві представники інтелігенції, селян, робітників.

Документи показують, що повстанський рух мав давні традиції, ще від визвольної боротьби 20-х років. Традиції визвольної боротьби в Україні і, зокрема, в нашому краї безперервні, а це значить, що основним змістом української історії була визвольна боротьба за створення власної держави.

Отже ми можемо стверджувати, що голодомори, які відбувалися в Україні в першій половині минулого століття, були наслідком придушення повстанської боротьби? Саме в такому аспекті їх необхідно сприймати?

Іванущенко: Тема повстанської боротьби і тема дослідження голодоморів, вони взаємопов’язані. Терор голодом був відповіддю тоталітарної більшовицької держави на прагнення українців до самостійності, а повстанський рух був захисною реакцією українського населення проти терору.

І цьому є документальні підтвердження?

Іванущенко: Так, звичайно, є документи про повстання в 20-х роках, про велику кількість повстанських загонів, які діяли в тому числі на території нинішньої Сумської області. Є документи, які показують терор більшовицької влади. Зокрема, інструкція за підписом Раковського, яка передбачає знищення цілих населених пунктів, яка передбачає взяття заручників, в тому числі і віком до 14 років. Це документ, який зберігається в державному архіві Сумської області, це свідчення того, яких масштабів набуло протистояння в ті часи.

Тобто була дуже жорстока боротьба, і в цій боротьбі українці були силою, яка викликала ненависть у окупанта, тому саме проти України було кинуто такі ресурси – і армію, і каральні загони, і як економічна складова цієї боротьби був терор голодом.

Пане Геннадію, отже, ми з’ясували, що існують документальні докази того, що голодомори, які в минулому столітті забрали життя міль-йонів українців, були організовані більшовицькою владою для придушення національно-визвольного руху. Але давайте про цей рух поговоримо більш детально.

Іванущенко: Якщо враховувати не тільки окремі документи або документи окремих періодів, а вкласти їх в логічне русло тих подій, які відбувалися у 20 столітті, повстанський рух 20-х років – це був відгомін, або продовження тієї сторінки визвольної боротьби, яка була у 1917-20 роках, це події української революції і боротьби за збереження української державності.

Ті самі загони повстанські, які діяли в 20-х роках, вони іноді так і називалися. Наприклад, загони вільного козацтва з тими самими назвами, які були в 1917-20-х роках на території області. Тобто це все події одного порядку. Це все події, пов’язані з визвольною боротьбою. А ті репресивні дії, які застосовувала російсько-більшовицька влада, то це дії, спрямовані на придушення визвольного руху. От в цьому вся і причина. Чому саме Україна стала об’єктом агресії і в тому числі об’єктом терору голоду? Тому, що українці найбільш завзято, найбільш наполегливо, найбільш послідовно відстоювали свою свободу. Повстанський рух на Сумщині, де були лісисті умови і відповідні дані для продовження цієї боротьби, тривав по суті до початку 30-х років.

Все ж, попри намагання комуністичної влади приховати свої дії і викривити дії українських повстанців, документи не дають викривити історичну правду. Але деякі російські та й українські політики й сьогодні намагаються це зробити. Але чому люди їм інколи вірять? Як це можна пояснити?

Іванущенко: По-перше, сам по собі документ – це явище пасивне, він чекає дослідника, який його знайде, оприлюднить, вкладе в русло якоїсь логіки і потім про нього дізнається читач. Друге, ті збірники документів, які виходять сьогодні, вони розраховані на читача з відповідною підготовкою, історичною підготовкою, історичною освітою, вони не стають надбанням широких верств населення. Тому наступне завдання – це вже завдання представникам нашої творчої інтелігенції – популяризувати цю тему і на основі збірників документів, на основі архівних матеріалів колись будуть створені і художні книги, і цікаві телепередачі, фільми, і таке вже відбувається. Просто сьогодні іде, мені здається, такий початковий етап виявлення джерельної бази для того, щоб у наступному ми вже могли цю базу використовувати для популяризації ідей українського відродження, українського визвольного руху і показувати значущість цієї боротьби.

Можливо, вивчення архівних баз дасть нам можливість не тільки опла-кувати загиблих, а й гордитися тими людьми, які виборювали українську незалежність?

Іванущенко: Зараз ми займаємось розробкою біографій, і одна із біографій, яка стала відома широкому загалу на основі документів, - це Василь Захарович Філонович, генерал-хорунжий армії Української Народної Республіки, який керував обороною Сум у 1918 році і прилеглої території, який був захоплений в полон білогвардійцями, втік з-під варти, опинився на Кубані, очолив загін кубанських повстанців, який боровся за самостійність Кубані, відступив на чолі цього загону в Грузії. Потім він стає віце-консулом України в Поті, знову повертається в України, переїздить нелегально до Чехословаччини, здобуває в Подєбрадах освіту.

В 39-му році очолює штаб Карпатської Січі, потрапляє в полон, опиняється в Болгарії, стає там військовим аташе, опікується могилою Драгоманова, дуже багато робить для розбудови осередку української еміграції в Софії, для допомоги втікачам з України в 1933 році, які буквально через Дністер переправлялися, шукаючи порятунку за кордоном. Потім опиняється в Сполучених Штатах і очолює Світовий союз Українських ветеранів. От видатна людина, про яку на Сумщині не знали. І зараз вже будемо ставити питання про увічнення його пам’яті: або встановлення меморіальної дошки, як це було зроблено, коли відкрили дошку підпільникам ОУН, або назвати його ім’ям вулицю.

Михайло Ковенко, якому нещодавно минуло 120 років, уродженець Біло-пілля, організатор Вільного козацтва в Києві. Особливий комендант Києва на час вторгнення полчищ Муравйова і йому належить особлива заслуга в тому, що він разом з вільними козаками, разом з січовими стрільцями Коновальця і гайдамацьким кошем Слобідської України Петлюри зуміли придушити антиурядовий заколот на Арсеналі. Потім інженер Ковенко після української революції займається журналістською діяльністю. В 1919 році він очолює надзвичайну комісію Директорії по боротьбі з контрреволюцією.

Я думаю, що такі матеріали і повинні лягати в основу якихось літературних, музичних творів, кінофільмів, в основу рішень відповідних органів влади, органів місцевого самоврядування щодо вшанування таких діячів і щодо показу позитивних прикладів для наступних поколінь українців.

Власне, показуючи цих людей, показуючи їхній подвиг, ми і зможемо виховати нових патріотів України.

Іванущенко: Їхній приклад слід наводити для того, щоб в сьогоденні, в тих помилках, які іноді робляться, в тому числі політиками, бачився той взірець ставлення до справи, ставлення до ідеї вірності народній довірі, вірності ідеалам боротьби, яку нам показали наші попередники від давніх часів до сьогодення. В історії визвольної боротьби дуже багато позитивних прикладів.