Про особливості українського шоу-бізнесу та не тільки це розмовляємо з вокалістом гурту «ТІК», який успішно увірвався на вітчизняний музичний ринок на своїх «оленях» і вже декілька років поспіль пропагує «весільний панк з елементами філософської еротики». 22 лютого «ТІК» давав сольний луцькому концерт у кінотеатрі «Промінь».

Пане Вікторе, з якими враженнями покидаєте Луцьк? Чи задоволені своїм виступом та реакцією аудиторії в залі?

Аудиторія нас сприйняла дуже класно. Ми вчора спілкувалися з людьми, які у вас займаються організацією концертів, і вони сказали, що досить давно не бачили такої великої кількості людей у залі. Не зважаючи на всі соціальні та економічні фактори, люди прийшли. Повний зал – це для нас велика повага і задоволення від того, що ти робиш роботу, яка комусь потрібна.

В принципі, квитки на Ваш концерт продавалися за більш-менш прийнятими цінами – від 40 до 150 гривень. У той же час окремі виконавці сьогодні оцінюють вартість одного квитка на свій виступ до 500 і більше гривень. Вам вигідно виступати за порівняно невисоку плату?

Інколи треба виходити на вулицю і дивитися, що робиться навколо, а потім думати про ринок. Якщо сьогодні не реагувати на скачки цін та можливості людей, то це означає втратити зв’язок із зовнішнім світом. У нас досить прогресивно працює менеджмент. Ми не збираємося заробити якихось капіталів із цього туру. Ми знайшли якусь таку оптимальну дельту, завдяки якій змогли добратися до того чи іншого міста та зустрітися з нашими прихильниками.

На Вашому концерті були люди старшого покоління та молодь. Вашу аудиторію постійно представляють такі різні за віком люди?

До нас ходить свідома аудиторія, яка звикла працювати головою і знає, чого хоче в житті. Наші шанувальники сприймають життя під дещо кольоровим забарвленням. Вони до всього підходять творчо, до будь-якої роботи.

Є різниця між публікою Сходу України та Заходу?

Абсолютно ніякої різниці. Ми усі в колективі є учителями, бо закінчували педагогічний університет, і я дуже часто згадую одну ситуацію зі свого життя, коли мені задають питання про погану чи хорошу публіку. Мій перший у житті урок – повний провал. У мене абсолютно нічого не вийшло: діти кричали та бігали по класі. Потім до мене підійшла вчителька, яка за цим всім спостерігала, та питає: «Вітя, як ти думаєш, чого в тебе нічого не получається?» Я сказав, що це – погані діти, що мені «підсунули» нехороший клас. Вона каже: «Дітей поганих не буває, вони всі одинакові. Їм просто було нецікаво...»

Я здивувався і заперечив їй: мов, я готувався, писав конспект, то чого там нецікаво? «Один і той самий конспект студенти списують з року в рік і діти звикли», – відповідає моя наставниця. Вона дала мені деякі рекомендації, я їх виконав і на наступному уроці побачив інший клас. Відтоді мені стало цікаво працювати з тими дітьми. Кожного разу, коли виходжу на сцену, то пригадую той свій перший урок. Коли аудиторії цікаво – вона буде тебе сприймати.

Ви вступати до педагогічного університету з наміром працювати вчителем?

У мене мама вчитель. Перша моя педагогічна освіта – вчитель образотворчого мистецтва, художньої праці та художнього дизайну. Я отримав червоний диплом і був рекомендований для продовження навчання в Одеській художній академії. Але чомусь на той час ця професія була не занадто актуальною. Ми порадилися з батьками, і я вирішив пробувати поступати на історичний факультет, бо він завжди був «кузнею кадрів». Звідти йшли працювати в органи влади, у силові структури, а вчителями історії мало хто залишився. Я не шкодую, що вчився в університеті. Той багаж знань, який він дає, є оптимальним, і ти принаймні знаєш, як зберегти повагу до себе.

Ви навчалися у сільській школі. Там сьогодні якось по-особливому до Вас ставляться? Можливо, хтось «вичислює» за якою партою та в якому класі вчився Вітя Бронюк?

Я б не сказав. По-перше, в мене мама там досі працює та дуже багато родичів. Дядько – директор школи. Я, до речі, закінчив школу з відзнакою. Наша школа є досить авторитетною в районі і лідирує по багатьох показниках. Досить класна школа: з Інтернетом, зі всіма сучасними засобами.

Зовсім недавно мама розказувала, що якось заміняла свою колегу в першому класі. Там же ж дітки без комплексів. Дала завдання, а один малий піднімає руку: «А що, це ви – мама Бронюка?» Коли вона відповіла ствердно, хлопець каже: «Ні чорта собі!»

Як мама ставиться до Вашої пісні «Вчителька»?

Нормально. В мене досить демократичні і прогресивні батьки. Я їм вдячний за те, що вони ніколи не накладали ніяких табу. Мені дозволяли пити та курити. Дякувати Богу, я за все життя не скурив жодної цигарки і, як бачите, не спився. Я не розумів, як я можу зробити щось лихе в той час, коли батьки мені довіряють.

Правда, коли працював чиновником, а потім сказав, що буду кидати ту роботу, то трохи було нерозуміння: зарплата, стабільність, перспектива, а ти йдеш непонятно куда... Люди старшого покоління важко реагують на постійні зміни, переїзди, концерти. Хоча зараз можу сказати, що батьки змирилися.

Ви себе комфортно почували у кріслі чиновника? Ваші колеги Вас розуміли?

Я маю одне правило: якщо щось роблю, то роблю це до кінця якісно. На той час ми були вже більш-менш популярним колективом, мали гарні гастрольні графіки, але я ніколи собі не дозволяв на робочому місці якихось не таких штук. Я прийняв статус чиновника і погодився на умови, які він передбачав. Дотримувався дрес-коду.

Ходили в костюмі та при краватці?

Не завжди.

Це не зовсім комфортний одяг для Вас?

У мене був у житті період, що я так ходив щодня. Не скажу, що мені так вже не зручно, але трохи не моє. Почував себе як корова в сідлі.

Чи дружили Ви з уроками літератури в школі?

Скажу чесно: за період навчання в школі та училищі не прочитав жодного твору до кінця. Але сьогодні я читаю сучасну українську літературу і цікавлюся нею. Перечитав Жадана, Ларису Денисенко. Зараз читаю Дмитра Джагірова. Мені це подобається. Сучасна література – дуже якісна штука. Є багато цікавих авторів. Може, вони не настільки розрекламовані, які російські, але не поступаються їм абсолютно.

А як ставитеся до класики?

По кожному автору можу сказати, що він написав, та визначити концепцію цього твору.

Запитала про ставлення до літератури через назву альбому «Літерадура». Чомусь склалося враження, що в школі Вас «діставала» саме ця дисципліна.

Нє, це просто гра слів – не більше і не менше. Я ніколи не доколупуюся до глибини змісту. Ти ж додаєш лише частинку сюжету, а вже сам читач чи то слухач домальовує свій образ. Це ж цікаво. Інша справа, якщо ти нав’язуєш людям якусь завершену форму, вони про неї швидко забувають.

Ви говорили на прес-конференції, що підтримуєте товариські стосунки з гуртом «Ляпіс Трубецкой». А чи дружите з Олегом Скрипкою та його «Воплями Відоплясова»? Як на мене, у Ваших гуртів схожий стиль.

До сьогодні в нас не було прямих контактів. Не знаю чого, але ми не пересікалися. Можливо, це тому, що «ВВ» зараз мало виступають. Здебільшого вони грають на вечірках, які сам Скрипка й організовує.

В нас же проблема трохи в тому, що ми живемо у Вінниці. Киянам нічого робити, то вони там так би мовити тусуються. А в нас і так багато роботи. Ті тусовки просто заважають. Ти потрапляєш у настільки енергетично шкідливе середовище... Я називаю їх всесоюзним зльотом вампірів.

З ким із музикантів товаришуєте?

В нас дуже хороші стосунки з Ламою, з Альоною Вінницькою, з Кузьмою Скрябіним, нормальні відносини з Потапом, навіть із Козловським. Ми до всіх відносимося з повагою, бо це – повага до самих себе. Не люблю, щоб по життю були вороги. Навіть якщо є якісь незрозумілі відносини з якоюсь особою, я завжди намагаюся сам на сам поговорити, щоб ніхто не тримав ножика в кишені, а камінця за рубашкою.

Чи є щось таке, що могло би сконсолідувати учасників українського шоу-бізнесу?

Напевно, це спільна мета для загального росту. Якщо відверто, сьогоднішній шоу-бізнес нагадує Лебедя, Рака і Щуку. Коли в когось щось виходить, то він починає летіти непонятно куди, інший замикається в якихось підвалах і корчить з себе страдальника, каже: «Мене ніхто не розуміє, а я ж роблю супертворчість, дайте мені 4,5 мільйона доларів – я всьому світові покажу, що з цього може бути!» Хочеться, щоб всі розуміли: якщо ми будемо розвиватися разом, то кожен окремо також розвиватиметься.

Української музики мало чутно по FM-радіо. Якось їхала до Києва вночі, то слухала україномовне «Наше радіо» і дуже здивувалася, адже вдень там постійно крутять російську музику.

Я скажу чого. Що вони роблять? Нацрада заставляє всі радіостанції, щоб вони 50% ефіру віддали українській музиці. Закон дуже цікавий, але не досконалий. В ньому не зазначено, що таке українська музика.

Українські виконавці зараз часто співають російською мовою, а тому з одного боку радіостанції дотримуються цього закону, а з іншого – ні. Окрім цього, вони ділять добу на дві половини: з 6-ї до 20-ї крутять російську музику, а потім українську. Закон виконується, але користі з того закону нема ніякої.

Цю проблему якось варто вирішувати, чи хай люди слухають те, що хочуть?

Люди слухають не те, що хочуть, а те, що їм дають послухати. Коли ви приходите до ресторану і дивитеся меню, то вибираєте собі страву до смаку, а тут той випадок, коли вибір дають самі радіостанції. За ними – право вибору. Це – комплексна проблема. Якось нас зібрав міністр культури Вовкун. Були ми, Пономарьов, Таліта Кум, Ані Лорак і дуже багато інших виконавців. До речі, це єдиний міністр з усіх, котрий звернув увагу на те, що культура твориться й сьогодні. Інші цінували тільки те, що було колись: українське бароко, брежнєвське рококо, сталінський ренесанс... А сьогодні також є культура і є люди, які є носіями цієї культури.

Ми тоді довго спілкувалися, кожен висловлював свою думку, розповідав, із чим доводилося стикатися. Проблем насправді дуже багато. Є виконавці, які економлять на тому, що пишуться на дешевих студіях і, відповідно, не дотягують того рівня, щоб їх пускати на радіостанції. Якщо приносиш то на радіо, технічні працівники повинні підрихтовувати або ж люди муситимуть вирівнювати звук на своїх приймачах. Професіонали-радійники тієї мороки не хочуть. Є радіостанції, які не хочуть працювати з українськими виконавцями, бо серед них є такі, що вимагають певні відсотки або виставляють інші неприйнятні умови. Вирішувати ці проблеми потрібно на рівні держави та так, щоб були враховані всі інтереси. Але ж наші люди не вміють домовитися, бо в нас в кожного свої амбіції.

Ви зараз маєте на увазі політиків?

Нє, в музиці те ж саме. Політика —це дзеркало того, що відбувається у суспільстві. Подивитися на політику і достатньо розумієш, що відбувається у суспільстві. Тому виходить така ситуація, що говорити про тотальні комплексні зміни дуже важко.

А в міністра до чогось домовилися?

Ми спілкувалися десь протягом двох годин, але кожен пішов з тією ж думкою, що й прийшов. Нам пообіцяли, що будуть підтримувати українських виконавців, але просили йти на поступки, бо в нас у країні є російськомовні регіони – мовляв, там варто робити знижки по гонорарах... Ми пішли на поступки, але прийняли для себе рішення, що працювати з міністерством нема особливого сенсу.

В українському парламенті працювала і Руслана Лижичко, і Славко Вакарчук, досі залишається депутатом Оксана Білозір. Звісно, ми всі маємо змогу робити висновки, що нашій Верховній Раді не до музики і культури, але все ж таки, як Ви гадаєте, чому цим людям не вдалося владнати існуючих проблем на законодавчому рівні?

Ну, Славік Вакарчук став заручником тієї ситуації. Йому хотілося попасти в ту Раду, але він не знав навіщо. Ми раніше «вели» певних кандидатів на політичних виборах і досить часто спостерігали таку ситуацію, що людина здобуває перемогу, а далі не знає , що з нею робити. В людини починалася паніка: «на фіга мені це треба» і таке інше. Вибори – то хороша штука, поки присутній спортивний інтерес, а далі виходить, що ти прийшов і мусиш щось робити. Як правило, далі ніхто не знає, що робити.

Мене часто запитують, чи пішов би я в політику. Я ніколи не відхрещуюся, бо, можливо, й пішов би, але треба для себе розуміти, що з того має бути, що хочу , і чого, зрештою, я туди йду. Аби піти?..

Чи поїдете в політичний тур із кимось із кандидатів у президенти?

На сьогодні ми, попри катаклізми, маємо достатню кількість концертів, тому питання поки не актуальне. В першу чергу має бути розуміння того процесу, а потім мотивація. Просто поїхати виступити, аби виступити я можу, але має бути в душі якесь переконання, щоб я чесно сказав людям: «Оцей дядько чи ця тітка може щось зробити». На сьогоднішній момент я не бачу таких людей.

З іншого боку такі тури – це нормальна можливість добратися до людей, до слухачів та поспілкуватися з ними. Ми ж не працюємо для політиків, ми працюємо для слухачів. Ми до цього ставимося як до роботи. Ідеєю ситий не будеш. Є шоу, а є й бізнес. До нього варто ставитися як до будь-якого бізнесу. Якщо ти хочеш, щоб щось продавалося, ти мусиш формувати продукт і по всіх законах ринку виносити його на ринок. Тоді все буде нормально.

Як до Вас ставляться комуністи, зважаючи на те, що Ви, хай і з іронією, але говорите про комунізм?

Це – стьоб. Комунізм – то така штука, яку нереально побудувати.

Україна два роки поспіль займає друге місце на «Євробаченні» і навіть завдяки Руслані мала змогу приймати цей конкурс у себе. Зараз триває багато дискусій стосовно того, чи варто серйозно сприймати цей фестиваль, але тим не менше українці щороку чекають перемоги своїх учасників.

У нас люди звикли робити з чогось подію. Якщо нема виборів, то переживають за «Євробачення». В усьому світі його вважають конкурсом геїв та домогосподарок. Але я скажу, що себе не відношу ані до симпатиків цього конкурсу, ані до його опонентів. Просто не треба на ньому зациклюватися. Нас також часто питають, чи хочемо ми туди поїхати. Треба зважати на відповідальність і перед собою в тому числі. Сьогодні не проблема сісти в потяг і поїхати в Москву. Це не проблема, але якщо нічого там не досягти, то на фіга їхати?

Ви боїтеся бути не зрозумілими Європі як «Гринджоли»? Європа може оцінити пісню «Олені»?

Ми спілкувалися з росіянами, білорусами, поляками на цю тему. Якщо їм дослівно перекласти пісню, то вони її не розуміють, але їм подобається енергетика. Один мій друг із Польщі, який вивчає та цікавиться російською та українською філологією, розповідав, що йому запропонували перекласти пісню «Олені». Він каже: «Знаєш, Вітя, я два дні намагався перекласти та ловив себе на думці, що не те говорю. Так і не переклав, а вони сказали, що то якась фігня і брєд». Але вони ж її співають так, як самі знають! Зайшли в кіоск у Мінську – побачили наш диск поряд з Сердючкою, Бумбоксом. Це – повага.

Є така чутка, що в цьогорічному Євробаченні братиме участь Патрисія Каас. Така особистість, як вона, можне перемогти претендента зі слов’янських країн, які постійно голосують одна за одну?

Якби цього року поїхав Поплавський, то, можливо, й переміг би. Серйозно!

Вас іноді можна побачити у вишиванці. Це данина моді? Багато їх маєте?

Штук десять. Мені в ній зручно. Взагалі, крій шиття нашого національного одягу є зручним для сцени. На сольних концертах надягаю чого? Бо дуже жарко. Дві години пострибати з баяном – у вишиванці зручно. Тобто – це не замальовки. Ми на весіллі з дружиною мали вишитий одяг. Я був у сорочці вишитій білим по білому, а у дружини два вишитих плаття. Те, що для вінчання, також вишите білим по білому.

Ви вінчалися в Івано-Франківську?

Ні, у Хмільнику (місто у Вінницькій області – «ВН»). У нас чомусь вважають, що вся духовна скарбниця – на Західній Україні. Але франківчани були вражені і від наших традицій, і від служби в церкві. Було гарне сонячне літо, дзвонили дзвони. Всім дуже сподобалося, навіть моєму тестеві, який у себе вдома ходить щонеділі до церкви.

Чому, з Вашої точки зору, саме в часи незалежності цілий пласт української культури почали називати шароварщиною?

На мій погляд, відтоді, як було проголошено державний суверенітет України, постало питання перед суспільством про те, що ми хочемо побудувати, яку державу хочемо мати. Пам’ятається, тоді з’явилася глобальна праця – концепція національного виховання, яка базувалась на принципах патріотизму. За часів Кучми пхали шаровари куди хочеш, треба чи не треба. Як на мене, патріот ніколи не одягне на себе порватих шароварів. А тоді затягали цими конкурсами «Без верби і калини нема України». А чого немає? Вона є з гарними людьми.

Далі пішла якась зворотна реакція, бо все, що робиться силою, не сприймається людьми. Зараз є така тенденція, що українська молодь завела моду ходити у вишиванках. Нема різниці: в Донецьку чи у Львові. Вже воно до того повертається. Колись Кучма сказав таку фразу: «Національна ідея не спрацювала, будемо шукати щось інше». А як можна виховувати покоління, не маючи концепції? Хто би що не казав про радянську систему освіти, але вона мала концептуальні підходи. Були закони піонерів, ідеали комсомолу, спираючись на які можна було виховувати людину, а зараз ніби і все, але , водночас, нічого.

Чи святкуєте Ви День захисника Вітчизни 23 лютого? У нас на Волині депутати якось трохи посварилися через те, що одні пропонували рекомендувати Президенту проголосити День захисника Вітчизни на День пам’яті героїв Крут, а інші побивалися, що в такий день непристойно пити чарку, бо подія трагічна.

Я позитивно ставлюся до свята, яке прийнято відзначати 23 лютого, а політичні дискусії на таку тематику сприймаю спокійно. Політикам треба тільки поговорити, аби нічого не робити. Я думаю, що чоловікам не варто перейматися, якою була історична дата, а задуматися над своєю місією. А вона полягає у здатності оберігати свою землю, свою родину, свою кохану і, виходячи з того, в такий день потрібно задуматися над тим, що варто зробити для того, щоб цього всього не втратити, а не про те, коли пити і скільки грам.

8 Березня та День Святого Валентина також святкується у Вашій родині?

Звичайно. Я ніколи не соромлюся зайвий раз подарувати дружині квіти чи сказати, що я її кохаю. Так має бути. Родинні цінності для мене дуже важливі

А публічність при цьому не заважає? Мені здалося, що на прес-конференції у Луцьку Ви не дуже охоче відповідали на питання, які стосуються Вашого сімейного життя і тієї події, яку очікує Ваша родина, але ж публічні люди мусять бути готовими і до цього.

Я мушу жити у суспільстві і сприймати його таким, як воно є. Якщо хтось може собі дозволити мене безцеремонно про щось запитати, то це абсолютно не моя проблема, а проблема тієї людини. Я завжди знайду, як викрутитися з ситуації.

А як би Ви радили викручуватися українцям у кризові часи?

Криза є більш психологічною, ніж економічною. Якось я їхав в машині і слухав новини – з десяти не було жодної позитивної. Коли люди отримуватимуть такі порції негативу, у них з’являтиметься якась депресія. Якщо слухати негатив і при цьому сміятися, то можна подумати, що це – загострення шизофренії. Треба шукати позитив і залишатися оптимістами, бо оптимістам краще і простіше жити. Бажаю усім великого кохання, бо криза кризою, а треба не забувати про те, що поруч є сім’ї, кохані люди, вони потребують уваги. А головне – треба працювати і тоді все зміниться на краще.