Ключові слова: українознавство, методологія, системний підхід, детермінанти, національна специфіка.

Як відомо, рівень розвитку будь-якої галузі значною мірою залежить від того, наскільки розвинені її засади, від їх адекватності сучасним пошукам і здобуткам світової науки. Ті полемічні збурення, які упродовж останніх років вирували навколо українознавства, спонукають до більш прискіпливого і критичного розгляду теоретико-методологічних принципів, на яких базується українознавство як окрема наукова дисципліна. На важливості вироблення чітких теоретико-методологічних засад наукового дослідження постійно наголошує у своїх працях основоположник новітнього українознавства П.Кононенко. Слід зазначити, що подібні процеси характерні не лише для українознавства, а й усіх без винятку гуманітарних наук, представники яких тривалий час констатують кризовість методологічної ситуації.

Загальноприйнятою є думка, що методологія наукового дослідження повинна якомога повніше відповідати характерові предмету і об’єкту осмислення. Що досліджує українознавство? «Українознавство є системою наукових інтегрованих знань про Україну й світове українство як цілісність, як геополітичну реальність» (П.Кононенко). Принциповим у цьому визначенні є наголос на цілісності України як етнічного, територіально-географічного, національно-культурного, мовного феномена. Тому найадеватнішим дослідницьким методом українознавства бачиться системний аналіз. Бурхливий процес розвитку ідей системного аналізу припадає на другу половину ХХ ст. Нині важко назвати будь-яку галузь знань, де тією чи іншою мірою не зверталися б до принципів системності. Системні методи досліджень набули широко застосування не лише у математичних і природничих, а й гуманітарних науках. Абсолютно доречним виглядає їх застосування і в українознавчих дослідженнях. Потрібно в загальних рисах визначити основні принципи системного підходу. Загальновизнано, що система – це певний об’єкт, який складається з багатьох взаємопов’язаних компонентів. Основна методологічна проблема при дослідженні системних об’єктів полягає у виявленні детермінантів, тобто певних сил, під дією яких елементи організовуються у систему, надаючи їй певної функціональності. Таким чином, застосування системного підходу до вивчення будь-якого об’єкта передбачає обов’язкове розв’язання таких питань:

1. Встановлення компонентів, з яких складається об’єкт, з наступним виявленням закономірно діючих зв’язків між ними;

2. Визначення групи системнотворчих чинників (детермінант) та вивчення їх організуючих функцій.

Якщо спробувати спроектувати ці завдання на сферу українознавства, то слід визнати, що зі встановленням компонентів, які складають об’єкт дослідження, все більш-менш зрозуміло: прийнятою є концентрична побудова українознавства. А з усіма іншими напрямами дослідження ситуація не настільки однозначна. Робляться лише перші спроби осмислення взаємозв’язків між концентрами, сутності тих чинників, що об’єднують їх у певну цілісність. Зразком українознавчих досліджень, у яких виявлено детермінанти, на яких базується система, для нас може служити спадщина Д.Чижевського. Так, у його праці «Нариси з історії філософії на Україні» (1931) дослідженню конкретних явищ української філософської культури передують два вступні розділи загальнотеоретичного характеру, присвячені різним аспектам національного чинника у духовній сфері, який учений вважав вирішальним. Увага дослідника скерована на пошук глибинних підвалин національного духу, на яких ця філософія виростає – особливостях українського національного характеру і світогляду. Риси національного характеру відобразились в історії української філософської думки, зумовили її специфіку. Д.Чижевський доводив, що існує національна специфіка філософії, а відтак й інших сфер духовної діяльності. Вважаємо, що саме національна специфіка є тією самою детермінантою, як повинна знаходитися у центрі сучасних українознавчих досліджень.