А вас ніхто не питає...
У центрі Одеси попри протест українців встановили символ рабства і розпусти. Чи надовго? Михайло АКСАНЮК   

Минулої суботи, коли на одеських вулицях настали сутінки, на одній із центральних площ спалахнули прожектори — почалося дійство, яке місцева влада назвала відкриттям пам’ятника засновникам Одеси, а представники організацій більш як 600–тисячної зрусифікованої більшості міста — цинічним «антиукраїнським шабашем, глумлінням над державністю та історичною пам’яттю українців».

НЕнаціональна пам’ять
Політики «старої закваски» хочуть розсварити поляків і українців над биківнянськими могилами Ярослава МУЗИЧЕНКО   

Минулої суботи до Биківнянського лісу заїхало багато авто з затемненими шибками. Був військовий оркестр, хлопці з Президентського полку і кілька десятків цивільних, переважно польськомовних, з букетами білих і червоних квітів. Та ще кільканадцять фотокорів, кілька хлопців з телекамерами. В ямі за великим хрестом — повно домовин. У них, за словами організаторів, поскладали останки близько двох тисяч людей, розстріляних тут у 1937—1941 роках енкаведистами, щоб перепоховати їх із почестями. На домовинах розпростерли державні прапори Польщі й України... Траурний мітинг, на якому виступили секретар української Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій Віталій Казакевич і генеральний секретар Ради охорони місць пам’яті боротьби та мучеництва Польщі Анджей Пшевозьнік. Молитва католицьких священиків, гімни України, потім Польщі, військовий салют... Усе ж було дивно: такий важливий міждержавний захід, а чомусь не видно представників української влади, працівників Українського інституту національної пам’яті, директора Національного заповідника «Биківнянські могили». З високих осіб — лише Посол Республіки Польща в Україні. І ніяких офіційних заяв, прес–конференцій, публічних обговорень і виставок.

Таємна вечеря для переможців
У полюванні на «Скіфського оленя–2007» українським кінематографістам дістався диплом та кілька спеціальних відзнак Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА   

Церемонія закриття кінофестивалю «Молодість», хоч і відбувалася традиційно в Палаці «Україна», нагадувала, швидше, душевну зустріч вірних друзів, а не помпезну імпрезу, що регулярно проходить у цьому залі. На сцену винесли столи та лави. У преамбульній частині вечора між ними прогулювалися а–ля городяни зразка початку минулого століття. Хто — під ручку, хто — на велосипеді, а одного товариша вивезли на інвалідному візку. Піаніст грав легкий осінній мотивчик, публіка підтанцьовувала... «А тут ще ж мало бути осіннє листя, — домальовував картинку для глядачів художній керівник «Молодості» Андрій Халпахчі. — Та пожежні не дозволили». Але й без листя ідея церемонії — шкода, що фестиваль завершився, але буде наступна осінь, буде й новий фестиваль — прочитувалася дуже добре.

Микола Щолоков оселився на вулиці Щолокова
На Луганщині відкрили будинок-музей радянського міністра МВС. Земляки ж згадують про нього неоднозначно Михайло БУБЛИК   

Містечко Алмазна налічує не більше семи тисяч мешканців, однак приблизно за півтора століття свого існування цей населений пункт встиг подарувати першій державі робітників та селян кілька постатей, яких сьогодні прийнято оцінювати, скажемо так, як неоднозначні. Наприклад, політичного оглядача газети «Правда», очільника Радянського комітету захисту миру Юрія Жукова. Старші покоління мають пам’ятати цього невтомного пропагандиста антинатовських та антиамериканських ідей. Бо якщо міряти за кількістю відведеного йому на Центральному телебаченні екранного часу — Юрій (Георгій) Олександрович набагато випереджав за популярністю Аллу Пугачову, Софію Ротару та Йосипа Кобзона разом узятих.