Відповідно до ст.48 Конституції України кожний має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Громадяни вільні в реалізації даного права засобами, не забороненими законом.

У рамках цивільного права, зокрема главою 57 Цивільного кодексу України, однією з форм здійснення права на достатній життєвий рівень є договір довічного утримання (догляду). Для укладання договору не обов’язково бути самотнім. Можна навіть мати близьких родичів і укласти договір зі сторонньою особою.

За договором довічного утримання, одна сторона, юридична назва “відчужувач”, передає своє майно (житловий будинок, квартиру, частину квартири, інше нерухоме, або рухоме майно, яке має значну цінність — це є обов’язковою умовою) у власність другій стороні. Натомість особа, що отримає майно, юридична назва “набувач”, бере на себе певні зобов’язання забезпечувати “відчужувача” утриманням або доглядом довічно. Причому, види зобов’язання законодавством не визначаються, їх встановлюють самі учасники угоди. Це може бути надання продуктів харчування, грошове утримання тощо. Інколи в такому документі розписано все до дрібниць — терміни миття вікон, прання білизни, інші послуги. Деякі договори довічного утримання більш загальні — це все на розсуд сторін.

Але одна з умов договору довічного утримання суттєва: з однієї сторони, право власності на майно переходить до “набувача” з моменту нотаріального засвідчення договору, а з іншої, особа, що набула майно за угодою, не має права до смерті “відчужувача” продавати, дарувати, міняти майно, укладати щодо нього договір застави та передавати у власність іншим особам.

Як визначає ст. 755 Цивільного кодексу України, для розірвання договору довічного утримання може бути лише дві підстави: він може втратити свою дію за рішенням суду на вимогу “відчужувача”. А також у разі, якщо “набувач” не виконує своїх зобов’язань щодо утримання “відчужувача” (це повинно бути документально підтверджено), а також на вимогу “набувача”, якщо з якихось причин він вирішив договір розірвати.

Протягом трьох років після укладання договору (строк позовної давності) інші зацікавлені особи, в даному випадку родичі, мають право оскаржити укладений договір довічного утримання в судовому порядку. Але якщо вони дійсно доведуть ту обставину, що саме вони, а не “набувач” опікуються “відчужувачем”. Це єдина підстава, інших винятків немає. Теоретично також існує можливість розірвати договір у разі, коли його укладено під впливом помилки, обману, насильства над “відчужувачем” чи членами його родини чи внаслідок збігу тяжких обставин.

Після смерті “відчужувача”, якщо позовна давність 3 роки не пропущена, оскаржити договір довічного утримання в принципі теж можливо, але це буде зробити непросто — треба мати безперечні й вагомі докази.