Відчуваєте над собою владу Наталії Сумської. І що?! Ах, життя вже вами сприймається, мов чудесна нерозгадана казка. І вважаєте, що багаті без грошей. Навіть чуєте музику на порозі своєї оселі, коли повертаєтеся до неї із холодної засніженої вулиці. І буде це доти... Ні, не варто уточнювати. Так, оте незбагненне СУМСЬКЕ вражає у саме серце. Не дає душі на перчик зісохнути. Нам якось не хочеться думати про те, що сама актриса залежить від цілком реальних речей. Можете переконатись: для неї лицедійство — це форма існування в світі, сенс і мета життя.

Українці, на Чернівеччині та Львівщині зокрема, донедавна мали цікаву традицію: урочисто ховати рештки та попіл церков, що згоріли. Спеціально на пам’ять про стару церкву зводили склеп, як у селі Михалкове на Чернівеччині. В інших місцинах насипали велику земляну могилу або ставили пам’ятник, як це належить, коли хтось відходить у вічність. Сьогодні мало хто знає, що так можна робити. Та й серед знавців дехто подумає: а чи варто? Адже старі дерев’яні церкви сьогодні, на жаль, у нашій державі пломеніють занадто часто…

Коли у 1999 році в італійському місті Болонья 29 міністрів європейських країн вирішили зблизити існуючі в Європі системи освіти, українці не передбачали, що колись це торкнеться і їх. Однак 19 травня 2005 року міністр освіти України Станіслав Ніколаєнко підписав документ, згідно з яким Україна стала членом Болонського процесу. Оскільки більшість із сучасних українців щодо цього процесу перебуває у ситуації «чули дзвін, та не знаємо, де він», ми запросили до розмови проректора Львівського національного університету імені Івана Франка Марію Зубрицьку, яка провела чимало семінарів різного рівня для обговорення механізмів запровадження принципів Болонської декларації в Україні і є авторкою численних публікацій на цю тему.

Так називають мешканці обласного центру Прикарпаття майдан Шептицького у центрі старого міста. Ті, хто виїхав з Івано-Франківська років п’ятнадцять тому, сьогодні не впізнали б цього духовно-культурного центру. В радянські часи він називався площею Урицького і правив за автостанцію. Навряд чи сказав би нині івано-франківський старшокласник, хто ж такий був цей Урицький. А в сімдесяті роки школярі добре знали, що це відомий учасник боротьби за встановлення радянської влади в Україні. До 1939 року площа носила ім’я міністра закордонних справ Польщі Падеревського, до 1918-го її називали площею Фердинанда. 29 липня 1990 року майдан перейменували на честь глави Української Греко-Католицької Церкви митрополита Андрея Шептицького. Його життя і діяльність були тісно пов’язані зі Станіславовом.

Чи бували ви на Мармароші? Запитання, яким сьогодні навіть туриста зі стажем можна загнати у незручний рум’янець. Не надто багато народу вешталося тими мальовничими і зазвичай безлюдними краями у радянський період. Кордон, як водилося, був «на замку», а оскільки не те що амбарну колодку повісити — колючий дріт місцями важко було натягти крутогорами, то роль «замка» справно виконували прикордонники. Ані радянські, ні тим більше румунські стражі державної межі не відзначалися гостинністю, тому випадковим приблудам чи необережним туристам у кращому випадку «світили» зустріч з місцевим Мухтаром і знайомство з представниками закону, в гіршому — стрільба на ураження.

Художник — не лише професія. Це спосіб і життя, і мислення. Це стиль життя. Художник — неодмінно філософ. Коли ж він істинний художник, то не може мислити конкретними категоріями. Не може, як фотограф, відображати точні об’єкти — чиїсь обличчя, предмети побуту чи картини природи. Філософ акумулює в собі світ. І мить, і вічність одночасно. Усю насичену багатолику палітру з сонця, його променів, що виграють у траві, бринять у росі, листочках дерев, граються хвилями, сонячними зайчиками пустотливо перебігають по людських обличчях, стінах будинків. Мить настрою поодиноких персонажів.

Україна на Берлінале була представлена скромно. В основних програмах фестивалю не було заявлено жодної нашої стрічки. Не було їх і у паралельних програмах. Проте на «Європейському кіноринку», який традиційно відбувається у рамках Берлінале, цьогоріч уперше існує український стенд. Наше кіно в Берліні представляють Віталій Докаленко, Юрій Олейник, Наталія Панченко з Національної телекомпанії України та Тетяна Смирнова, виконавчий директор компанії «Кінофорум України». Також двоє учасників представляють Україну на Кампусі талантів: сценаристи й режисери Віталій Корчев з Житомира і Володимир Куковякін з Ялти. Вони зараз навчаються у московському ВДІКу.

Андрій Бондар — поет, перекладач, публіцист, есеїст, редактор. Він — представник покоління «тридцяти з хвостиком»-річних, кому пощастило формуватися в час перших кроків незалежної України, в атмосфері ейфорії руйнування радянських табу. Це перше покоління українських інтелектуалів, яке мало змогу отримати незашорену освіту, вивчити кілька іноземних мов і побачити світ. Від перших поетичних публікацій («Сучасність» — 1997, збірки «Весіння єресь» — 1998 та «Істина і мед» — 2001) до своєї найновішої книжки «Примітивні форми власності» (2004) Андрій здолав шлях, на який українська література витратила половину минулого століття...