Джерела «дикої енергії», і прикмети здорового способу життя, розпорядок зіркового дня... Як вам такі секрети? Читачам журналу «CITY LiFE» Руслана розкриває цілком таємну інформацію щодо свого залаштункового життя. День звичайний - не гастрольний...

Нинішній, сьомий розіграш Кубка мав свою «фішку» — якраз стало відомо про відзначення Анатолія Тимощука державною нагородою. І гравці, і глядачі були під враженням від цієї новини. Вона надала турніру ще більшої значимості. Крім того, футболісти 1990 року народження востаннє брали участь у такому випробуванні. Для них це був свого роду випускний бал Кубка.

Вранці на ще по-недільному порожніх львівстких вулицях можна було то тут, то там зауважити різного віку осіб з рюкзаками чи без, які, вітаючись, примовляли: «І ви в Тустань?» Того ж таки дня невеличка сільська дорога, відгалуження від Сколівської траси до кількох маленьких сіл - Корчина, Підгороддя, Урича, якою зазвичай проїжджає не більше однієї машини на годину, могла посперечатися жвавістю руху з автобаном. Про підїзди до села Урич годі було говорити - такого тут не бачили ніколи: кількість авто, маршруток і більших автобусів перевищувала кількість мешканців села в кілька разів. Тим, хто прибув після одинадцятої ранку, довелося залишати машину на околиці і вирушати через усе село пішки. Мета - скелі, колись місце розташування грізної слов`янськї фортеці Тустань. А тепер - майданчик Першого фестивалю української середньовічної культури «Тустань 2006».

Сучасне українське мистецтво важко уявити без імені Петра Антипа — відомого на теренах нашої держави та далеко за її межами донбаського скульптора, живописця та графіка. Його мистецька концепція тісно пов’язана з політичними та культурними процесами в світі і, зокрема, в Україні. Він твердо дотримується тієї думки, що творчу енергію, своєрідне натхнення (наявність якого він, до речі, заперечує) митець повинен черпати на батьківщині, в її історії й традиціях. Від глибини та духу митця залежить, чи стане його мистецтво космополітичним, чи воно буде обмеженим і вузько спрямованим на свого специфічного глядача.

Не можна було впізнати Луцьк у дні проведення X Міжнародного фестивалю «Поліське літо з фольклором». Місто наче репрезентувало країну Марень, Снів і Мрій. НА велику дружню родину воно перетворило людей з кількох континентів. Де ще побачите стільки щасливих усміхнених облич і почуєте стільки чудової музики?!

Аби «запхати» після школи свою дитину до вищого навчального закладу, батьки не раз ідуть на непосильні жертви, щоб тим самим, як вони гадають, у майбутньому забезпечити своїм чадам достойне місце праці та гідне життя. Чи оправдані їхні сподівання? Для читачів журналу «CITY LiFE» студент української філології Львівського національного університету імені Івана Франка Іван Бондар ділиться деякими власними візіями з приводу того, з чим довелося зіткнутися йому особисто на позиції слухача за студентською лавою.

Вимовляєш слово «палац» — і в уяві відразу постають пишні бали, принци з принцесами, ніжна музика вальсу… Пари кружляють, кришталеві люстри сяють, очі палають, серця стискаються у передчутті небувалого щастя… На жаль, п’янкий аромат історичної романтики, пелюстки мрій, арабески фантазій — усе це вже в минулому. Реалії постіндустріального суспільства створили свою версію романтики — віртуальну. А палац залишився нам у спадок в якості чарівного дзеркала історії. Аби роздивитися щось у його тьмяній безконечності, потрібні світло фактів і натхнення інтелектуальної пригоди.

Свого часу я не особливо вірила своїй прабабусі, яка іноді розповідала, як біля Стрийського базару у Львові разом зі шматом дороги під землю провалилася підвода з конем. Мовляв, люди намагалися витягнути нещасну тварину — та марно. Тоді хтось запропонував покликати старенького чоловіка, який начебто добре орієнтувався у міських підземеллях. І той пообіцяв, що цілим та неушкодженим поверне господарю коня за майже кілометр від місця пригоди — в районі нинішньої вулиці Саксаганського. Очевидці, які не полінувалися вслід за господарем перейтися до вказаного місця, були вкрай здивовані тим, що старий таки сказав правду.

Це столиця не лише Бельгійського королівства, а й усієї Європи. Навіть я, що вже побувала у багатьох європейських містах, була вражена його впливом на емоційний стан та свідомість пересічного туриста!

Декілька років тому до невеличкого містечка Кременець переїхав з Рівного поет-бард Олександр Смик. Купив напівзруйновану стару хатину, розташовану посеред такого ж старого саду, і заходився втілювати в життя свою мрію. Заново народжена споруда навряд чи кого з місцевих мешканців здивувала б (бо хіба у Кременці один двоповерховий будинок), якби його господар не заявив, що це буде не просто приватний будинок, а Дім творчості. Іще й назву придумав, пов’язану з історичною легендою «Потік Ірва». А по-новому облаштований сад з легкої руки Олександра став називатися територією Вільних Муз.

«Дай, Боже, щоб не було дощу». З цього побажання, яке подумки не раз промовляли і господарі, і гості, розпочався в обласному центрі Прикарпаття Другий фестиваль народного прикладного мистецтва «Карпатський вернісаж». Енергетика цієї імпровізованої колективної молитви таки подіяла: в суботу вітер розігнав кошлаті хмари, а в неділю й зовсім розпогодилося.