Останні чотири місяці я починаю робочий день із ознайомлення з повідомленнями, які надходять із різних міжнародних фінансових інституцій. Повідомлення як з фронту бойових дій. Пішов на «дно» банк, якому майже 200 років. Загинув банк з бездоганною до цього часу репутацією. Австрійський банк націоналізований за два євро. Банк Латвії націоналізований за два лати. Саудівська Аравія спрямувала на порятунок банків 6 млрд. дол. США.

Перелік таких «фронтових» повідомлень не вмістився б на всіх шпальтах «Дзеркала тижня». Але останнім часом з’явилися фронтові донесення якісно іншого роду і вкрай тривожні. Зупиняється автомобільна промисловість США. Стали автомобільні заводи в Іспанії, інших країнах. Припиняють роботу авіакомпанії. Гинуть туристичні агентства. Чи буде кінець таким повідомленням? Чи є світло в кінці тунелю для світу, для України?

Фінансової кризи в світі вже немає

Світ неадекватно поставився до кризи. Криза виникла спочатку в одному сегменті ринку — іпотечному (ринку житла). Здавалося б, з нею легко справитися. Тим більше досвід таких криз та їх подолання вже був. Не справилися. Україна це відчула по металургії. Далі полетіли банки (для легшого розуміння я говоритиму про цей елемент фінансового сектору, бо інші в нас дуже слаборозвинені, що, до речі, у нинішніх умовах є перевагою України).

Серйозне загострення банківської кризи через неповернення кредитів відбулося весною. Почали реагувати, рятуючи банківський сектор (світова хвиля націоналізації банків). Зреагували недостатньо і неповним пакетом дій. З вересня поточного року розпочалася нова хвиля загострення. Загострення настільки сильного, що стало неможливим позичати гроші на міжнародних ринках навіть суверенам (державні суверенні запозичення). Посипалися і продовжують сипатися одна за одною компанії реального сектору економіки.

Світова фінансова криза переросла у світову економічну кризу. Кризу, яка щотижня посилюється, викидаючи на вулиці мільйони нових безробітних. І в найближчі місяці, без вжиття правильних дій, я очікую тільки погіршення прогнозів розвитку як світової економіки, так і кожної країни світу. Україна — не виняток. Тим більше, що ми вкрай залежні від світу (велика частка експорту). Не згадуючи вже суто внутрішніх українських економічних проблем, яких не менше, ніж зовнішніх.

Де заритий собака?

У чому проблема? Чому ситуація у світовій економіці не поліпшується, а погіршується?

Світ в основному врятував, оживив банківський сектор (Україна до цієї роботи тільки приступила; і це — один із ключових елементів програми України, яка була підтримана коштами МВФ). Це —абсолютно правильний крок, без вирішення якого треба просто скласти руки і чекати кінця світу.

Не може світова економіка жити без банків. Але правильний і зворотній висновок: і банки не можуть жити без економіки. А вона вся уражена. Включаючи населення. Бо десятки мільйонів людей залишилися без роботи.

Тупик нинішньої ситуації полягає в тому, що оживлений (врятований) банківський сектор не рятує реального сектору. Мене вкрай тривожить інформація щодо дохідності облігацій казначейства США (український прообраз ОВДП). Дуже важливо її пояснити.

Облігації уряду США купують з дохідністю «0» або навіть з мінусом (рис. 1). Образно кажучи, купили за 103 дол. США з тим, щоб через рік отримати назад 100. Алогічно? На превеликий жаль, у нинішніх умовах — ні. Це єдине місце, куди можна вкладати гроші. Вкладали 103, втратили 3 дол. США. В інших місцях можеш втратити всі 103 дол. США. Вибирають менше зло.

Наказано вижити

Але на кілька хвилин відірвемося від банківського сектору.

Мене дуже порадував сигнал правильної реакції української економіки на кризу в листопаді 2008 року (хоча слово «порадував» багатьох роздратує, бо ситуація в країні, і я про це знаю, м’яко кажучи, вкрай непроста і має тенденцію до погіршення). Оптові ціни у промисловості за місяць знизилися на 6,5%. І це вже третій місяць поспіль (-1,8% у вересні, -1,4% у жовтні).

За нормальних умов (наприклад, у 2003-му, 2004-му, 2005 році) тотальне зниження цін у промисловості — не дуже хороше явище для економіки. В умовах нинішнього етапу кризи — це єдино правильна поведінка. Нинішня криза виробництва має своєю причиною кризу споживання.

Це легко зрозуміти на прикладі українського будівництва. Українські банки надали кредитів на будівництво житла близько 70 млрд. грн. Кредитування зупинилося, споживання немає — падають будівництво та суміжні галузі. Саме зниження споживання тягне за собою вниз виробництво.

Що може зупинити цей процес або зменшити його? Тільки одне: зниження цін. Якщо купівельна здатність падає — зберегти обсяги виробництва можна, лише пропонуючи нижчі ціни. Простіше кажучи: купіть більше за нижчу ціну. Це приклад тієї поведінки, яку я назвав «підіть назустріч одне одному». Підіть масово, у всіх сферах життя, у всіх економічних відносинах. Завдання сьогоднішнього дня — не заробити, а вижити, пережити цей надзвичайний і унікальний у світовій історії період.

Коли чую рекламу, що підприємство продає імпортний товар зі знижкою у 70%, я готовий обняти його власника чи власників. Це мудра, талановита людина. Він іде на втрату 70%, щоб зберегти 30%. Інакше втратить усе (100%). Власник одного металургійного комбінату повідомив приємну для мене новину: він продає метал із збитками 20 дол. на одну тонну. Зате потихеньку піднімається із дна падіння. Піднімається, бо збільшив споживання за рахунок ціни (рис. 2).

Прикладів такої поведінки немало. Але масовість — головне. Підіть усі на збитки, підіть усі назустріч одне одному — і переживете цей тяжкий період, а через рік знову будете вже заробляти. Ідіть у всіх стосунках назустріч одне одному.

Заробітна плата — це ціна робочої сили. Уражена (падаюча) економіка не може платити стільки, скільки могла платити рік тому. Не звільняйте працівників. Підіть їм назустріч. Запропонуйте меншу ціну (заробітну плату), але не звільняйте.

Ви здаєте в оренду квартиру. Не викидайте на вулицю людину, яка втратила роботу і не може стільки платити. Запропонуйте їй меншу плату. Не зробите цього — нового квартиранта за ту ціну не знайдете.

Таких варіантів поведінки сотні й тисячі. Думаючі читачі здогадаються про них. Але про один із них хочу сказати окремо. Бо він особливий, особливий по значенню для виходу світу та України з кризи.

Банки, банки, банки

Немало громадян, підприємств і банків стикнулися з проблемою неможливості повернення валютних кредитів у зв’язку із зростанням курсу долара США. Курс зробив майже неможливим їх повернення.

Взяла людина 50 тис. дол. США кредиту під квартиру, коли курс становив 5 грн. за долар, під 15% річних. Усього 250 тис. грн. Оскільки долар подорожчав на 50%, то на відповідну суму йому треба платити більше гривень. Крім того, на відсотки треба теж на 50% гривень більше. Реально кредит подорожчав до 72,5% (50 + 15 х 1,5). Він став непідйомним. У тупику обидва партнери.

Як із нього вийти?

Традиційний для банку у нормальній ситуації інструмент не працює — взяти заставу (квартиру) і продати її. Бо немає кому продати. Покупця немає. В цьому унікальність, нестандартність ситуації. Тому і рішення потрібні нестандартні.

Банк має запросити клієнта і запропонувати йому (наголошу, це тільки приклад одного із сотень можливих варіантів поведінки) погасити достроково 20 тис. дол., а решту 30 тис. дол. перевести у гривню за курсом на момент отримання позики і за ставкою 15% у гривні. Обидва партнери зазнають курсових збитків. Позичальник 50 тис. грн. (20 х (7,5 – 5,0)) і банк 75 тис. грн. (30 х (7,5 – 5,0)). І обидва виграли. Людина залишилася з квартирою, а банк відразу повернув 150 тис. грн. (20 х 7,5) і має шанс отримати ще 150 тис. грн. Бо 15% річних у гривні сплатити можливо.

При цьому банк відразу поліпшує свій фінансовий стан, зменшує збитки своїх акціонерів і потребу в коштах для рекапіталізації.

Програти, щоб виграти — ось лозунг дня. Якщо банк цього не зробить — втратить 375 тис. (а не 75), а людина втратить квартиру. Виграють ті, що зроблять кроки назустріч одне одному.

Ще раз зазначу: це — лише один із прикладів правильної поведінки. Але він стосується всіх відносин банк—позичальник, і не тільки валютних кредитів. Бо постраждали всі. Це — магістральна дорога, якою мають іти в усьому світі, іти в Україні. Окремі жести такої поведінки є і в світі, і в Україні. Але у формах, які нічого не дають або майже нічого не дають.

І ще раз банки, але вже центральні

Світ не один раз переживав кризи. Але всі вони були локального характеру. Такі кризи були дуже болісними для країн, що їх переживали. Банкрутували банки, підприємства цих країн. Але з таких ситуацій відносно легко виходили. Бо приходили інвестори з інших країн, купували підприємства і банки, оживляли їх і піднімали країну (рис. 3).

Трагізм нинішньої ситуації в тому, що купити нікому. Бо це світова криза. Сьогодні жодна приватна компанія світу не може взяти необхідні для цього гроші (рис. 4). Самій би вижити, а не рятувати когось іншого. Бо різко впала капіталізація компаній, бо обвалилися ринки.

І тут ми підходимо до ключової проблеми, якої поки що не вирішив світ. Що сталося з компанією, яка лише два роки тому коштувала 5 млрд. дол. США, а зараз не коштує нічого? Чому раніше їй давали кредит, а зараз ні? Причому це та сама компанія і, слава Богу, ще працює. І як вижити такій компанії, як і мільйонам інших компаній світу, коли їх перестали кредитувати банки?

Парадокс ситуації у тому, що єдине місце в світі, де зараз є гроші, — це банки. Гроші не зникли. Вони є у банках. Але вони їх в економіку не дають. Бо їм не дають цього робити. Не дають стандарти поведінки стандартної ситуації, які встановлюються центральними банками. Не дають норми, які регулюють діяльність комерційних банків.

Це абсолютно правильні норми для нормальної ситуації, коли кредит, виданий хворому підприємству, відноситься до нестандартних (поганих). Але зараз ситуація нестандартна. Хворі всі. І давати нікому. Нікому й не дають. Якщо цього не зрозуміють та відповідно не зреагують центральні банки та уряди країн, світ чекає нова хвиля банкрутств підприємств і нова хвиля банкрутств і націоналізації банків світу.

Це тупикове коло мусять розірвати. Не хочу втомлювати читача дуже специфічними деталями інструментів, що їх мають задіяти центральні банки. Для мене вони зрозумілі. Суть їх зводиться до того, щоб надати банкам більшу свободу дій у наданні кредитів, які у нормальних, стандартних умовах відносяться до ризикованих, нестандартних.

Спроби урядів країн світу надавати бюджетну підтримку окремим секторам нічого незмінять. Від того, що надають бюджетну підтримку автомобілебудуванню, нічого не змінюється. Бо споживач від цього не з’являється. А якби він був, то зупинки виробництва не було б.

Викуп іпотечних активів теж нічого не змінює. Бо це поліпшує стан банків. Не допоможе зниження ставок центральними банками. Бо гроші просто осідають у банках, а там поки що непробивний тромб. Такий же результат дає надання бланкових гарантій. Бо обороти бюджетів непорівнянні з оборотами, що забезпечувалися фінансовим сектором. І тільки цей сектор здатний відродити зростання споживання, яке потягне за собою зростання світової економіки.

Неправильною дорогою пробують тягнути й Україну. Свідченням цього є лавина законопроектів, які пробують провести через парламент. Але Україна на додаток до інших серйозних проблем має надзвичайно складну ситуацію з доходами бюджету. І з кожним місяцем вона змінюється не в кращий бік.

Такими інструментами можна дуже швидко довести економіку до паралічу. Бюджетні інструменти прямої підтримки можуть дати потрібний поштовх у тому випадку, коли на повну потужність чи на половину потужності запрацював банківський сектор. Для прикладу. Ні в яке порівняння не може піти обсяг житла, збудованого за рахунок бюджету, з обсягом житла, що будувалося за рахунок кредитів банків. За таких підходів нам і світу ніколи не відновити сектор будівництва та пов’язані з ним сектори.

Криза в наших головах

За останні кілька місяців роботи я стикнувся з дуже серйозною проблемою. У ній — ключ до розв’язання ситуації. Провів десятки зустрічей з банкірами України (групами та поодинці) та світу, міжнародними експертами. Це дуже розумні та кваліфіковані люди. Але постійно натикаєшся на стіну — стіну несприйняття унікальності, нестандартності ситуації, якої у світі ще не було.

Приємно відзначити, що абсолютна більшість українських банків розуміють необхідність розв’язання проблеми банк—позичальник. Є недостатнім сприйняття інструментів та їх глибини.

Один знайомий банкір, з яким я провів не одну зустріч, запровадив систему кроків назустріч позичальникам. Один із них передбачає подовження строків кредиту, наприклад, п’ятирічний валютний кредит продовжується до десяти років. Черг у банку на такі пропозиції немає, люди не йдуть.

Моя реакція на такий варіант була дуже простою: і я не прийшов би. Бо що це змінює? Кредит як був поганим (нестандартним), таким і залишився. Погасити його неможливо (у нашому прикладі це все одно 72,5% річних).

Запропонуйте людям «цукерку». Такою цукеркою може бути погашення частини кредиту у гривні (чи інший близький варіант). Але за цю цукерку треба негайно заплатити — шляхом погашення достроково добровільно частини позики. Не чекайте, поки навколо банків не буде де паркувати повернуті банкам автомобілі. Чи коли банк володітиме десятками тисяч квартир, які нікому продати. Зменшуйте свої збитки, банки.

Кредит за ставкою 72,5% річних є мертвим, непідйомним. Це — збитки на всю суму кредиту. Не сьогодні, так через місяць, не через місяць — через два або три. Не знищуйте клієнта, без якого банк не може існувати. Бо таких позичальників не один чи одиниці. Ними стали майже всі.

Стіну несприйняття нестандартності ситуації треба розбити. Я радий, що в ній уже з’явилися дірки. Кілька банків України зрозуміли це і почали торгувати «цукерками». Але така поведінка має стати масовою.

До такої масової поведінки прийде увесь світ, прийде Україна. Але час — це ціна, яку доведеться платити усім через погіршення ситуації.

Україна має шанси швидше зрозуміти і почати діяти за принципом «підіть назустріч одне одному». Західний світ побудований за принципом егоїзму. Егоїзм, власні економічні інтереси — правильна, нормальна річ для нормальної ситуації. Але вона смертельна для нинішньої, нестандартної ситуації.

Не в наших традиціях дорослих дітей відразу відправляти на власний «хліб». Ми навіть думки не можемо допустити, щоб відселити наших стареньких батьків і дідів в окремі спеціальні місця, хоч як би там добре їм жилося. В наших генах закладено те, що вони мають жити з нами. Тому нашій психології, нашим головам набагато легше сприйняти речі, про які йшла мова.

Ніколи не став би пропонувати речі, про які говорилося, якби на календарі було 20 грудня 2005 чи 2002 року. Ніколи не пропонуватиму їх, коли світ та Україна вийдуть з кризи. Але зараз — це магістральний шлях виходу з кризи. Потрібно лише змусити подивитися на унікальність ситуації, її нестандартність, яка потребує і нестандартного мислення.

Поганий сон, або Ще один парадокс

Скажу парадоксальну річ. З нинішньої ситуації вийти не так складно. Більше того, через рік чи два (все залежить від наших голів, а отже, правильних дій) події сьогодення, нинішній дуже тяжкий період, здаватимуться нам лише сном, дуже поганим сном. Бо все стане на свої місця. Запрацюють заводи і фабрики на повну потужність, люди повернуться на свої робочі місця, зростатиме зарплата, доходи громадян та прибутки власників.

Найголовніше — купівельна здатність грошей збереглася. Збереглася на рівні, що відповідає обсягам виробництва докризового періоду. Проблема тільки в тому, що гроші у банках, а не у споживачів. Тобто вони поки що не в тому місці. Правильними інструментами економічної політики (центральні банки тут головні) треба дати цим грошам можливість перейти до споживачів, відновити світове споживання.

Особливе застереження для України: не дай Боже тільки шукати збільшення споживання «традиційним» українським шляхом –— через емісію Національного банку України! Бо тоді буде втрачено головне — купівельну здатність грошей. А тоді постане болюча перспектива виходити з кризи роками, через інфляцію. Ми вже це переживали. Досить поганого досвіду. Сподіваюся, нам вистачить мудрості не стати на цей згубний шлях.

Світло в кінці тунелю є. Є для світу, є і для України. Важливо, щоб його побачили, відчули дорогу до нього. Відчули масово. І впевненою професійною ходою рухалися до нього.