Даремно кажуть, що ми відстаємо від Європи на десятиліття. Світова фінансова криза наочно показала, що розрив (або gap, коли вже ми говоримо про фінанси) становить усього тиждень-два. Саме стільки потрібно було нашій економічній владі та офіційним аналітикам, щоб від тверджень на кшталт «все хорошо, прекрасная маркиза» перейти до просто-таки алармічних прогнозів стосовно всіляких негараздів, які неминуче принесе до наших берегів «фінансове цунамі». Якщо, звичайно, ця сама влада не врятує нас усіх.

А такий намір декларують тепер вони всі, складаючи багатопунктові «заходи». На радість лобістам, які поспішають проштовхнути в цей перелік усе, що накопичилося в їхніх файлах за час вимушеної перерви в період «парламентського напіврозпаду». Попри те, що іноді запропоновані заходи не тільки не стосуються подолання кризи, а й прямо суперечать — і одне одному, й простій логіці.

Утім, цього разу, природно, застосовується більш просунута, мабуть, навіть діалектична логіка, що, як відомо, вимагає підходити до досліджуваних явищ конкретно (просто — конкретно), в історичній перспективі та у взаємозв’язку з іншими явищами. Саме така логіка, треба думати, й вимагала ще зовсім недавно говорити й писати про те, що криза, яка розгортається за межами нашої Батьківщини, нас не стосується, оскільки, по-перше, ми не дуже-то й інтегровані у світову економіку, а по-друге, влада всіх рівнів так добре піклувалася про зростання економічної міці держави, що нам ті цунамі — немов вовчі потуги проти кам’яного будиночка нашого завбачливого поросяти.

Та невдовзі стало зрозуміло, що в такий спосіб влада підкладає сама собі свиню — що ж це вона так погано працювала, що за сімнадцять років так і не інтегрувала вітчизняну економіку у світову? А й справді — ми все-таки вже частина «глобального села» чи, як і раніше, живемо на окремому хуторі й «наша хата скраю»? Тобто світові фінансові процеси все ще оминають нас чи ми таки інтегруємося й адаптуємося?

Характерно, що й серед нашої фінансової еліти спочатку переважала думка, що «гроші люблять тишу», і будь-які розмови на тему кризи лише поглиблюють її.

Зазначу, що гасло в сьогочасних реаліях більш ніж сумнівне. Чи «відкритий уряд», «громадянське суспільство», «транспарентність бізнесу», «права міноритаріїв», «інформаційне суспільство» — це все для зовнішнього вжитку та передвиборної риторики? То саме їх час і настав. Тож «народ має право знати»!

Відразу зроблю застереження: з погляду долі кожної конкретної фінансової установи, звичайно, ліпше завчасно паніки не здіймати. Обізнані люди ще, мабуть, пам’ятають класичний випадок, що стався на початку 80-х з американським банком Continental Illinois. Тоді один популярний телеведучий якоїсь злощасної п’ятниці, розмірковуючи про проблему «латиноамериканських боргів», сказав, що вони можуть створити проблему для банків середнього (за американськими масштабами) розміру — «на кшталт Континенталь Іллінойс» (який посідав тоді, здається, восьме місце за розміром своїх активів). А вранці у понеділок, що став для багатьох чорним, біля дверей відділень цього банку вже зібралися черги вкладників, які хотіли забрати свої гроші.

Природно, для «Континенталя» це завершилося крахом. Найбільшим на той момент. Тому згадувати без потреби назви проблемних банків потрібно, справді, з усією відповідальністю та розумінням. Та це не означає, що такими проблемами взагалі не слід перейматися. Тим більше якщо про них на всіх «владних кутках» уже з півроку кричать обурені міноритарії. І знадобилися ще заїжджі (а раптом заслані?) «рейдери», щоб голос волаючих у пустелі почули. Хоча спеціальні регуляторні органи були стурбовані ліквідністю «місцевого Континенталь Іллінойса», якщо я не помиляюся, ще з медового Спаса, чи не так? Чи з яблучного? Принаймні за цей час можна було розібратися з проблемним банком, що став яблуком розбрату між фактичним власником і таємничими «рейдерами». Й особливо міноритаріями, яких «мажори» настільки демонстративно не помічали, що навіть відмовляли в праві існування такому терміну. «Немає слова — немає проблеми!»

І, звісно, правильно, що, вирішивши не залучати до цієї суперечки ще й «ошуканих вкладників», Нацбанк щедро відкрив п’ятимільярдну кредитну лінію під заставу акцій банку й усунув небезпеку його банкрутства. Я гадаю, що й у його націоналізації відмовили теж правильно. Адже він і так уже належить державі. Його слід просто «декорпоратизувати», чим і поновити статус-кво, як казав Остап Бендер. Який теж знався на таких схемах. (Уточню: статус-кво, що існував на 1991 рік.) Хоча є в мене підозра, що банк таки дістанеться якомусь стратегічному партнерові. Та про це потім...

А ми повернемося до наших баранів. Хоча, мабуть, правильніше сказати — слонів. Бойових. Адже небезпеку світової кризи тепер визнали на всіх рівнях, і тривожні вигуки «Ганнібал біля воріт!» відлунюють в усіх коридорах влади. А групи реагування та кризові штаби створюються на кожній її гілочці. Я особисто такий підхід схвалюю: в нинішній ситуації зайва обережність не зашкодить. Та особи, які приймають рішення, все ж мають чітко знати, що робиться за нашими фортечними мурами. Чи є там ворог і який?

Почнемо з того, що відбувається «у них». Просто нагадаю, що поштовхом до кризи стала видача іпотечних кредитів «усім кому завгодно», оскільки це було складовою програми соціалізації Америки. (Не випадково одна з депутатів їхнього Конгресу пожартувала нещодавно по CNN, що слід було б уже змінити назву країни з USA на USSA — «Сполучені соціалістичні штати Америки»). Йшлося, зокрема, про бажання забезпечити житлом численних трудових мігрантів і незаможних. Та не за рахунок бюджету, а за рахунок кредитів, які вони, природно, не могли (й боюся, не збиралися) повертати.

У результаті, «припливли» іпотечні установи з грайливими прізвиськами Fannie Mae і Freddie Mac (тобто Федеральна національна іпотечна асоціація — FNMA і Федеральна корпорація житлово-іпотечного кредитування — FHLMC), які перетворилися просто в націоналізовані Frannie.

Однак далі вірус перекинувся на інвестиційні банки, оскільки «іпотечники», усвідомлюючи таки ризикованість затіяного, збирали сумнівні заборгованості претендентів на поліпшення житлових умов в один «пакет», на основі якого випускали похідні цінні папери. А це вже інструмент «інвестиційників».

Особливо багато таких «цінних» паперів понабирали такі банки, як Bear Stearns, Lehman Brothers та Merrill Lynch. Із широко відомими наслідками. Європейці такими паперами особливо не захоплювалися, зате вкладалися в акції надійних (як їм здавалося) й прибуткових (як вони сподівалися) американських інвестиційних гігантів. На чому й погоріли.

До того ж у них виникли проблеми і на власному іпотечному ринку. Адже ринок нерухомості і США, і Західної Європи тримається значною мірою на грошах тих, хто просто вибирає собі тиху гавань. (Зокрема й пострадянських нуворишів.) Тому здешевлення вілл у Каліфорнії неминуче призводить до падіння цін на замки на Лазурному березі. Ну й решти житла в менш фешенебельних куточках Нового й Старого світу теж.

Такий, загалом, передавальний механізм цієї хвороби. Тому, якщо в нас на ПФТС хтось купував іпотечні деривативи з США чи інвестував свої кревні в якийсь іпотечний Brothers, — тоді зрозуміло. Тоді світова криза вже стоїть біля його персонального порога.

Правда, є ще вітчизняна іпотека й вітчизняний ринок житла. Та щось мені підказує, що ціни в США і Західній Європі — самі по собі, а в нас — самі по собі. Інакше уже давно мис Чехова біля Фороса був би забудований віллами світових знаменитостей і називався «новим Малібу», а не «бандитським Петербургом». Тому насмілюся стверджувати, що (попри своєчасну втечу спекулятивних інвесторів із майданчика ПФТС) світова фінансова криза нас не зачепила по-справжньому. Та ще може зачепити. Ще й як!

Тепер дозвольте кілька слів про серйозність світової кризи, що вибухнула в нас на очах. Чи ж насправді такий страшний чорт, як його малюють? Криза й справді виглядає найбільшою з часів Великої депресії 30-х років минулого століття, як і стверджує А.Грінспен, колишній голова ФРС США. Однак попередня «найбільша» була на зламі тисячоліть. Тобто сім-вісім років тому, коли луснула «доткомівська» бульбашка. І світ не впав. Навіть високотехнологічний бізнес вижив і непогано почувається.

А ще за два роки до того була попередня-попередня «найбільша» — «азіатська» (для нас — «російська») валютно-фондова. Росія та Малайзія, звісно, тоді постраждали, та все одно залишаються більш інвестиційно привабливими, ніж... Ну, ви зрозуміли?

Тож нічого апокаліптичного у фінансовій кризі немає. І правильно натякнув у своїй статті професор А.Гальчинський («ДТ», №39 за 2008 рік), що після кінця буде новий початок. Це як гроза, додам я. Когось може й убити, десь і пожежу спричинить. А загалом принесе розрядку і свіжість. До нової грози.

І я б утримався від жалобних промов із приводу вмираючого світового економічного порядку. Розумію, що дехто зовсім не любить Америку, дехто не зовсім любить Америку, а дехто, як і я, не все любить в Америці. Однак менш як 4% населення Землі, зосереджених у США, виробляють понад чверть світового ВВП. І від цього факту (як знову ж таки казав, правда, з іншого приводу, Остап Бендер) нікуди не подітися!

Причому, що особливо важливо, ВВП цей складається переважно не з сировинних, а з високотехнологічних продуктів. (Тобто тих самих інновацій, наявністю яких у нас стурбований кожен новий уряд. Доти, доки він новий.) І взяти участь у такому виробництві, як і раніше, охочих не бракує. Тому і з інвестиціями в американську економіку проблем немає. Зокрема і в урядові цінні папери (Treasury Bills). В які вкладено неймовірні суми не тільки арабських, китайських чи російських, а й наших офіційних валютних резервів.

І перевкладати їх у щось «екзотичне» — наприклад, у цінні папери українських емітентів, які показували «дива зростання» минулого фінансового року, — ніхто не поспішає. І правильно робить. Поки долар залишається найбільшою резервною валютою, від хвороб він, звичайно, не застрахований, але й померти йому не дадуть. Бо собі дорожче. Донори завжди знайдуться. А заміни долару поки що немає. Хоча претенденти були і є: і СДР, і євро... А дехто й на рубль натякає...

Та, до речі, і «крах долара» нічого особливо не змінив би. Насправді світова фінансова система весь час перебуває в процесі змін. Або, я сказав би, перманентного розвитку. Був і зник золотий стандарт, описаний К.Марксом у першому томі його бестселера (це я без іронії, просто за фактом) під назвою «Капітал». Та золото, як і раніше, у фаворі, і ніхто громадських туалетів із нього не будує, хоч би як хотів того один із відомих шанувальників і читачів К.Маркса.

Відійшло в минуле «панування фунта», а Британія все ще залишається найпривабливішим куточком світу (для тих, у кого цих самих фунтів без ліку).

Потонули всі три кити Бреттон-Вудської валютної системи: фіксована ціна золота в доларах, фіксовані курси валют до долара і розмін доларів на золото (для центральних банків). У результаті на зміну «доларовому голоду» 50—60-х поступово прийшла «доларова перенасиченість», і світ зіткнувся з дилемою. «Дилемою Триффіна»: зазнати дефіциту міжнародної ліквідності та відчути всесвітню стагнацію чи змиритися з засиллям американської валюти. І він змирився. І відчув усю привабливість доларизації.

І ми теж її відчули. Правда, по-різному: економіка загалом потерпає, а от ті, хто одержує ці самі долари в конвертах або має власні «конверти» для обміну на долари рідної гривні, — ті начебто страждають трохи менше.

Звичайно, Бреттон-Вудська система в принципі застаріла. Більш того, такої системи й немає давно: її нині існуючу «Ямайську модифікацію» багато хто, зокрема й ваш покірний слуга, давно характеризують терміном «non-system» і закликають провести «новий Бреттон-Вудс». Тепер до них долучився й амбіційний політичний важкоатлет Н.Саркозі.

Мені в реалізацію цього плану в найближчому майбутньому важко повірити, але загалом підхід вселяє оптимізм. Тож будьте впевнені — після кризи теж буде життя. І не для всіх гірше, ніж було. Хоча дехто, звичайно, відповість за базар. Тобто за ринок і його падіння. Наприклад, інвестиційні банки.

Звичайно, чутки про те, що «Лукомор’я більше немає», а від інвестбанків не залишилося й сліду, трохи перебільшені. Можу назвати отак одразу кілька: Bear Stearns, Lehman Brothers, Merrill Lynch... Правда, Lehman Brothers, від купівлі якого свого часу відмовився інший інвестиційний (за британською термінологією — merchant, тобто торговий) банк Barclays Global Investments, два тижні тому, після завершення терміну закриття його позицій, таки зник. А два інші спокійнісінько продовжують виконувати свої функції. Керівник Merrill Lynch нещодавно навіть виступав на круглому столі в Дубаї, розповідав про перспективи подолання світової кризи.

Обидва банки, які, до речі, обзавелися новими господарями, поки що навіть назв не змінили. Хоча, звичайно, можуть. Як це буває внаслідок поглинань. «Ажаль». Особливо Merrill Lynch, що свого часу славно потрудився на нашій фінансовій ниві.

Проте колишніх золотих часів для інвестиційних банків уже не буде. Судячи з тенденції, що намітилася, доведеться їм перекваліфікуватися. Не у кербудів, звичайно, а в банки універсальні. Які підлягають загальному банківському нагляду. То ця тенденція в Штатах намітилася ще з часів В.Клінтона, чия адміністрація домоглася скасування акта Гласса—Стігола, що діяв ще з часів тієї самої Великої депресії. А в Європі — більшість із них давно вже універсальні. (Хіба що Британія ще якось трималася консервативних традицій.)

З інших змін — сподіваюся на зниження темпів роботи креативників, що винаходять деривативи. А то як пішло: форварди, подвійні форварди, ф’ючерси, опціони на ф’ючерси, опціони на опціони, опціони з комірцем... — отут уже й найбільш просунуті «білі комірці» перестали вловлювати зміст. Гра пішла сама собою. Ну, от і догралися.

Мабуть, є сенс повернути фондовий ринок до його первісного змісту: не гратися, вгадуючи ціну на завтра, а забезпечувати реальний сектор необхідними фінансовими ресурсами.

І коли це все там у них відбудеться, перед нами тут постануть нові глобальні економічні реалії. Тож Ганнібал ще не досяг наших воріт, а тільки переходить через Альпи. І цілком імовірно, що під час цього переходу його бойові слони (тобто основні загрози) підуть у небуття. (Індекс Dow-Jones уже почав потихеньку набирати вагу, і відомий у нас Дж.Сорос заявляє, що криза, у принципі, вже досягла свого дна й невдовзі маятник хитнеться у зворотний бік.)

Крім того, слід враховувати, що дорогою до нас криза має «пробити» чотири ступені захисту: американський, західноєвропейський, російський, ну й, нарешті, наш, вітчизняний.

Про ці плани останніми днями говорять дуже багато, очікуючи їх появи, немов славнозвісного Годо. І нині у потрібних деталях вони відомі тільки вузькому колу довірених осіб Кабміну та депутатам Верховної Ради. А оскільки всім іншим не дано оцінити їх за один день, повернімося до цієї теми пізніше. Якщо в цьому буде сенс.