"Регіональний Музей етнографії" – школа любові до рідного краю.
Напевно я не відкрию Америку, якщо скажу, що більшість наших краян не знають історії своїх предків.
Добре, якщо у них є відомості про прадіда і прабабку, а от далі...
І як може гордитися своїм родом, своєю "малою" батьківщиною - селом, містом, нинішнє покоління, не знаючи свого "коріння"?
А хто ж вони були - конкретні, наші, рідні, чим займалися, що означає їх прізвище, чому так назване село чи місто,
коли було засновано і ким, які люди жили в ньому 100 – 200 – 1000 років тому?
Такі питання стали перед нами, коли ми почали збирати свою колекцію стародавнього одягу, ткацтва і вишивки Тереблянської долини Закарпаття. Коли ж набралося достатня кількість предметів, то ми звернули увагу на те, що крій сорочок (чоловічих і жіночих) нашої долини відрізняється від аналогічних взірців інших регіонів Закарпаття. Подібний одяг носили по всій території України ще за часів Київської Русі і раніше. Але такі носили у ХІХ – початку ХХ століття в селах Тереблянської долини!, хоча в інших регіонах Закарпаття (як на сході так і на заході) побутує одяг іншого виду.
Чому такий одяг зберігся саме у нас? Де криються причини цього явища?
Не буду вдаватися в деталі пошуків, але вони привели нас до того, що виникла нагальна потреба вивчати історію нашого краю. Але не стільки по підручниках, скільки по матеріалах топонімії, етимології, історії, спогадах старожилів тощо. Поштовхом для такого пошуку стала публікація "Інтерв’ю з доктором філол. наук, проф. К.М. Тищенком" в журналі „Дивослово” на презентації його книги "Мовні контакти: свідки формування українців". В своїй книзі К.Тищенко аналізує мовне походження сучасних назв річок, гір, сіл і наводить переклад цих назв з мов тих народів, які жили в давні часи на території України. На основі цих досліджень він робить висновки про історичну давність тої чи іншої місцевості. На жаль, про історію походження назв річок, гір сіл і селищ Закарпаття написано дуже мало, а те, що є - не завжди відображає істину. Справа в тому, що в різні часи Закарпаття входило до складу австро-угорської імперії, чехословацької республіки, німецько-фашистської і радянської держав. Історики і етнографи Російської імперії, які на протязі XYIII – XIX століть вивчали історію держави російської і проводили археологічні і етнографічні дослідження на всій території Росії, не мали доступу до Закарпаття. Науковці ж інших держав не завжди об'єктивно зображували історію і звичаї нашого краю.
Тому так мало збереглось (а може і було свідомо знищено) істинних історико-етнографічних матеріалів про Закарпаття. Наприклад, як пише в своїй книзі "Селище Буштино - вчора і сьогодні" Д.М.Копинець, ".. територія Буштина була заселена ще в І тисячолітті до нашої ери. Хто були ці люди? Коли з’явилися тут? Коли і куди переселилися згодом? Історичні документи нічого про це не розповідають…". Ця місцевість була широкою долиною між двох річок - Тиса і Теребля, де ріс чагарник і мілкий ліс (із сакскої мови мілкий ліс –bush-). З інших джерел слово "buch" означає "корова", "пасовисько". (Сакси перебували на теренах Закарпаття у І- IY ст. н.е.) Можливо з тих часів і починається історія селища? Далі Д.Копинець пише: "… Про Буштино ми знаходимо згадки в історичних документах XIV сторіччя. Точніше, в одному латинському документі, датованому 1373 роком, йдеться про Буштафолу (село Бушта). Назва походить, як вважають, від власного імені Бушта (Буща). - (Буща по-сербські "ватажок") - Однак не так легко відтворити історію виникнення нашого селища та походження його назви. Навіть у відомих істориків Закарпаття та в архівних документах не віднаходимо однозначних висновків з цього приводу, а припущення лишень спонукають нас до роздумів.
Побутує кілька легенд про історію виникнення нашого селища, які дійшли до нас від наших предків через дідів і батьків. Цілком можливо, що якась з них має під собою реальний грунт."
Таких прикладів можна навести багато по всіх селах нашої долини. Тут були і гуни, і скіфи, і протоболгари, і курди, і угри. (Наприклад, "курдська мова надає нам можливість пояснювати назву "Теребля" велично - Свята радість (курд. tereb “радість”, ewlо “святий”). Є і інший варіант - Священні могили, (курд. tirb “могила”). Річ у тому, що Геродот, описуючи війну скіфів з Дарієм, приводив слова скіфів про існування у них могил предків (царських могил), які вони були готові захищати від загарбників, у випадку, якщо б ті їх знайшли. (Геродот, IV, 127). Місцезнаходження цих могил невідомо, але вони не могли бути в степах, оскільки війська Дарія були в скіфських степах. Можливо, саме Теребля була місцем поховання скіфських царів. Є на Україні таке село Теребовля, назва його - того ж кореня і дані про поселення скіфів на його території підтверджені археологічними знахідками. /Валентин Стецюк. Следы древнего населения Украины в топонимике./ ). А скіфи перебували на території Закарпаття у IY – Y столітті н.е. Можливо відлік часу від створення села Теребля треба вести з тих часів? Ми також вивчаємо подібні матеріали про походження назв інших сіл регіону.
Але жоден з цих народів–завойовників не зміг корінним образом змінити звичаї місцевих людей – слав'ян-русів-русинів. Ці автентичні звичаї побутували ще у ХІХ – початку ХХ століття в селах Тереблянської долини!
У вас виникне питання – навіщо ми згадуємо такі давні часи, давно минулі події з історії нашого краю і кому це потрібно в наш час? Невже ці знання можуть вплинути на наше сьогодення?
Вивчаючи історико-етнографічні матеріали, ми звернули увагу на те, що націям або народам, які зберігають і цінують пам'ятки свого минулого (у тому числі і дуже далекого), свої звичаї і традиції, пам'ятають своїх предків і більше уваги звертають на виховання молоді у цьому дусі, - притаманне відчуття причетності до подій минулого і гордості за приналежність до свого народу; їм властиве не байдуже ставлення до сучасного розвитку свого краю.
"Регіональний музей етнографії" в селищі Буштино був створений з метою не тільки збереження стародавніх речей і їх показу - кожен експонат свідчить про те, як треба відноситися до спадщини своїх предків, цими речами користувалися декілька поколінь, зберігали їх не один десяток років і залишили нам в тому ж вигляді, який вони мали тоді.
А чи можемо ми сьогодні зберегти те, що створили наші батьки не так давно (подивіться, наприклад, на парк в селищі Буштино)? Чи збережемо ми довкілля, наші річки, ліси?!
Перш за все треба залучати дітей до етнографічного пошуку, їм цікаво буде вивчати історію свого роду, свого села не тільки по книгах, а й по етнографічних матеріалах і спогадах предків, і так вони навчаться любити свій край - не абстрактний "калиновий", "співучий", а конкретний, визначений спочатку межами історії своєї родини, потім села і краю, і вже після цього - всієї України. Тільки таким шляхом вони прийдуть до того, що "любити Батьківщину" - це перш за все любити свою домівку, свого діда-прадіда, своє село і свою річку, свої гори і ліси, гордитися своїми предками і зберігати все те, що вони нам залишили. Тоді це і буде любов до Батьківщини.
"Регіональний музей етнографії" (це наша мрія і план дій ) у подальшому має стати не тільки "колекцією для показу", а й школою "любові до рідного краю".
12 грудня 2007 року. Володимир Топеха.
|
