Зцілися сам?

Автор: Юрій СКОЛОТЯНИЙ

  • принт версiя
  • обговорити
  • надіслати другу
  • прочитати пізніше
  • лист редактору

Українська влада вкотре виявила свою безпорадність. Навіть загроза повномасштабної економічної та фінансової кризи, що стала реальністю, не змогла консолідувати ключових політичних лідерів. Вожді та їхні почти продовжують активно сповідувати принцип колективної безвідповідальності. Хоча діагноз, як і дієві рецепти виходу з кризи, загалом-то відомі, болючість необхідних процедур настільки лякає «штатних докторів», що вони вважають за краще використовувати в основному лише припарки і словесні заклинання.

Тим часом в антикризовому протистоянні (ключове слово — стояння) втрачається головне — час. А час перепочинку, отриманий банкірами та їхнім регулятором за рахунок підриву довіри населення, невблаганно спливає...

Мішура

Непевні підозри, що й цей тиждень не принесе конкретних результатів у вигляді затверджених і прийнятих до виконання антикризових заходів, зародилися ще в понеділок. Одразу після перших інформаційних повідомлень про результати перенесеного на цей день із п’ятниці засідання Ради національної безпеки та оборони.

За словами глави держави, сказаними після засідання РНБОУ, стало відомо, що антикризовий пакет містить «кілька десятків законів», і стосовно цього пакета, за його прогнозом, «надзвичайно складно буде знайти підтримку всіх політичних сил». Єдиними ініціативами, у підтримці яких парламентом глава держави був упевнений, було названо законопроекти про стабілізаційний фонд і про гарантування вкладів.

Суспільство так і не дізналося нічого конкретнішого про остаточний зміст переліку з «кількох десятків» законодавчих ініціатив — рішення РНБОУ так і не було опубліковане. Ніхто не потрудився не розпливчасто і загальними фразами, а конкретно і всерйоз роз’яснити громадянам, на які конкретно пріоритетні сфери буде спрямовано антикризові заходи, які конкретно цілі вони переслідуватимуть. І головне, кому конкретно, чим і заради чого доведеться пожертвувати.

Що, загалом, дивно, коли пригадати, що у зверненні після засідання РНБОУ президент наголосив, що для здійснення цих заходів «потрібен один колосальний актив — довіра людей», яка являє собою «ключовий чинник подолання кризи». Невже довіра саме так і формується?

Мало не єдина конкретна цифра незабаром стала відома від Юлії Тимошенко. Прем’єр назвала точну кількість законодавчих актів, до яких планувалося внести зміни. Їх глава Кабміну нарахувала на той момент 49. Мабуть, вона цілком поділяла президентську думку, що для ухвалення всіх антикризових законодавчих ініціатив «надзвичайно складно буде знайти підтримку всіх політичних сил». Інакше навіщо було об’єднувати всі зміни в єдиний пакет?

Слід зазначити, що і президент, і прем’єр розвинули бурхливу публічну діяльність на тему боротьби з кризою. Глава держави виступив по телебаченню зі зверненням до нації, зустрівся з представниками ділових й зарубіжних ЗМІ, а також Міжнародного валютного фонду, а його прес-служба сумлінно тиражувала з цьо­го приводу численні прес-релізи. Лейтмотивом цього PR-спурту була теза про те, що «включення механізму з підтримання національної економіки перебуває виключно в компетенції уряду».

Глава виконавчої влади теж регулярно з’являлася на публіці: звернулася до співвітчизників, проводила різні наради, одна з яких — із відомими економістами та фінансистами. І також зустрілася з представниками МВФ. А вже наступного дня, у вівторок, поспішила повідомити, що Ук­раїна практично завершила переговори з МВФ, і домовленості про багатомільярдний кредит може бути досягнуто вже в середу.

У середу нічого такого не сталося (за даними «ДТ», експертів місії дуже засмутили окремі із запропонованих урядом законодавчих нововведень). Зате уряд затвердив-таки чималий перелік антикризових поправок до законодавчих актів, загальна кількість яких хоч і зменшилася у результаті, але незначно — до 43.

Кажучи по совісті, далеко не кожне із запропонованих нововведень має безпосередній стосунок до фінансової кризи. Певне, під антикризовий шумок відомства спробували розв’язати свої давні проблеми, які мало стосуються стабільності фінансової системи та економіки. Принаймні, який стосунок до них мають зміни до законів про меліорацію чи про державну геологічну службу, у скупій пояснювальній записці до кабмінівського законопроекту не говориться.

Реальний зміст

Утім, кардинальні нововведення все ж таки є. Серед них — наділення Кабміну правом входити до числа засновників проблемних банків, вводячи в їхні виконавчі органи антикризових менеджерів із блокуючими повноваженнями.

Як і було обіцяно раніше, законопроект містить норму про створення Стабілізаційного фонду, в який зараховуються в повному обсязі кошти від приватиза­ції 2009—2010 років, а також кош­ти від продажу державних цінних паперів. Якщо намір розблокувати приватизацію — це всерйоз, то фонд можна було б наповнити грошима досить швидко. Втім, далеко не всі опитані «ДТ» експерти поділяють оптимізм співголови Ради інвесторів при Кабміні Сергія Тігіпка, кот­рий вважає, що «на фундаментальні галузі будуть гроші, і великі гроші, і не один інвестор, а десять». Тож тут треба ще подивитися.

Також законопроект перед­бачає виділення з бюджету коштів на підтримку Фонду гарантування вкладів фізосіб, «із метою поновлення довіри до банківського сектора».

Істотно змінюються (в основному у бік підвищення) чимало акцизів (на бензин, дизпаливо, нові автомобілі, етиловий спирт і пиво) і мита. До того ж уряд отримає право встановлювати останні на строк до шести місяців, «у разі погіршення зовнішніх і внутрішніх умов господарювання, а також обмеженості бюджетних ресурсів» (роз­пливчасте формулювання, чи не так?).

Вкрай важливою нам видається норма про перенесення на два роки — із 1 січня 2009-го
на 1 січня 2011-го — вступу в силу закону (№466-V від 14.12.2006 р.), яким мінімальна заробітна плата встановлюється на рівні прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Відмовляється уряд і від планів збільшити з 1 грудня ц.р. до 605 грн. (із нинішніх 545 грн.) мінімальну зарплату.

Громадяни, котрі потребують поліпшення житлових умов, наділяються правом одержувати за рахунок державного і місцевих бюджетів перші внески на будівництво (купівлю) житла.

Одна з найрезонансніших норм — банки наділяються давно лобійованим ними правом позасудового стягнення закладеного майна, у разі невиконання позичальниками узятих зобов’язань. Порядок стягнення буде визначено Кабміном і Національним банком.

Які висновки? Більшість опитаних «ДТ» експертів вважають, що перелічені заходи мають половинчастий і несистемний характер. І через відсутність чітко визначених пріоритетів навряд чи дадуть бажаний середньо- і довгостроковий ефект.

Правильний діагноз

У пошуку відповіді на це запитання «ДТ» спробувало систематизувати як добуті при особистому спілкуванні, так і отримані з різних відкритих джерел думки та експертні оцінки. І виокремити найраціональніші, на наш погляд, підходи до побудови алгоритму виходу з нинішньої ситуації.

Перший крок — діагностика, або визначення реальних причин кризових явищ. І тут очевидно, що головними передумовами для виникнення нинішньої напруженості були не зовнішні, як хотілося б створити видимість багатьом чиновникам, а внутрішні українські проблеми.

Про фундаментальні причини, як і про головну з них — укорінену в суспільстві за кілька останніх років із подачі дер­жави звичку жити не за коштами, — на шпальтах «ДТ» писали незліченну кількість разів, тому ще раз повертатися до витоків немає сенсу.

Основні симптоми найсерйозніших структурних диспропорцій в економіці востаннє перед кризою були перелічені в «ДТ» наприкінці вересня в матеріалі «До основанья, а затем?» (№35 за 2008 рік). Коротенько нагадаємо, що «ДТ» тоді процитувало аналітичну записку «Як підготуватися до фінансової кризи», що опинилася в нашому розпорядженні. Її підготували під керівництвом співголови робочої групи «Макроекономічні аспекти інвестиційної політики» Ради інвесторів при КМУ, голови наглядової ради The Bleyzer Foundation (Україна) доктора Е.Сєгури. Цю записку, до речі, було відправлено на адресу всіх ключових українських чиновників ще влітку цього року.

У ній, зокрема, йшлося про те, що поточна світова криза ліквідності підвищує ризик виникнення кризи у фінансовій системі багатьох країн. А найбільш вразливими є країни з низьким показником покриття міжнародними резервами обсягів короткострокових боргових зобов’язань (нижче одиниці), чималим від’ємним сальдо поточного рахунку платіжного балансу (більш як 5% ВВП) і швидким зростанням споживчого кредитування (понад 15% на рік).

Проаналізувавши за всіма цими критеріями українські показники, експерти зробили однозначний висновок, що країна перебуває в зоні ризику і вразлива для кризи. Саме ці чинники в результаті і спровокували її виникнення.

Так, від’ємне сальдо поточного рахунку в Україні за результатами восьми місяців, за попередніми оцінками НБУ, сягнуло 7,5 млрд. дол. (6% ВВП), збільшившись порівняно з аналогічним торішнім періодом у 3,5 разу.

Слабкість наших зовнішньоторговельних позицій додатково посилюється надмірно високою залежністю експортних секторів української економіки від динаміки світових сировинних цін (і передусім — металургії, котра забезпечила половину загального приросту експорту за підсумками семи місяців).

За власними прогнозами уряду, від’ємне сальдо торговельного балансу цього року зросте до 17,7 млрд. дол. (близько 9% прогнозованого ВВП), а 2009-го — до 25,3 млрд.
дол. (понад 10% прогнозованого ВВП). При цьому додатковим чинником ризику є дуже ймовірне значне підвищення цін на імпортований газ (до 260, 300 або 400 дол./тис. кубометрів).

Чиновники від влади до останнього часу стверджували: «Хвилюватися з приводу дефіциту немає особливих причин, адже він із лихвою покривається припливом ресурсів за фінансовим рахунком». Проте якою була якість цього припливу?

Крім справді непоганих темпів нарощування прямих іноземних інвестицій, не менш динамічно зростали й наші зовнішні борги. Український зовнішній борг станом на 1 липня ц.р. перевищив символічну позначку 100 млрд. дол. Причому тільки за останні два роки цей показник зріс майже в 2,5 разу. Обсяги короткострокової заборгованості сягнули 28,2 млрд. дол., ставши порівняними з обсягами золотовалютних резервів країни.

Найбільш прикро, що значна частина зовнішніх позик використовувалася дуже малопродуктивно. За їхній рахунок фінансувалися іпотечні кредити (стимулюючи збільшення цінової бульбашки на ринку нерухомості), а також споживчі позички, в основному на придбання імпортної побутової техніки. Останній варіант мав найбільш злоякісний характер: позичаючи іноземні гроші, ми ними ж оплачували імпорт, тобто продукцію зарубіжних виробників.

Обсяги кредитування фіз­осіб в Україні в останні роки зростали в 2—2,5 разу на рік. Тільки за період каденції нинішнього президента цей показник збільшився майже в 14 разів (а приріст із 1 січня 2001-го,
завдяки низькій базі порівняння, видасться фантастичним — у 212 разів!). Примітно, якщо зіставити обсяги нарощування зовнішніх запозичень українських банків за останні чотири роки та приріст позик фіз­осіб за той самий період, то з’ясується, що ці показники збігаються практично повністю.

Світова фінансова криза, на яку так подобається кивати нашим чиновникам, лише оголила всі ці структурні диспропорції. Налякані подіями на світових фінансових ринках і кількаразовими застереженнями щодо нашої країни рейтингових агентств, іноземні інвестори за умов дефіциту ліквідності почали більш пильно вивчати всі наші перелічені вище гріхи. Переоцінивши ризики, вони перестали давати українським позичальникам гроші під розумний відсоток значно раніше того моменту, коли українські проблеми набули б справді катастрофічного та необоротного характеру.

Рецепти строкові...

У цьому контексті вплив світової фінансової кризи на українську фінансову систему можна навіть розглядати як благотворний. Саме завдяки цьому завдання №1 сьогоднішнього моменту — стабілізація фінансової та, зокрема, банківської системи — цілком вирішувана.

Банківські проблеми з ліквідністю, як відомо, пов’язані здебільшого з необхідністю рефінансування короткострокових зовнішніх боргів вітчизняних позичальників. Оцінки вартості питання — обсягу належної до погашення до кінця цього року зовнішньої заборгованості — різняться кардинально. Від трохи більш як 1 млрд. дол. (за версією агентства «Кредит-рейтинг») до цифри, озвученої Віктором Ющенком на останній (21 жовтня) зустрічі з представниками ділових видань, — 8,8 млрд. дол. Якщо вірити цим виданням, саме в цю суму президент оцінив обсяг кредитів, які вітчизняним позичальникам необхідно погасити в четвертому кварталі 2008 року. Причому майже половина цієї суми — 4,3 млрд. дол. — припадає на банківський сектор.

Ризикнемо припустити, що більшу частину останньої цифри становлять зобов’язання «дочок» іноземних фінансових установ перед материнськими структурами. Отже, будуть рефінансовані в необхідні терміни. І це — обставина, що полегшує нашу долю.

Ну а обтяжує її те, що вирішення питань із зовнішньою
заборгованістю входить у пряму суперечність з іншою сьогоднішньою проблемою Національного банку — забезпеченням курсової стабільності. Річ у тім, що, видаючи рефінансування для підтримки банківської ліквідності, Нацбанк емітує гривні, левова частка яких потім іде на купівлю валюти. Під платежі за імпортними контрактами (нерідко фіктивними), обслуговування зовнішніх позик, конвертацію знятих із депозитів гривень у готівкову валюту, більш надійну нині в очах населення.

Прикро, що віра наших співвітчизників у здатність Національного банку підтримувати курсову стабільність української грошової одиниці була підірвана в основному неадекватними діями самого НБУ.

Подобається комусь чи не подобається, але для переважної більшості простих громадян основним індикатором стабільності у вітчизняній економіці залишаються котирування долара на вивісках обмінних пунктів готівкової валюти. І навряд чи може бути по-іншому за умов, коли цінова стабільність гривні є фікцією, оскільки навіть за офіційною статистикою споживчі ціни зростають 20—30-відсотковими темпами.

Ніхто не сперечається, що відвикати від фіксованого курсу рідної валюти до чужої суспільству рано чи пізно доведеться. Однак не в такій ситуації та не такими темпами!

У жовтні регулятор уже двічі дозволив стрибки як міжбанківського, так і готівкового обмінного курсу долара в масштабах, які дуже погано співвідносяться з поняттям «курсова стабільність». Причому найцікавіше, що досить легко стабілізувавши ситуацію на ринку в перший раз (усього за три дні,
з 8 по 10 жовтня), Нацбанк потім знову випустив ситуацію з-під контролю. Судячи з заяви головного радника голови Нацбанку Валерія Литвицького, через банальний страх «спалити всі свої резерви, щоб за будь-яку ціну втримати існуючий курс».

Ну що ж, скупий, як водиться, платить двічі. І за нинішніх умов ціна курсового питання вже значно зросла.

Як повідомив 22 жовтня журналістам голова НБУ Володимир Стельмах, валові міжнародні резерви НБУ з початку жовтня скоротилися на 8,6%, або на 3,2 млрд. дол., і на 21 жовтня становили 34,3 млрд.
дол.

В одній з цілої низки заяв, які пролунали з вуст Віктора Ющенка з приводу необхідності стабілізації національної валюти та здійснення прогнозованої курсової політики, було й таке запевнення: «Ніхто курсом не забавлятиметься. Нам тільки необхідно перевести механізм курсоутворення до тих параметрів, інструментів, які були б зрозумілі людям, — що в нас ціна на гривню одна, а не дві чи три».

Справді, як уже неодноразово зазначили спостерігачі, існування досить значної різниці між відразу кількома сформованими курсами: офіційним, реальним ринковим і курсом інтервенцій НБУ — дуже нагадує славнозвісні часи прем’єрства Юхима Звягільського. Тоді в Україні теж існувало кілька валютних курсів, що сильно різнилися. Що давало можливість деяким «пільговикам» на рівному місці — на банальній курсовій маржі — отримувати дуже навіть непогані доходи за рахунок Нацбанку (фактично — дер­жави) та інших економічних суб’єктів.

Нині маржа, звичайно, значно менша, зате обороти на не один порядок більші! І хто дасть гарантію, що за умов обмеженого доступу до ресурсів НБУ хтось так само банально не наживається на існуванні курсових різниць за рахунок іншого ринку.

Чим пояснюється така ситуація? Тут або чиновникам Нацбанку треба надати щодо цього вичерпні пояснення, або правоохоронним органам значно уважніше придивитися до пошуків відповіді на це запитання.

… і довгострокові

Другий блок завдань, які державі потрібно вирішити за нинішньої ситуації, причому теж досить оперативно, — заходи для забезпечення рентабельності системоутворюючих галузей, які стали проблемними. Ними в нас, нагадаємо, вважаються металургія та хімічне виробництво, а також будівництво.

Варто розуміти, що вже здійснювані і заплановані заходи, особливо стосовно металургії і хімії, не можуть мати довгострокового позитивного ефекту. Так, обмеження транспортних і енергетичних тарифів, як і зниження курсу гривні — заходи, звичайно, дієві. Однак здійснюються вони фактично за рахунок перерозподілу грошових потоків від одних економічних суб’єктів на користь інших. А отже, у результаті не приводять до поліпшення ефективності всієї економіки.

Тому ці заходи можуть бути виправданими лише на порівняно короткий період стабілізації. А реальний дієвий резерв для підвищення рентабельності металургів і хіміків пов’язаний із таким банальним рецептом, як підвищення ефективності їх власних виробництв. І полягає він, як неодноразово зазначалося під час «Метал-Форуму», що відбувся минулого тижня в Києві, здебільшого у зниженні собівартості їх продукції (за рахунок скорочення енерго- і матеріаломісткості виробництва), а також переорієнтування на випуск продукції з високою доданою вартістю.

Обидва ці рецепти передбачають необхідність більшої інвестиційної активності металургійної галузі, в якій вона і до кризи не дуже перестаралася нинішнього року (як, утім, і торік). За попередніми даними центру «Держзовнішінформ», металургійні підприємства України в січні—вересні поточного року не те що не збільшили, а навіть знизили обсяги інвестицій на технічне переозброєння порівняно з попереднім роком на 10—11% — приблизно до 7 млрд. грн.

Директор ДП «Укрпромзов­нішекспертиза» Володимир Власюк заявив, що сьогодні ринок металургії заблокований відсутністю кредитних коштів, тому нормалізація ситуації в металургії залежить від ситуації у фінансово-банківській галузі.

Від ситуації у фінансово-банківській сфері залежить нині і будівельна галузь. Яка сьогодні потребує не тільки прийняття чергової надцятої за рахунком програми доступного житла, а й великих інфраструктурних проектів. Активна реалізація яких неможлива як без участі держави, так і без фінансово-банківського посередництва.

Складність моменту полягає в тому, що банки, незалежно від того, чи зберігатимуться обмеження Нацбанку на нарощування кредитних портфелів, змушені обмежувати видачу позик саме в той час, коли реальний сектор як ніколи їх потребує.

Як зазначають у презентованому 17 жовтня аналітичному звіті експерти Національного інституту стратегічних досліджень, негативні процеси, що розгортаються зараз у фінансовій сфері України, тісно взаємозалежні і посилюють одне одного. Посилення політики доходів і монетарної політики — уповільнення динаміки кредитів — зниження споживчого та інвестиційного попиту — уповільнення економічного зростання — зростання неплатежів за кредитами... Розгортання цього ланцюга загрожує лавиноподібним наростанням незбалансованості валютно-фінансової системи української економіки.

Крім того, у НІСД зазначають, що посткризова ситуація характеризуватиметься істотним погіршенням зовнішніх умов функціонування української економіки внаслідок різкого підвищення цін на газ, падіння кредитних рейтингів України і перенасиченості ринків збуту традиційних товарів українського експорту. Ймовірний період помітного уповільнення темпів економічного зростання, що призводитиме як до зниження динаміки доходів, так і до чергового зниження ризиків для вітчизняної банківської системи через зниження платоспроможності боржників.

Щоб оживити економіку, може бути недостатнім просте відновлення економічної активності за рахунок підвищення цінової конкурентоспроможності внаслідок девальвації гривні.

«Для подолання кризи будуть потрібні масштабні інвестиції в модернізацію української економіки, зростання продуктивності праці, підвищення конкурентоспроможності українських виробників, а також значне посилення ролі внутрішнього ринку в споживанні товарів українського виробництва», — роблять традиційний висновок експерти НІСД.

«Без втручання держави, яка зобов’язана як своїми гарантіями стимулювати процес стабілізації, так і кардинально збільшити державні інвестиційні витрати, цілком вирішити виниклу кризу не вдасться, — вважає директор Інституту економіки і прогнозування НАНУ академік Валерій Геєць. — Для цього можна використовувати кілька джерел залучення коштів. Насамперед позики міжнародних фінансових організацій, а також інших країн, які ще мають на сьогодні вільні інвестиційні або позикові ресурси. Ще одне джерело — розширення приватизації, за рахунок коштів якої необхідно сформувати стабілізаційний фонд. І, нарешті, останнє джерело формування стабілізаційних і інвестиційних витрат — виділення коштів безпосередньо з бюджету за рахунок його податкових надходжень».

Подальший перелік заходів настільки традиційний, що його можна знайти не тільки в працях провідних учених і національних інститутів, а навіть у студентських рефератах.

Теорія питання, як і світовий досвід говорять про те, що основними антикризовими заходами мають бути:

— обмеження імпорту, в основному споживчого;

— стимулювання експортних та імпортозаміщуючих виробництв;

— реалізація великих інфраструктурних проектів;

— мобілізація заощаджень населення.

Конкретні заходи можна брати з досвіду сусідів. А можна використовувати вже існуючі механізми. І роль банків, і зокрема державних, у реалізації кожного з цих пунктів складно переоцінити. У цьому сенсі банківська система переходить у категорію базових і найбільш значущих для економіки галузей.

Проте державі не варто зациклюватися лише на можливостях державних банків. У першій десятці найбільших комерційних банків половина позицій поки що належить українським установам. Крім державних Укрексімбанку та Ощадбанку, а також Промінвестбанку, який зараз лихоманить, у ній перебувають такі системні установи, як лідер ринку Приватбанк і розташований на сьомому місці НадраБанк.

До числа найбільших, але за межами першої десятки, належать Брокбізнесбанк, «Фінанси та Кредит», ПУМБ і Укрпромбанк. Більшість із цих установ мають величезні філіальні мережі, багато хто з них накопичив досвід реалізації спільних проектів із міжнародними фінансовими донорами, такими як Світовий банк, МБРР, ЄБРР, МФ та ін. Тому експертиза інвестиційних проектів у цих банках відповідає найвищим стандартам міжнародних організацій. Тож чому державі не скористатися і можливостями недержавних банків, як інструментами реалізації своєї інвестиційної політики?

Проблема надмірної зарубіжної експансії в українській банківській системі хоч і стала вже очевидною, але ще не набула необоротного характеру. І за умов грамотної державної підтримки вітчизняний банківський капітал усе ще в змозі на рівних конкурувати з іноземним.

У які сфери доцільніше спрямовувати інвестиції? Тут теж не треба вигадувати нічого нового: в українській економіці існують як мінімум три ключові напрями вкладення капіталів, які дають їй не тільки незаперечні переваги перед сусідами, а й здатні за правильного державного підходу перетворити країну на інвестиційний Клондайк.

Перший з них — інфраструктурні проекти, пов’язані в тому числі і з підготовкою до проведення Євро-2012, другий — агросектор, який все ще очікує реформування земельних відносин; третій — енергетика та енергозбереження.

Перелік назрілих і перезрілих реформ у нашій країні практично невичерпний: адміністративні, судові, комунальна реформи, реформа паливно-енергетичних ринків і т.ін.

Та початок реалізації всіх цих заходів за умов нинішньої політичної кризи і передвиборної політичної лихоманки видається настільки віддаленим, що загадувати наперед навіть не має сенсу. Тим часом, як заявив у коментарі для «ДТ» президент Української національної іпотечної асоціації (УНІА) Ігор Юшко, особливість нинішньої ситуації — в її дуже швидкому розвиткові. «Рішення, які приймаються сьогодні, найчастіше вже застаріли ще вчора, а актуальні сьогодні заходи може бути пізно починати вже завтра. Тому питання оперативності прийняття рішень, і головне — своєчасної реалізації застосованих заходів, є вкрай актуальним.

У зв’язку з цим неповороткість нашої державної машини являє собою досить серйозну проблему. Та найбільше бентежить те, що кожен з учасників процесу намагається використовувати нинішню ситуацію у власних політичних цілях — і це те, що найбільшою мірою реально заважає протидіяти кризі. Однак рано чи пізно життя змусить займатися цими речами серйозно. Що раніше до політиків прийде усвідомлення цього, то з меншими втратами вийде з нинішніх халеп економіка», — резюмує експерт.

Чи прийде?

  • принт версiя
  • форум
  • надіслати другу
  • прочитати пізніше
  • лист редактору