Те, що зчинилося в українському інформпросторі після оголошення в Гаазі 3 лютого рішення Міжнародного суду ООН у справі «Румунія проти України», інакше як вакханалією охарактеризувати складно. В телеефір, на газетні шпальти й інтернет-сторінки вилилося стільки відвертої маячні, скільки, мабуть, не було навіть під час останньої газової кризи, хоча в цих двох ситуаціях простежується й дуже багато схожого.

Що це було взагалі? Торжество непрофесіоналізму й політиканст­ва? Прагнення за будь-яку ціну, хай навіть це буде втоптування в бруд гідності країни, допекти політичним противникам або зайвий раз покрасуватися перед телекамерами? Чому після кожної події на між­народній арені з участю України у нас, незалежно від реального результату, а головне — без бажання спочатку її проаналізувати і в усьому розібратися, — з глибоким задоволен­ням потирають руки: «Ну ось, знову програли!» Політики і, вибач­те на слові, політологи змагаються в дошкульності обвинувачень, а редактори дають прочухана своїм жур­налістам за те, що не досить жорст­ко «роздовбали» отриманий результат і тих, хто його забезпечив.

Звідки цей мазохізм і неповага до своєї країни?

Чи це відсутність позитивного мислення в масштабах усього суспільства, викликана тотальною недовірою до влади, яка себе цілком і повністю скомпрометувала, і, як наслідок, недовіра до роботи всього держапарату? Чому ми завжди спо­чатку апріорі налаштовані на невдачу і не здатні помічати й радіти успіхам, адже вони в нас усе ж таки бувають? Чому схильні більше вірити чужим голосам, ніж вітчизняним? Може, тому, що вітчизняні занадто часто брешуть, а тих, хто не бре­ше, майже не чути в цьому ґвалті?

Як коментували в нас рішення Гаазького суду? Ось, наприклад, один відомий політолог стверджував, що «Україна програла Гаазький трибунал із приводу острова Зміїний». І для нього абсолютно не важливо, що це зовсім не трибунал щодо колишньої Югославії, а Міжнародний суд ООН — подумаєш, велика різниця, і що справа зовсім не про Зміїний була. Головне — гучніше висловитися, щоб усіх мороз по шкірі продер: виявляється, «це вже третій факт перегляду кордонів — після втрати Косова Сербією, а також Абхазії та Південної Осетії Грузією». І невтямки «експертові», що не було ні територіальної суперечки, ні перегляду кордонів, і що не можна втратити те, чого не маєш, оскільки делімітували не державні кордони, а континентальний шельф і виключні економічні зони, які не є суверенною територією держави. Але кого цікавлять такі тонкощі, навіщо напружуватися бодай поверховим ознайомленням із засадами міжнародного морського права чи завчити хоча б двійко термінів?

Чи ось інший діяч, який претендує на роль великого патріота, закликає взяти й начхати на рішення Міжнародного суду (прямо бачу, як здригнулися румуни), не маючи ані найменшого поняття, якими будуть наслідки цього «пчиху» для України. Третій, що обіймає посаду в парламентському комітеті з закордонних справ і, мабуть, вважає себе великим фахівцем у цій сфері, назвав рішення Міжнародного суду «політично заангажованим», таким, яке «суперечить міжнародному праву» (він уже знає!), і взагалі «таємно погоджене з українською стороною», що є «зрадою національних інтересів». Четвертий «профі» підтверджує: рішення Гаазького суду викликане небажанням пускати Україну в НАТО і підштовхуванням її у сферу інтересів Росії.

І таких балакунів — не злічити. Прямо паноптикум якийсь. І всі когось звинувачують — Ющенка, Тимошенко, Огризка, всю вітчизняну дипломатію.

Але чомусь ніхто не звертає уваги на той факт, що рішення МС ООН було ухвалене од-но-стай-но п’ятнадцятьма (!) суддями. Що це — надзвичайно рідкісний випадок в історії цієї міжнародної інстанції, який підтверджує об’єктивність і виваженість рішення. Що судді — не електорально залежні політики і геополітично заангажовані глави урядів та держав. Може, комусь усе ж таки буде цікаво дізнатися, що серед постійних членів суду, які брали участь у справі «Румунія проти України», були представники Великобританії, Йорданії, Мадагаскару, Китаю, Сьєрра-Леоне, Венесуели, США, Японії, Німеччини, Словаччини, Франції, Нової Зеландії, Мексики, Марокко і Російської Федерації. Невже хтось серйозно вважає, що, скажемо, суддю з Мадагаскару дуже турбують євроатлантичні перспективи України, а представник Сьєрра-Леоне глибоко втаємничений в усі чвари між Ющенком і Тимошенко? Мабуть, люди, котрі звикли до українських реалій, більше того — ці реалії творять, не можуть повірити в існування об’єктивних і справедливих судів.

І останнє, що хочеться сказати у цій стислій репліці. Можна, звісно, скільки завгодно звинувачувати вітчизняну дипломатію і кричати про її поразку. Справді, все могло б бути інакше. Можна було вибрати так звану реалістичну запитну позицію (а такі пропозиції звучали), і, смію стверджувати, ця лінія мало б відрізнялася від тієї, яку в результаті накреслив Між­народний суд. Відповідно, і «програш» обернувся б «виграшем», і галасу було б значно менше. Але наша команда вирішила ризикнути (більше просиш — більше отримаєш) і вибрала запитну позицію, значно зухвалішу, ніж та, на якій зупинився СРСР у 1987 р., після двадцяти років суперечки з Румунією (див. карту). Тому український «програш» і здається більшим. Втім, якщо у вас є бажання розібратися в суті рішення МС ООН, читайте інтерв’ю Уповноваженого України в МС ООН, Надзвичайного і Повноваж­ного Посла, професора міжнародного права Володимира ВАСИЛЕНКА