| ||||||||
|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
| |||||||
| |||||||||||
[ <<< INDEX ]
|
POSTUP - ПОСТУП
|
ностальгія Двоє -- МАЙКЛ Чому двоє цілком небагатих українців зустрілися на чужині, у краю дешевих бананів і дорогих електродрелей, а не на вулицях таких рідних і знайомих до мозолів Львова й Одеси. Зустрілись і покохали одне одного? Загадка. А втім, як вони мали зустрітися тут. Удома. Вона в Одесі, він у Львові. Ніч у поїзді. Вона співала “Наш паравоз...” у компанії колежанок-перукарок, випивши (надавала перевагу вірменським коньякам) і пустивши сльозу. Хороші закуски, гриби, шинка, салат із крабів. Високі склянки з дорогого шкла, вишукана порцеляна, свічки на столах. Стара школа. Традиції. Повільна розмова про авторське кіно. Він любив слухати Hey you у стані дикої депресії, пив усе, що могло горіти – дитина гуртожитських катакомб. Його дикий темперамент вимагав шаленого темпу і простоти інтер’єру: стіл, накритий газетою, і склянки, розставлені у бойовому порядку. Деколи варена ковбаса та кульок кільки. У неї квартира, доросла донька і погані спогади про чоловіка. У нього шеренга випадкових нерозумних романів і крадений чорно-білий плакат Pink Floyd на стіні. У гуртожитку для самотніх чоловіків. Розрив поколінь. А вони зустрілися. Чому? Тому життя – це парадокс, вічна гра випадку, який поклав його дев’яносто кілограмів живої ваги посередині вузького коридору в зацофаному польському готелі “Вєчур”. Готель “Вєчур” був місцем, де зупинялися виключно люди з непевною репутацією і небагаті торговці з прилеглого базару, капітани кишенькового бізнесу, українці, білоруси, росіяни, трохи литовців і тьма якихось катастрофічно збіднілих грузинів. Той фатальний день видався неймовірно важким, дощовим і не зовсім вдалим у сенсі виторгу ДЛЯ ВСІХ. У неї вкрали фамільний годинник із руки. Подарунок мами. У нього зірвалася справа “на мільйон” – продаж оптом мішка шкарпеток чернігівської фабрики “Агат”. І він “зірвався”. Вона, вимучена, зла і помірно підпила (щоби прогнати холод), по дорозі в туалет зашпорталася за його тіло і полетіла. Головою вперед. 90 кілограмів живої ваги амортизували удар. Впала вона, застогнав він. Так і зустрілись. Усе. Просто. Ніяких балконів, де стояла Джульєта. Ніяких романсів з боку Ромео. Її слова були короткі, сильні й пекучі, як удар ломом по голові. Момент зустрічі вражав дешевою романтикою, фізичним болем і дуже сильними запахами з туалету. Далі по коридору. Сіра проза базарної епопеї. У своєму некороткому житті вона бачила все. П’яних чоловіків – море. Хорошої тілесної конструкції – вагон. Але п’яних чоловіків хорошої тілобудови з лицем невинного малюка – ніколи. “Він велика дитина, – подумала вона, – і йому потрібна я”. І Джульєта зібрала в руках усі свої сили й узяла за ноги Ромео, й відтягнула до себе в кімнату. Сховала. Привела у стан божий і нагодувала. Зранку вона з ним побалакає. Гурманом Ромео не був. Пательня смаженої бульби, залита відром водяного пива, могла тримати його на ногах цілий день. А тут стіл, накритий чистою скатертиною, поставив його на коліна, розірвавши шлунок потоками тілесного соку. Плящина баварського пива і “Мальборо” допомогли поправити голову, відкрили нові перспективи. Прогнали сум і печаль. Вона не зачіпала теми авторського кіно, він утримався від обговорення проблеми офсайду. Натомість вони вирішили, як розпродати його шкарпетки і де можна віднайти гідний годинник. А потім була любов. Джульєта мала, могла й уже спробувала всього у своєму житті, тому потребувала тільки того, що втратила, розлучившись із чоловіком – кохання, палкого і гарячого, як мадярський гуляш. І Ромео дав їй це. І ніч, проведене після такої (вона вміла готувати) вечері, сніданку та обіду вкупі, навіки переплела їхні непрості долі. Чому? У неї ще залишилися рештки жіночої краси, а у нього – мізерні крихти чоловічої потенції. Хіба цього мало? А може, тому, що вони обоє неймовірно любили життя й елементарно втомилися від нескінченної самотності в цьому великому, божевільному світі. А можливо, все набагато простіше: у кожного з них було те, чого потребував інший. Йому нагально треба було когось, хто би доглядав його і прибирав помешканя, прав лахи і час від часу готував їсти. Їй, сильній, мужній і незалежній жінці, було потрібне просте жіноче щастя, якого для неї залишилося на декілька місяців. Себе вона не шкодувала і не берегла. Зовсім. А це – чимало для тих, хто звик цінувати справжні речі. І яке має значення, що на них поглядала заздрісно і косо тьма якихось катастрофічно збіднілих грузинів, торговців чаєм і спеціями, коли наступного дня вони стояли поряд у великому базарному ряді. Їм було все одно. Під однією рекламною парасолею вони розклали товар. День був дощовий. Як завжди. Він тримався, як граніт, незважаючи на вітер і дощ. Вона приносила їм “келбаски з рушту” і змішувала горілочку з кока-колою. Так легше йшло. Наприкінці дня він складав парасолю, виносив важезні торби і складав стратегічні плани. Вона рахувала гроші, робила закупи і готувала їжу. Їм було добре. І яке має значення, що вдома, в Україні, їхню появу разом зустріли майже вороже, з погано прихованою насмішкою, і лунала вона вслід, як удар. Їм було добре. Хіба цього мало? І яке має значення, що час від часу Ромео “зривався” й “сідав на стакан”, – Джульєта рятувала його з чорного провалля. І яке має значення, що час від часу Джульєта почувала себе старою і втомленою і не потрібною нікому, – крихти уваги та слова кохання ще сильного чоловічого організму Ромео повертали їй віру і надію. Хіба цього мало. Ну, і що з того, що драма Монтеккі й Капулетті не мала до них ніякого стосунку, – хіба мало в нашому житті трагіки, розпуки і драми, щоби розкрутити сюжет? Дні й ночі на колесах, руки, які обривали стотонні сумки з товаром і мізерний зарібок. Що у них було попереду? Старість. Де вони почувалися добре? Серед чужих. Хто їх не розумів? Свої. Що з ними сталося? Не знаю. Вони просто зникли. Зібрали манатки, сіли в поїзд і поїхали. Куди? Можливо, в Італію, у Верону, де найвідоміший у світі балкон. Не знаю. Вони були щасливі і трималися за руки, коли сідали у бруднезний тролейбус, який їхав на вокзал. І яке має значення, що це не подобалося багатьом? Їм було добре. Хіба цього мало?
Молодий спеціаліст -- Майкл Валєра Маковнік дивився цей фільм сотий раз і сотий раз хотів туди. У Ріо. Цього разу особливо гостро. Захотів. Підпилий, напівголодний, поспішав на сеанс, він майже уявив себе в Ріо. Відчув багатотисячний гамір. Вечір. Карнавал затихає, та звуки самби ще блукають вузлуватими вулицями, що пахнуть кавою і ромом. Натовпи туристів пакують валізи й сідають у літаки та кораблі. Кишенькові злодії ділять здобич у під’їздах. Колоритно вбрані двірники натирають мозолі, намагаючись прибрати величезні купи сміття. Сідає сонце. На пляжах Копакабани поліціянти рахують кількість пограбованих і побитих. Жебраки в яскравих шматах доїдають останні крихти дармової гостини. Самба входить у серце каріоки, мешканця фавел і хмарочосів, і не дає йому вмерти з відчаю. Фільм закінчився, Маковнік прокинувся, і замість Ріо його оточили виснажені спекою вулиці Львова, забиті перегрітим спресованим повітрям серпня та смородом відпрацьованих автомобільних газів. Приємного мало. Важко, тоскно. Страшно повертатись у гуртожиток, де так і хочеться завити, сидячи в розпеченій коробці на пружинному ліжку. Марно силкуючись заснути навіть при відчинених повністю вікнах. Спека. Пекло. Бажання від’їхати в Алушту впирається в тугі слова шефа: “Ти молодий спеціаліст, і як молодий підеш у відпустку в листопаді. А може, в лютому. Я ще не знаю”. Правило 11 місяців давало право на відпустку в жовтні. Холодне море. Маковнік хотів уже, в серпні. Потрібний був хід конем, і він зробив його, виклавши перед Світланою всі свої козирі. А Світлана Атлантівна Гаранян була головним лікарем заводської поліклініки. Плящина фальшивого “Арарату”, всі талони на мило і каталог фірми “Отто” за 1967 рік, зима, він обміняв на діагноз хвороби Боткіна. Жовтуха давала йому щонайменше 21 день карантину. Ще одна плящина “лівого” “Арарату” – й він сідає в потяг Львів – Сімферополь і довго їде. Страшно довго. Так довго, що можна здохнути від пилюки та поту, який прилипає до спини, коли за вікнами минають краєвиди Кривого Рогу. І море, і сонце, й молоді, нестримного темпераменту і краси дівчата, котрі лежать на пляжі, – це, здається, ніколи вже не настане. Маковнік зліз із полиці, скинув запрані джинси, натягнув шорти “банзай”, чорні окуляри і виліз на сімферопольському залізничному вокзалі. Брудно, повно людей і непривітного вигляду таксистів. До Алушти часто їздить тролейбус, і у них немає роботи. Помалу їде тролейбус, минаючи гори та степ. Крим. Біле сонце, нерухоме повітря, запах лаванди і море. Тепле. Валєра Маковнік виліз на пірс із розбитого роками баркаса (морське таксі), поставив на порепаний бетон свою торбу і закурив “Родопі”. Чайки, ситі, ліниві і п’яні від гнилої риби та помиїв, що плавали біля причалу, висіли в повітрі сірою крикливою масою. Очі відпочивали, не бачачи пасивного, претупого натовпу великого міста. Кольоровий світ на березі млів од неймовірної краси та металургійної спеки. З боку корчми несло пивом, потом і дешевою піцою. Студентки в купальниках кольору подружньої зради і чорних окулярах “прощавай” ішли повз нього, не звертаючи на Валєру найменшої уваги. У них була своя компанія. Спортивного вигляду і бронзового загару нетверезі чоловіки йшли повз нього і не звертали на Валєру найменшої уваги. У них була своя компанія і своя історія. Взвод бабок, котрі здають житло, пройшов і не звернув на нього найменшої уваги. Вони шукали клієнтів. Навіть дурні чайки не звертали на нього найменшої уваги. Вони шукали поживу. І тоді Маковнік, тілом білий, як новий лікарський халат, а фігурою – жертва інтелектуала, раптом відчув себе неймовірно старим і непотрібним, чужим відчув себе Валєра Маковнік на цьому святі життя і плоті. Це для студентів ночі довгі й теплі, море, сонце, пляж, завалений розкішними тілами, дискотеки на відкритому солярії з морським краєвидом і навіть базар із прилавками, липкими від соку персиків і винограду. Це все для них, ненаситних, а він уже перечитав, переїв, перепив, переспав, пережив, перелюбив і перечерпав свою студентську сагу. Розвіяв свої наївність, віру й оптимізм, ударившись об прохідну заводу й відразу пізнавши, що то буває з людиною після диплому. Кожен день із восьмої до п’ятої. Година перерви на обід. План, план, план. Аванс, премія, зарплата. 115 на папері і 95 на руки. Ліжко в кімнаті на чотирьох заводського гуртожитку. Й усі мешканці працюють у різні зміни. Проза. Молодий спеціаліст, хоча зовні він і нагадує студента. Але пам’ять... Бажання перевернути світ. Очі. Напевно, у нього такі очі, що вони не помічають його.
|
|