Щастя — це коли тебе розуміють

Фільму «Доживемо до понеділка» виповнилося 40 років
Ім'я народної артистки Росії Ірини Печернікової стало популярним після фільму «Доживемо до понеділка», де вона зіграла молоду вчительку, закохану в героя В'ячеслава Тихонова. Цей фільм не залишає байдужим нікого, адже він про любов. А яку роль зіграла любов у житті самої артистки з великими сумними очима? Виявилося, що не дарма вони сумні... Проте була все ж таки в неї любов усього життя. А головним принципом залишилася фраза з фільму «Доживемо до понеділка»: «Щастя - це коли тебе розуміють!»

- Ірино Вікторівно, після фільму «Доживемо до понеділка» довгий час усі вважали, що ви з Тихоновим - чоловік і дружина, але ж тоді у вас був зовсім інший чоловік?
- Так, у 1969 році я познайомилася з польським музикантом Збишеком Збітневим, який приїхав до Москви на гастролі. У нас був бурхливий роман, і коли Збишеку потрібно було повертатися до Польщі, він покликав мене з собою. Для цього ми одружилися. Я, не роздумуючи, через любов покинула театр, кіно та виїхала до Польщі. Спочатку мені там подобалося, були нові цікаві знайомства, ми багато їздили зі Збишеком, бачили інші країни. Але чоловік весь час був на репетиціях, я почала гостро відчувати відсутність роботи, просто задихалася без неї. Я прожила в Польщі чотири роки, з яких останні два тільки й мріяла про те, щоби повернутися до Москви, додому, в рідний театр. Виїхати допоміг випадок. Про мене згадали на «Мосфільмі», надіслали сценарій. Дуже кепський, але мені було однаково. Збишеку я сказала: «Ти знаєш, мені треба там з'явитися» і пообіцяла незабаром повернутися. Пам'ятаю, я стояла у вагоні, махала йому хусточкою - і раптом побачила, що по його обличчю текли сльози. Мені здається, він тоді зрозумів, що ми розлучаємося назавжди...

- Як далі складалося ваше особисте життя?
- Зараз жалкую, згадуючи ті часи. Вийшла заміж удруге за актора й режисера Бориса Галкіна, хоча не треба було. Ще одній талановитій людині життя зіпсувала. Борис тоді закінчив режисерські курси, зробив у нас у театрі чудовий спектакль. І закохався в мене, вірші присвячував... У своїй сім'ї наламав дров. Розлучився з дружиною, з якою їх єднало горе: втрата дитини. Я тоді нічого про це не знала, тому й дозволяла себе любити. Ми прожили разом сім років і розлучилися, а я досі відчуваю себе перед ним винуватою. Не треба було цього робити: адже я театр любила більше, ніж Бориса. У 1978 році я перейшла працювати в Малий театр і там сповна відчула на собі театральне життя за лаштунками. Мене й Михайло Іванович Царьов попереджав: «Зважте, в нас імператорський театр. Вас будуть «їсти» мінімум два роки. А ви, здається, їстівна». І мене «їли». У кращих традиціях Малого театру. Мене там жартома називали - Єпіходов - 33 нещастя. Постійно то ноги ламала, то руку, всякі неприємності на мене звалювалися. А з 1986-го для мене настав загалом страшний період, померла мати, потім Михайло Царьов, мій ангел-хранитель. З новим керівництвом у мене не склалося, забрали всі спектаклі, була зайнята тільки в одному. І я зламалася, почала пити. І саме в той важкий період свого життя я зустріла Сашу.

- Актора Олександра Соловйова?
- Так. Узагалі знайомство з ним було для мене чимось містичним. У 1969 році Москвою прокотився спектакль «Два товариші» за Войновичем. І от якось у фіналі виходжу на поклон і бачу хлопця, який протягує мені квітку. Я, може, і не запам'ятала б його, коли б не очі. Величезні, сині, як весняне небо. Чи могла я знати тоді, що цими очима дивилася на мене доля? Моя єдина любов. На жаль, багато що в житті розумієш надто пізно. Коли я повернулася з Польщі, абсолютно несподівано натрапила на ці очі в Маяковці, Саша Соловйов уже був артистом цього театру. Ми ходили одними коридорами, але, окрім «здрастуйте», нічого один одному й не сказали. Потім Саша пішов з театру, і ми надовго загубилися. І зустрілися абсолютно несподівано в клініці, куди і він, і я кинулися за порятунком від алкогольної залежності. Було чудово, ми немов говорили однією мовою, так відчували один одного. А потім були ще чотири дні - вже в Москві, в моїй напівпорожній квартирі на вулиці Горького. Я завжди жила, як у тій пісеньці: «Що для життя треба - все є. Чого немає - значить, дрібниця». Весь час проводила в театрі, додому приходила тільки ночувати. І «для життя» мені цілком вистачало двох матраців на підлозі, старого столу і двох такого ж поважного віку крісел. У кухні красувалися стіл на козлах і пара лавок. І знову ми говорили, говорили. Ризикуючи запізнитися на спектакль, в останню хвилину я вискакувала з дому й так само стрімголов неслася назад. Чотири дні пролетіли як одна мить. Театр виїжджав на гастролі. Саша ж все для себе вирішив - ми стали жити разом. Мені було 43 роки, Саші - 36, але ми були невимовно щасливі. Раділи, що незабаром Новий рік, і ми зустрінемо його разом! Саша поїхав привітати сина. Коли повернувся, я відразу зрозуміла, що це кінець. Синочок хворів і дуже сумував без нього. Як я змогла вимовити, що ми маємо розлучитися, досі не розумію. Я залишилася одна. І вісім років прожила так, як ніби мене розпиляли навпіл. Я захворіла - від відчаю, безвихідності. Якось оклигала. Через чотири роки знову з'явився Саша. Його син виріс, і ми могли нарешті одружитися. Жили як перелітні птахи. Раділи, що ось є ще один день і ми разом. А перед Новим роком я поїхала відвідати тата, повернулася - Саші немає. Спочатку подумала, що він пішов до друзів, потім чекала. Але настала дванадцята година, а його все не було. Тоді я зрозуміла: відбулося щось жахливе. Ще тиждень я шукала його по моргах.
...Того дня він пішов до друзів у театр і не повернувся. Друзі сказали, що бачили його після спектаклю - і все. Знайшла я його в морзі через місяць. Від чого він помер, досі не знаю. За однією версією, його вдарили важким предметом, за іншою, він упав на слизькому тротуарі й забився головою. Хто міг його вдарити - невідомо. Але в той фатальний вечір, 31 грудня, він отримав удар по потилиці важким предметом, схожим на міліцейську палицю. Падаючи, вдарився головою об брівку, розбив череп. Помер 1 січня, в непритомному стані. Наступного дня після Сашиних похорон помер тато, і я все ж таки зламалася.

- Як же ви вийшли з цього стану?
- Я написала п'єсу, пишу книгу про пережите. Довго не здогадувалася, що я не зовсім така, як усі. Зараз за фактами, подіями, своїми вчинками розумію: так, я - біла ворона. Мені дотепер друзі говорять: «Ти тікаєш від дійсності. Ти вигадала світ, в якому живеш». Ну то й що? Значить, мені так краще. У моїй уяві так тісно переплітається те, що було насправді, і те, як це могло би бути, що навіть за сильного бажання я не зможу відокремити реальність від вигадки. І так - усе життя. Мені здається, що тільки завдяки цьому я вижила в багатьох життєвих ситуаціях.
Анастасія Єрмоліна