Привіт, Миколо! Досвід «Лучів чучхе» не тільки безцінний, але й вічно живий! Його, наскільки я бачу, так чи інакше використовує більшість укрполіттехнологів. А ми чим гірші? Ліва ідея невмируща як заздрість. В лівій ідеї треба йти до кінця, за амбар (за Амбер?)! ТОМУ ЩО «Даром тільки за амбаром (за Амбером?)».

Двопалатний парламент має сенс тільки у федеративній державі. Регіональні еліти, напевно, завжди готові до такого бонусу, як послаблення контролюючого центру. Тільки от є регіональні еліти «готові» і «суперготові». «Суперготовим» буде легше дати собі раду. Позитивно це чи негативно? Важко відповісти. На мою думку, Галичина від федералізації більше програє, аніж виграє. Ми не в переліку «суперготових. Галицька автономія може отримати в якості парламенту і уряду вельми «хуторянську» команду.

Не знаю – як кому, а мені не подобається перспектива жити у якійсь там партійно-чиновницькій резервації. Якщо згадати клановий ухил в українській політичній практиці, то така перспектива стає зовсім сірою. Кілька родин приватизують партійні та ідеологічні бренди і правитимуть кожна своєю «вотчиною»? Гірше ніж у латиносів. :)

1) Дострокові вибори потрібні – у першу чергу – тим, хто не «відбив» свої інвестиції у кампанію-2006; 2) Політтехнолог – це не солдат, це інженер збройного заводу. В принципі, попрацював би на всіх. По приколу. :) 3) Людину можна зробити з кожного політклоуна. Але чи є в нас такі досвідчені психореставратори? Проблема… 4) Вітчизняна політична зграя-2010 – це зграя високоорганізованих двоногих, здатних відрізняти реверс від аверсу. Вони більше, аніж тепер, говоритимуть про духовне і Боже, одягатимуться у вітчизняних кутюр’є задля патріотизму і вставлятимуть у свої промови вірші сучасних укрпоетів (Жадана, скажімо). І тільки незборимий православний шахід К. будуватиме в наших степах Нову Візантію.

Вільна преса можлива лише там, де видання самоокупні, а суспільна думка солідарна не з більшістю, а з різнотипними дисидентськими проявами. Першого ми колись достигнемо, а для другого… Перспективи сумні. Звідси – невизнання власного рабства. Більшість не розуміє: комунікативне рабство навіть не в наявності «темників», а в пануючих стереотипах мислення. Тому в нас немає відкритої дискусії – всі лише обслуговують «пакети стереотипів» – «совковий», «патріотичний», «євроінтеграційний». А дискусія поміж обслуговувачами пакетів – це такі собі «діалоги запрограмованих роботів». Себто – оті наші телевізійні політичні ток-шоу, де ніхто нікого не слухає, всі піаряться в камеру.

Часопис «Четвер» (власне його біологічна структура – Іздрик) переселяється до Станіславова. Це, як на мене, не тільки природньо, але й справедливо. Ні, зрозуміло, що Лембергові – уклін земний і подяка тлуста за те, що дав перебути нашому монстрику (часопису, а не редактору, який немонстрик) важкі часи і буревії. Дописую до «Київської Русі», там мене читайте. А ще до «Пост-Поступу», «Львівської газети», «Репортеру», «ЗахідПосту», «Столичних новостей». Так що мене непристойно багато в медіа-просторі. А ще пропонують вести телепрограму і ще, ще… Треба клонуватися.

Франківськ (Станіславів) – ідеальне місце для метафізика. Ритми провінційні, зручності – на рівні метрополії. Якщо б ще вдалося запросити А.Жолдака напостійно в наш облмуздрамтеатр… То ми б взагалі стали культурною столицею країни У. Що стосується пройдисвітів, то на сьогодні вони чомусь цікавіші за літераторів. В мене є списочок… Але поки що – секрет.

Підтримувати треба аутсайдерів – щоби не сталося, врешті-решт, політичної монополії якого небудь бацьки (матки). Політичні лузери – це теж капітал нації. Вони потрібні, як шлункові шлаки для організму. А щодо другого питання – підтримуєте, не підтримуєте – все одно буде повна лажа. Готуйтеся.

Якщо є вождь – має бути про нього якась «мала земля». Це входить в асортимент. З часом виникнуть і пародії.

Якби Івано-Франківщина була «бандерівською» – було б веселіше. А так, вона торгівельно-транзитна з відчутним присмаком рогульства. Зате які дівчата гарні! А з прізвищем Єшкілєв – усюди важко… (тєжко зітхає)

У природньому відборі тепер перемагають лише хижі і кислотні форми (дивись фільми «Чужий-1,2,3…») Для забезпечення перемоги «напівхижих» потрібні політтехнологи. Класичний світ, у якому панувала міфологема «служіння народові» більше не існує. Існує поле змагання корпоративно-інвестиційних інтересів. Постмодерне поле. Коли воно трансформується у щось інше, політтехнологи теж трансформуються в когось іншого. Але краще нам до тих часів не дожити.

«Дзеркало тижня» – газета мені симпатична. Колись мав там публікацію. Про себе-«збоченця» не читав, вперше чую. Зрештою, з таких приколів треба тішитися: як кажуть мудрі люди – «блискавка б’є у високі дерева».

Це прізвище є «зросійщеною» формою шведського прізвища «Ікскюль». Вперше в літописах згадується під 1509 роком. Так росіяни називали шведського амбасадора при дворі Василія Третього Карла Ікскюля. За сімейними переданнями, мій батько (уродженець села Серьогіно, Автономної республіки Комі) був нащадком полоненого шведського солдата, якого після війни 1790 року Катерина Друга разом із іншими полоненими солдатами короля-лузера Густава розселила на російскій Півночі.

Кажуть, що згадується навіть Наталія Вітренко. Щоправда, я не перевіряв, бо не володію старофранцузькою.

Для повноцінного життя треба мати два-три життєві заняття, відділені одно від одного. Суттєво відділені. Скажімо, Андрій Платонов паралельно з писанням романів підпрацьовував прибиральником, а поет Томас Стернз Еліот заробляв копійчину клерком в конторі. Це такий спосіб релаксації.

Я где-то читал, что после долгой фригидности внезапный оргазм может привести к психической травме и даже к смерти. Не хотелось бы такой судьбы для украинской литературы с её славной историей и великими именами. Поэтому с оргазмами посоветовал бы поосторожнее. Современной украинской литературе, возможно, не помешала бы хорошая виртуальная « клизма с мылом» – долгие годы в ней почти всё делалось через задний проход. Если Винничуку удастся такой перформанс – честь ему и хвала. Пока что на поприще «очистительной механики» наибольшие достижения у Толика Ульянова. Люблю его. Но парень увлёкся слемом.

Я так розумію, що під «авторитетом» мається на увазі крутий такий писач з розпальцьовкою, «гайками», джипом і свитою дрібних літературних посіпак. Якщо це малося на увазі, то так, братан, я саме він і є.

Це коли два клоуни переконані, що вони офігенні гуру, а третій клоун в цьому сумнівається і пише книжку з назвою на кшталт «Гуру і гівно: парадигма іншого у метаструктуральних полях транспонованих змістів актуальної езотерики».

Тому що й досі українська література замість того, щоби бути власне літературою, самоціннісною і спрямованою на власні буттєві цілі, продовжує виконувати якусь малозрозумілу й непритаманну сучасній літературі зовнішню «визвольну» місію на чужому полі – там, де має працювати політика і публіцистика. Коли українських письменників «попустить» і вони почнуть писати не на «зло воріженькам», а на радість читачеві, тоді все стане на своє місце.

Чутки ці «запустив» один добродій, якому щось там здалося. А місто маленьке – дурниці розповсюджуються швидко. Я іноді пишу під псевдонімами, але не під жіночими. В мене немодна сексуальна орієнтація – я натурал, люблю дівчат і себе асоціюю виключно з чоловічими форматами.

Планую два романи. Один про великого і загадкового Пінзеля. Давно мене цікавила ця «непроявлена» постать, а тут ще й кон*юнктура підштовхнула – оголошено рік Пінзеля. Другий роман – умовно детективний. Він вже має назву - «Прихід м’ясоїдних слонів». Тексти пишуться якось паралельно. Не знаю, який напишеться першим. В якійсь мент була така підла думка з’єднати ці два романи в один, але я поборов споскусу постами і молитвами. Котлети окремо, а шинка окремо. Пишучи, радію з того, що текст йде добре. А ще допомагає спілкування з художниками (щодо першого роману), з м’ясоїдними слонами (щодо другого) і з Іздриком, тому що він, по-перше, розумна людина, а, по-друге, має такий досвід, якого ніхто, окрім нього, у нашій літературній тусовці не має.