Побутує легенда про те, як Бог ділив між різними народами усіляке добро. Надміру скромній дівчині-українці не перепало нічого. Проте Бог пожалів її і зі своїх запасів щедро надарував піснею.

Й вона, та пісня – наш скарб, наше невід’ємне багатство, найяскравіший вияв поетичного хисту українців, "геніальна поетична біографія українського народу", як писав О.Довженко, додаючи: "Народ, якого позбавляли багатьох можливостей, у кривавій боротьбі вилив свою душу, свій поетичний геній в єдине, в що міг, – у пісню, в безсмертну українську пісню. Українська пісня – це бездонна душа українського народу, це його слава".

Через рідну мову, звичаї, обряди, пісні, традиції, а разом з тим і незнищенну мрію про звільнення з-під чужої влади можна було пізнати українця (майже дослівна думка відомого правозахисника Левка Лук’яненка). А ще мовлять про те, що українська народна пісня, як сльоза, очищає душу, а як свята молитва – сповідає й прощає. Й оскільки пісні властивий постійний рух до людських сердець, то вона завжди непізнанна до кінця. Невичерпна.

Й не втримаюся від іще однієї цитати: "Де співають, там живуть: лихі люди не співають пісень" (Фрідріх Міллер).

Хіба не про нашу Україну?

Пісні, записані з уст народу, позначені розмаїттям художньої тематики. Вони відбивають поширений у побуті репертуар: чим живе народ, що привертає його увагу, що захоплює.

У героїчному епосі – думах та історичних піснях – віддзеркалилися українська національна ідея, незалежницький дух народу. Рядки пісні "Ой чи бачте, чи не бачте", записаної в Лисянському районі Черкащини, славлять героїчну козацьку оборону України від ворогів. "Ой чи бачте, чи не бачте" – таке воно щось ніби невинне, хоч і символічне, а насправді ж трагічне:


На Вкраїні ніколи не вщухала боротьба за незалежність, і кожна епоха народжувала своїх героїв, про них ішлося в переказах і легендах, в думах і піснях. Дуже яскравий приклад – гетьман Іван Мазепа. Про нього складено багато патріотичних пісень. Правда, на догоду московським шовіністам штучно складалися і пісні з негативом, якими їм, створеним за замовленням, і подобає бути. На Мазепу вилито багато бруду. Сміття на голову гетьмана-патріота скидали століттями, біле видавали за чорне, світле – за темне, історичну правду перекручуючи із знавіснілою люттю. І все за те, що Мазепа спрямував свої зусилля на звільнення України від колоніальної залежності. З огляду на велику мету він і поміняв союзника – замість російського царя порозумівся зі шведським королем. Але яка ж це зрада, коли за умовою 1654 року незалежні держави Україна і Росія мали вільний вибір союзників? План гетьман Мазепа мав реальний, а поразку українського війська 1709 року можна пояснити недостатньою єдністю українських старшин. До того ж у російському війську служили українські козаки, якими керували Семен Палій та інші малоукраїнці. Після Полтавської битви Івана Мазепу піддали анафемі та всіляким осудам, натомість псевдовчені фольклористи склали панегірик Семенові Палієві:


Таку писанину прищеплювали громадській свідомості, а заводячи до хрестоматій, отруювали дитячі душі неправдою. З цього погляду можна ще послатися і на три легенди про Мазепу і Палія, видрукувані Паньком Кулішем у "Записках о Южной Руси".

Втім, у народному середовищі побутували інші пісні. Ось "Батурин сумує" у запису 1999 року в тому ж таки Батурині, славній гетьманській столиці. Навіть природа вжахнулася від наслідків розбійницької навали на місто:


При вшануванні пам’яті гетьмана в Батурині 1999 року професор Мирослав Ханас з Тернополя пригадав поетичні рядки, можливо, невідомого автора, як він висловився, а можливо, навіть почерпнуті з уст народу. Ось вони:


Українські патріотичні пісні породила руйнація Запорізької Січі. Пісня "Ой не пугай, пугаченьку", гадається, побутує на Вкраїні не одне століття. В ній відбито трагічні події 1775 року. Напад ворога був такий підступний і раптовий, що на перших порах козаки не можуть визначитися: де отаборитись? де шукати притулку? Символічно це уособлено в образі птахи – пугача:


Після зловорожої акції 1775 року російський царизм посилив закабалення України, дедалі дужче заярмовував її – що так, то посилювався і спротив українців, їхня боротьба за волю і незалежність.

Не на життя, а на смерть за Україну в бою стояли герої Крут, Січові Стрільці, воїни Української Повстанської Армії. Пісні про них пройняті синівською жертовністю й відданістю Батьківщині.

Події Крут знайшли відображення в численних народних піснях та в художній літературі. Проте обставини складалися так, що ніхто крутянських пісень не збирав і не систематизував – це заборонялося тоталітарним лихоліттям. А хто відважувався на "крамолу", того чекали покара й переслідування влади. Хвалити Господа Бога – дещо з крутянського фольклору зберегла українська діаспора, щось затрималося і збереглося в народній пам’яті на теренах України. Так, 1999 року на Чернігівщині записано пісню "Крути", в прикінцевих рядках якої звучить мотив помсти московської орди юним патріотам України:


Приречені на смерть, юні крутянці знаходили у собі сили заспівати "Ще не вмерла Україна" (заспівував юнак Панський).

Незламність української юні передано і в "Крутянській пісні", записаній 1996 року в селі Залужани Самбірського району на Львівщині. Пісня не залишає слухача (читача, виконавця) байдужим, нагадуючи: "Червоний ворог кари жде". За глум над святістю, справедливістю й вірністю, "що межує понад смерть".

А ось трагічна й героїчна доля Медвина. До початку першої світової війни в цьому селі мешкало 12 тисяч осіб, після "тридцятих радянських" медвинців стало наполовину менше. 28 серпня 1920 року каральні загони російсько-більшовицьких головорізів спалили 600 хат і знищили понад дві тисячі мешканців; зайдам цього здалося мало – й триста шістдесят осіб чоловічої статі було виведено за межі села і в яру розстріляно. З подальшої біографії села: розстріли, репресії, вигнання з рідних осель, розсіювання, голод. Й дух нескоримий! Продовження козацьких традицій. Про одного з безіменних повстанців співалося:


Пісні Січових Стрільців виникли на початку ХХ століття в Галичині. Січові Стрільці, як і січовики Запоріжжя, відстоювали звільнення України від ярма. Триста п’ятдесят дев’ять Січових Стрільців, які потрапили в оточення червоних під селом Базар на Житомирщині, без суду і слідства, без жалості й справедливості було розстріляно й заколото багнетами. Ще одна подібна ситуація 1921 року в боротьбі за Київ: Мотовилівка, сорок кілометрів від столиці. Й "Дума про Хведора Черника", надрукована 1928 року у львівській "Просвіті". Боротьба героїв пройнята трагічними наслідками – загибеллю сотника Черника.


Як і належить, пісні Січових Стрільців піднесені й патріотичні: "Не пора", "Ми гайдамаки", "Гей, нумо, братці, до зброї", "Смерть козака на Московщині". У цій групі пісень рясніють пісні молодості, розставання з коханою дівчиною, вимушене наражання себе на небезпеку ("Колись, дівчино мила", "Накрила нічка"). Дівчина з розумінням ставиться до виконання обов’язку козаком, присягається у вірності. Хоч нерідко було і ламання даного слова, що викликало жаль у воїна, як у пісні "Колись, дівчино мила":


Воїн міг потрапити у ще складніші обставини, коли руйнувалися всі сподівання на краще. Як же не сумувати козакові, коли повернувся з поля бою інвалідом, а тут ще й зрада коханої, й жодної надії на притулок і затишок: "Пиймо, друзі, грай, музико".

Стрілецькі пісні різноманітні жанровою і композиційною структурою, пісенно-ліричною формою. За будовою – в одних перемагає монологічна форма ("За твої, дівчино, устоньки-вишні"), в інших дається перевага діалогу: "Виряджала дівчина козака в похід", зокрема, з такими рядками:


Інколи події викладаються і у формі оповідання:


До чорноти сумні пісні зродилися під час сталінського плану-голодомору 1933 року ("Дума про голод 1933 р.").

Пісні Української Повстанської Армії зібрано в окрему групу: "Там далеко на Волині", "Плачу я, плачу за Вкраїну" та ін. Тематично й духом вони перегукуються зі стрілецькими. Ті й ті – надзвичайно цінний пісенний масив українського фольклору.

Торкаючись визвольної боротьби, відбитої в піснях, творці фольклору славлять Закарпаття, мешканці якого були, власне, першопрохідцями у боротьбі за самостійність. По обидва боки Карпат ходив патріотичний "Гімн закарпатських українців":


Народ знав свою мету і, не зважаючи на великі втрати, продовжував боротьбу:


"Гімн закарпатських українців" закінчується мобілізуюче і вселяє надію:


Герой у своїх вчинках не має страху в боротьбі за долю України, яку в піснях наділено найулюбленішими пестливими словами. Це край "рідний", "співучий", "коханий", за долю рідного краю "плачуть, тужать сини України", та й не тільки вони, а "Плачуть луги", "широкі поля", "плачуть рожевії квіти" (про матір: мати – "люба ненька").

Будучи джерелом радості життя, пісня сприяє осягненню сенсу буття, гармонії природи з птаством, із весняним буянням трав і дерев. Хоч нерідко дії людини (можливо, її стан) і контрастують із самою природою. У пісні "У лісі, лісі темному серед пахучих трав" ("Який чудовий вечір, який чудовий час") серед розлогої пахучої зелені залишив білий світ поранений молодий козак ("Болить моє серденько ще й правая рука. Зразила куля гостра, куля більшовика").

Мовлячи про пісню, її силу і вплив на людину, не зайве буде сказати про тих, хто доносив душу пісні до своїх співгромадян.

Як видно із паспортизації пісень у нашому збірнику, народ зберігає у своїй пам’яті безцінні шедеври різних епох, носії ж фольклору щедро діляться своїм духовним багатством із записувачами. Яка техніка запису? Уславлений фольклорист Михайло Максимович радив фіксаторам здійснювати записи пісень під час співання. На підтвердження цього він зазначав, що "...наші співаки і співачки часто не вміють добре переказувати того, що цілком уміють проспівати". Та, власне, учасники студентської фольклорної експедиції, чиї записи поміщено в збірнику, й самі в цьому переконалися.

Збірник ліричних пісень, записаних студентами Національного педагогічного університету імені М.Драгоманова у різних регіонах України, укладено таким чином, що спочатку йдеться про Україну, її невпинну боротьбу за незалежність, про тих, хто уславив історію України та її народу: козаки-запорожці, гетьман Іван Мазепа, Січові Стрільці, герої Крут і Медвина, воїни Української Повстанської Армії, а в другій частині – власне про українську матір.

У народі Україну називають матір’ю. Мати-Україна, Україна-ненька – це звучить у багатьох піснях.

У пісні "На Вкраїні сурми грають" читаємо:


Найдорожче, що є в житті людини, – це мати, це Україна. Втратити хоч одну з них – це втратити чи не все. Смерть матері – рана, що з часом хоч трохи а загоїться. Втрату ж України ніколи ніким (і нічим) не заміниш. У назві нашого збірника слова: Мати і Україна. Як одне неподільне. Коли відважно б’ється й гине безіменний герой, просто вояк чи уславлений ватажок (із пісень і життя, нам сучасного – Данило Нечай, Максим Кривоніс, Морозенко, юні крутянці, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл), то всіх і кожного оплакує мати рідна й за всіма тужить уся Україна).

Хто побував у турецькій неволі, в німецьких і російсько-сибірських концтаборах, той по-справжньому відчув, що це таке – Україна. У пісні "За гори сонце закотило" триває жвава розмова між двома бранцями про життя-буття в Україні, яка не виходить з їхніх щоденних спогадів, ба в ній навіть "пахне рідная земля":


У пісні "Розкажи нам, Україно", записаній в Долинському районі Івано-Франківщини, поняття Україна і мати тотожні:


Ще тотожніше звучать ці поняття в пісні "Вкраїно-мати", записаній на Вінниччині:


Мати плекає надії на щасливу долю своїх дітей. Та здійснюються чиїсь забаганки, із непорозумінь і брудної політики виникають війни, вибухає підступний атом, обриваються молоді життя, накопичується біда. Матері – горе зі слізьми, що не просихають.

Здавен побутує на Вінниччині пісня "П’є журавка воду". Журавка – постать символічна. Можливо, це й сама Україна. Війна за війною проносилися її землями, залишаючи по собі горе, нестатки, рани: "не здійме крилята журавель від ран". Й не мине недоля матір-журавку і в майбутньому: виросли сини, турбот додалося, посивіють у журавки коси ("Як весна настала, Зацвіли льони, А у журавки Виросли сини. П’є журавка воду, В косах сивина, П’є журавка воду, Воду п’є до дна").

Сумні ставали думи матері, коли вона дізнавалася: син потрапив у полон до чужинців ("Летить ворон з чужих сторон"). Не перестає виходити за ворота, не встигає витирати сльози, не вгаває туга... Мало радості прибуває, коли повертається син із війни покалічений та понівечений ("Мати й син").

Ростила мати сина Василя, свою надію на старість літ, коли ж військова служба та війна скалічили сина фізично й духовно, а стару матір звели геть зі світу:


То хіба ж це не спільне горе і для матері, й для України?! У матері-українки закладено в генах – виховувати в дітях правдивість і відвертість, відкритість і взаєморозуміння, щедрість, людяність і принциповість. Мати-українка настановляє на чесне й порядне життя: ріднитися з родиною, в добрі жити з сусідами та всіма односельцями. Ось дослухайтеся до рядків пісні "Ой чого, чого у цій новій хаті", записаної на Волині 1999 року.

На запитання дочки: "Кого в дружки брати?" мати радить брати ближнього й далекого, радо вітати і щедро частувати, іншими словами – шанувати людей, то вони і тобі тим же віддячать:


Мати-українка за своєю природою чемна й добропорядна, а на її долю випадають і тяжка праця, й життя за нелюбом, і муки з п’яницею. Таких пісень, як "Ой журилася матінка мною", – безліч.

Не створюють доброго клімату у родині стосунки сердитої і свавільної свекрухи з молодицею, яка мусить терпляче все це перетерпіти, якось у пісні "Сидить мати під калиною", записаній на Чернігівщині, а також у пісні "У неділю рано", підслуханій на Буковині. Ще страшніша правда життя в іншій пісні. Здавшись на волю свавільної свекрухи, молодиця йде у поле ниву жати раннього ранку, та ще й недільного дня, коли в церкві йде Божа відправа. Й за це – Божа покара: поспішила молодиця з поля до домашньої роботи, що й про дитину забула, й розтерзало дитину гадюччя. Звідси й мораль:


Велике лихо для дітей – смерть матері та їхнє подальше сирітство: "Дивная година од Бога настала" – співається в пісні "Зашуміли верби", записаній на Хмельниччині. В пісні з Новоселицького регіону на Буковині доля сироти нагадує відчахнуту від живого дерева гілку. "Тут я стою й гірко плачу" – це із Житомирщини 1996 року. "Стоїть одиноке дівчатко літ вісім" – це Івано-Франківщина, 1999-й рік.

"Коли мати поряд зі мною і має радість на обличчі – то мені найщасливіше щастя". Та к думає кожен із нас. Либонь, кожен сказав би, якось поет:


А ось історія запису пісні "Мати" ("Скажи нам, ластівонько мила").

Студентка Ольга Рудницька їхала до родичів на Поділля. Прибула пізно на залізничну станцію Хмільник, транспорту до села вже не було. З дідом та бабусею рушили до села пішки в неблизький путь – до Нової Синяви кілометрів із 20. Всю дорогу розмовляли. Точніш – дідусь та бабуся згадували. Скільки цікавого взнала онука, головно – про жахи голодомору 1933 року, про пізніші репресії. "Скільки людей загнала радянщина на той світ! Бабуся знала, що я люблю українські пісні, й заспівала про найдорожчу в житті людину – про свою маму (а мою, звичайно, прабабусю)", – згадувала Ольга.
Ось фрагмент одного з варіантів пісні:


Павло Дворський до свого творчого злету прийшов уже в незалежній Україні (це ще питання: чи справді маємо незалежність, яку вимріювали?), злету рідною мовою і в рідній пісні. Його вислів "Без рідної пісні, без рідної мови, без мами збідніє життя назавжди" став крилатим і повчальним. А кредо його життя й творчості, заклик до патріотичної єдності вкладено в слова співаної ним пісні:


Сини й дочки матері та України повинні пишатися найдорожчим у світі – своїми матерями, рідною Україною. Їм дано їх захищати не жаліючи життя свого, їм покладено брати приклад із великих героїчних предків, вони ніколи не повинні забувати і того, що сказав уславлений гайдамацький ватажок Максим Кривоніс: воля і незалежність України – на вершечку шаблі. Може, тому, що багато української крові було пролито в борні за це, Бог подарував Україні Незалежність із миром і спокоєм.

І про це теж будуть пісні. Але в майбутньому. Й це теж будуть пісні про Матір та Україну. Бо ці поняття – цілина, яку підіймати й підіймати.