Корисна криза

Криза, про яку зараз всі говорять – фінансова, а згодом і економічна – гарна нагода задуматися.
Про те, чи справді треба купувати нову мобілку лише тому, що стара набридла.
Про те, чи машина – це необхідність, чи лише можливість, яка такою необхідністю здається.
Про те, що зайву сотню (тисячу, мільйон, мільярд – у кого як) ми отримуємо за непочуте шурхотіння опалого листя, нерозказану сину казку, непроведений із коханою людиною вечір. Хіба це - рівноцінно (якою б не була сума)?
Про те, що гроші – це символічні папірці, які полегшують суспільний обмін. І що саме наявність цих папірців змушує нас купувати речі чи послуги, які нам, взагалі кажучи, не дуже й треба а то й, прямо скажемо, забирають найдорожче – вкорочують вік.
Про те, що рахунок у банку – це навіть не символ якихось потрібних речей, а символ, який позначає символ.
Про ці банальні речі кожен з нас чув і читав не раз. Але криза дає нагоду їх по-справжньому зрозуміти.
Коли людина раптом дізнається, що серйозно хвора – це серйозне випробування, дуже часто – трагедія для близьких. Але водночас хвороба змушує радикально змінити ставлення до головного: цінувати не гроші, а життя, кожну його окрему мить, рідних тобі людей та й людей загалом – кожного, цікавого своєю неповторністю.
«Хвороба екноміки» чи «загибель банку» - це, на щастя, лише метафори. Вони не несуть смертей реальних людей – хіба в когось не витримають нерви. Так, багатьом стане важче, можливо, значно важче, але всі виживуть.
Та кому економічна криза справді загрожує – жалюгідним існуванням і навіть смертю – це пенсіонери, діти, інваліди. Їхня доля – ще чи вже – не в їхніх руках, тож це випробування для суспільства загалом. Нагода відчути, що ти – комусь потрібний. І, можливо, для багатьох це відчуття буде новим і значно глибшим за витрачання чергової порції грошей на себе.
А молоді й здорові завжди зможуть заробити на їжу, дах і одяг – які, то вже інша справа. Не факт, до речі, що через відсутність грошей у якийсь період нашого життя ми потім згадуватимемо його як втрачений.
Мої бабусі й дідусь, на мій величезний подив, згадували 50-ті (не кажучи вже про 60-70-ті) із ностальгією: мовляв, хай і продукти по картках, і грошей немає, зате «як дружно ми жили». (Голодомори й репресії – це зовсім інша тема). Натомість наш час із непорівнянно вищими зарплатами й можливостями для них – страшний і непевний. Вони нам не заздрять, вони нас жаліють.
Звісно, тільки мазохісти будуть бажати хвороб і проблем на свою голову, аби щось там відчути й змінитися. Але коли вже щось таке трапляється, не варто упускати нагоду.