«Браво!» для заньківчанської «Сильви»

Оперета Імре Кальмана “Сильва” (режисер-постаноник Федір Стригун), стала “бризками шампанського” у низці святкових заходів до 90-річчя Театру ім. Марії Заньковецької.

Прем’єрний показ “Сильви” 30 листопада переповнена глядацька зала супроводжувала бурхливими оплесками та вигуками “Браво!” – львівська публіка помітно скучила за оперетою.

Чудову музику Кальмана (у виконанні оркестру театру під орудою Б.Мочурада) доповнили цікаві костюми і декорації, а також, звичайно, впевнена гра акторів. Перемогу любові, добра, гуманності, глибину почуттів публіці демонстрували В.Мацялко (Сильва), О.Огородник (Едвін), В.Коржук (Бонні), Г.Далявська (Стассі), Є.Федорченко (Леопольд Волянюк), Д.Зелізна (Юліана Волянюк), І.Гаврилів (Мікса) та решта задіяних у спектаклі акторів. “Хтось грав трошки гірше, хтось – краще. Хтось більше мене влаштовує, а хтось – глядача, – зазначив після прем’єри Федір Стригун. – Але всі актори дуже добре поставилися до роботи, і всім їм ставлю “відмінно”!”.

Актори досить пристойно впоралися й зі співом (втім, пан Стригун і не вимагав від них вокалу, як у Лучано Паваротті). Мене особисто як глядача розчарував тільки кордебалет. На що Федір Миколайович по-філософськи відповів: “На то він і кордебалет…”

Скласти власне враження про виставу, причому у виконанні кількох складів, львів’яни зможуть 9, 16 і 23 грудня. Початок о 18.00.

На фото: Сильва, примадонна вар’єте “Орфеум” – актриса Театру ім. Марії Заньковецької Валентина Мацялко.

«Високий замок»

03.12.2007

Тетяна КОЗИРЄВА

Амадей, який не дає спокою...

Інтерес до постаті видатного австрійського композитора сьогодні не втрачено, навпаки – про нього пишуть п’єси, театр охоче освоює найдетальнішу інформацію біографії генія, не лишаючи поза увагою ні його дружину, ні навіть тещу. Його особистість розглядається з різних сторін – психологічно-творчої, етичної, соціальної, містично-незбагненної. Не в останню чергу такий інтерес (принаймні у нашій країні, де львівський «Амадей» – не поодинока вистава про Моцарта) пов’язаний з реакцією на тотальний естрадоцентризм і масову попсовизацію, коли девальвувалося саме поняття музики, а штучно роздуті культи попсових зірок прагнуть привернути інтерес до себе, незалежно від наявності чи відсутності голосових даних і музичного хисту. Для тих, хто ще не попав у залежність від псевдокультів, порятунок єдиний – справжня музика, і хто постійно запевняє нас у незмінності її вершини, – це Вольфган-Амадей Моцарт. Звичайно, сьогодні і його ім’я не захищене від спекулятивних маніпуляцій та рекламної сувенірності (у Зальцбургу, де він народився, – чарівному місті серед не менш чарівної природи – маса сувенірів прикрашені обличчям генія, тоді як туристові, який потрапить туди на 1-2 дні, не завжди поталанить послухати його музику в концертному виконанні, й компенсують це вуличні музиканти, які навіть на балалайках грають безсмертні концерти).

Та якщо вже зайшла мова про Австрію, то доречно згадати, що у Львові – одній зі столиць колишньої Австро-Угорської імперії – висока музика завжди була в пошані і їй віддавали й віддають належне. Ось у такому ракурсі й поглянемо на виставу «Амадей», де перетнулися людські пристрасті й де показано, як генія знищило оточення, якому він просто заважав.

У виставі чітко окреслено протиборство повної свободи самовираження (геній впевнений, що має на це право) і несприйняття його витівок і вибриків іншими людьми – солідними та статечними. Образ Амадея у темпераментному виконанні Ю.Хвостенка, до речі, дебютанта, – зайве свідчення того, що вогонь геніальності настільки потужний, що обпалює не тільки навколишніх, а й самого генія: ми бачимо його тотальну розкутість, яка набуває форм безрозсудності. Геній проявився рано, і це показано через сприйняття юного Моцарта імператором Австрійським Йосифом ІІ – той раз-по-раз повторює: «Буде свято! Будуть фейєрверки!».

Справді, у більшості шанувальників музики поняття «Моцарт» і «свято» нерозривні. Але з розвитком подій дедалі неможливішим стає бодай якийсь статус Моцарта при королівському дворі: тут уже оточення Йосифа ІІ – і директор імператорського оперного театру Франц Орсіні-Розенберг, і префект імператорської бібліотеки Готфрід ван Світен, і граф Йоган Кіліан фон Штрех, а особливо, головний капельмейстер Антоніо Сальєрі, – стіною стануть між королем і юним генієм, аби не допустити Амадея навіть до посади учителя музики, тим самим позбавивши його і родину засобів до існування. Не поталанило йому із супутницею життя: нерівний (у творчо-інтелектуальному сенсі) шлюб спричинив багато поневірять. Але ж не даремно кажуть: «шлюби творяться на небесах», бо інакше чим пояснити, що Амадей обрав Констанцію Вебер, пішовши проти волі свого батька, який вважав обраницю сина легковажною особою. Можна зрозуміти батька, адже він усе зробив, щоб продемонструвати європейській добірній публіці музичну геніальність власного чада, а тут змушений був, очевидно, не без болю відректися від нього, не бажаючи його підтримувати й рятувати від голодної смерті. Н.Шепетюк в ролі Констанції органічна і переконлива. Ми бачимо експансивну дівчину, яка охоче віддається грі, нітрохи не дбаючи про думку сторонніх. Її стихія – це насолода від забавляння й витівок. У цьому також актуальність вистави: немало сьогодні таких Констанцій, яких нічим не зацікавити, адже власне еґо застилає їм довколишній світ. Такі особи більшою мірою руйнують, аніж сприяють творчості, тож цей фактор також зіграв свою роль у нищенні генія. На наших очах блиск слави Амадея тьмяніє – без опіки впливових людей він приречений на загибель.

Легенда про «чорну людину», яка прийшла до холодного й убогого помешкання Моцарта, аби замовити написати «Реквієм», невіддільна від легенди про самого Моцарта. За тою ж легендою, це був якщо не Сальєрі, то його посланець. Чому ж Сальєрі, успішний італійський музикант, так не терпів Моцарта? У виставі показано протистояння між майстерним ремісником і генієм. Є в ній і непрозорий натяк на міжнаціональні тертя між Сальєрі та Моцартом, точніше, на протистояння різних шкіл музики (також актуальний для українського глядача мотив). Італійська музика у ХVІІІ столітті домінувала. Моцарт-композитор творив музику австрійську, відмінну від панівної, і різко висловлювався проти «італійчиків». Італійська музика має свої чари, як і австрійська. Ішлося про те, що італійська музика невисокої якості (її уособлював Сальєрі) не повинна витісняти музику іншого народу. В цьому сенсі гідне великої поваги відчайдушне відстоювання Моцартом власної опери, адже тільки особисте втручання Йосифа ІІ порятувало її постановку від Моцартових недоброзичливців.

Моцарт знав собі ціну. Знав йому ціну й Сальєрі – саме тому й робив усе, аби усунути суперника. Богдан Козак вклав у свого Сальєрі певну чарівність зла. Актор не засуджує свого персонажа, він його розкриває, аби показати дію механізму елементарних заздрощів. Це також універсальний мотив у світовому мистецтві, і завжди актуальний. Генії здатні творити, але вони надто беззахисні і «підсталяють» себе під удар. Вони аж ніяк не дипломати, аж ніяк не правильні й не покладисті.

На початку вистави дух Сальєрі викликає з небуття минуле, аби глядачі побачили і розсудили те, що сталося. Сальєрі максимально об’єктивний, і ми його очима бачимо легковажність молодого Моцарта, його ризиковано-фривольні вислови сприймаємо через монологи Сальєрі. І хоча Сальєрі дивиться на Амадея з висоти свого становища, симпатія глядачів до юнака виникає від зворотного, через заперечення. Що тим гірше для Сальєрі, який убивав суперника не в буквальному сенсі, а опосредковано, усіма прийнятними засобами. В цьому вистава також повчальна, а протистояння двох композиторів увійшло в історію як протистояння генія і злочинця.

На думку автора п’єси, моральність, навіть позірна, не є перевагою Сальєрі у протистоянні з Амадеєм, якому як людині інших сфер загальні уявлення про мораль є чужими. Це сучасний мотив п’єси, підігрування сучасним невизнаним геніям, які переконані, що відсутність моралі є передумовою геніальності. Та... рада б душа в рай. Львівська вистава про Моцарта, але образ Сальєрі дає поживу для роздумів. Для Богдана Козака звичним є перевтілення в історичні постаті (згадаймо одну з останніх – цар Микола у виставі «Державна зрада»). Його Сальєрі статечний, впевнений в собі, непохитний. Навіть заздрість його незворушна, хоча її відчуваєш і сприймаєш як основну пружину всіх подій.

Сюжет про Моцарта та Сальєрі – сюжет мандрійвний. За ним – конфлікт посередності й генія, конфлікт протилежних поглядів на життя і творчість. Добропорядному й раціональному Сальєрі важко збагнути безрозсудного, стихійно-грайливого, нестримного у висловлюваннях Моцарта, трагедія якого поглиблюється не тільки внутрішнім самопочуттям, а й через невміння мирно співіснувати з людьми. Геніальність – сила, яка нездатна захистити себе перед заздрісниками.

Минають роки, століття – музику Моцарта чи не найчастіше виконують. Це закономірно. Саме тому такий інтерес до його особи. Сальєрі ж згадують тільки тому, що він зіграв темну роль у житті Моцарта.

«КІНО-ТЕАТР»

Лариса ІВАНИШИНА

2008 №1

Заньківчани бавляться у «Хованку»…

В останні місяці старого року заньківчани подали на розгляд львівського глядача та критиків ще одну свою прем’єру. Цього разу її презентувала мала сцена театру за участі молодих акторів та режисерів.

Автор п’єси Ярослав Верещак уже пропонував свої твори для постановки у НАУД театрі ім.Марії Заньковецької. Проте це було аж…32 роки назад. Саме тоді 1975 року режисер В.Оглобін поставив за його твором виставу «Восени, коли зацвіла яблуня». Знаний автор своїми творами й у інших містах України. Адже за його п’єсами різні театри ставили вистави: «Королівський особняк», «Брате мій!..», «Містер Сковорода», «Акторські ігри з Аристофаном», «Чарівна сопілка» та багато інших.

Після першого дня прем’єри вистава з цікавою назвою «Хованка» продовжує збирати повний зал глядачів. Адже психологічний сюжет п’єси про Степана Бандеру мало кого залишає байдужим. Дарма, що у виставі зайнята лише одна акторка – Тетяна Павелко – їй вдалося цілком перевтілитися у роль своєї героїні і перейнятися проблемами сьогодення. Вона сильна та вольова жінка, яка незважаючи на усі зовнішні страхи та тортури знаходить у собі сили для нового життя. Не можна оминути увагою й решта причетних до цієї постановки осіб. Адже робота режисера-постановника Юрія Чекова, художника-постановника з.д.м. України Людмили Боярської, балетмейстера Олени Балаян та світлове й музичне оформлення Богдана Дворника додали свого колориту до цієї вистави. Та, мабуть, головне у цьому випадку, що результатом роботи задоволені усі, адже повний глядацький зал та запрошення на виїзди у різні міста України є найкращим свідченням фахової постановки та її глибокої проблематики.

Леся КІЧУРА,

 редактор літературної частини

НАУД театру ім.М.Заньковецької

«TV експерт»

 3 січня 2008 року

Львів вшановує Габріелу Запольську…

Приємно чути, коли у славетному місті Лева відбуваються цікаві події не лише рекламного характеру, а й національного та патріотичного. Адже літературні вечори чи вечори-пам’яті, як їх називають по-іншому, стали такою рідкістю для культурного життя міста, що оминути своєю увагою їхню появу просто неможливо. За участі видавництва «Каменяр» та акторів НАУД театру ім.М.Заньковецької відбулося уже декілька зустрічей. Серед останніх – присвячені Богдану Ігорю Антоничу та Галині Гордасевич. У найближчих планах зібрати шанувальників творчості Габріели Запольської, адже саме 2007 року виповнилося 150 років від дня народження цієї відомої польської письменниці та акторки. Оскільки ще впродовж 1880-х років вона розпочала друкувати свої  твори у львівській та варшавській пресі, то оминути своєю увагою вшанування цієї визначної постаті просто неможливо.

В історії польської літератури Запольську (справжнє прізвище – Корвін-Піонтровську) насамперед цінують як драматурга. Її ранні твори були мелодраматичними: «Малка Шварценкопф», «Тот», «Сибір». Проте найбільшого успіху авторка досягла у сатиричному жанрі – «Мораль пані Дульської», «Їх четверо», «Панна Малічевська». Об’єктом різкої критики драматурга стала тогочасна лицемірна суспільна мораль та міщанські норми життя. Кращі драми Запольської давно у складі класичних репертуарів польських театрів. Щодо виняткової української тематики у творчості Запольської, то їй присвячена повість «Мелашка» та п’єса «Осіннього вечора». Сама ж авторка та актриса виступала в театрах не лише Львова та Варшави, а й Петербурга та Парижа.

Виставу «Мораль пані Дульської» акторська трупа заньківчан ставила ще 1927 року, для порівняння московський театр презентував цю ж виставу лише 2006 року.

До святкового вечора-пам’яті, який за попередніми даними планують провести у січні нового року, видавництво «Каменяр» має намір видати «Казку Коріатиди». Уривки з цього твору актори НАУД театру ім.Марії Заньковецької зачитуватимуть зі сцени. Наразі над сценарієм зустрічі працюють режисер-постановник Юрій Чеков та актриса Тетяна Павелко, музичне та світлове оформлення до вечора готує Богдан Дворник. Усі зайняті у підготовці літературного вечора сподіваються, що, як і в попередніх випадках, гості свята не лише залишаться задоволеними побаченим дійством, а не захочуть, щоб воно закінчувалося.

Леся КІЧУРА,

 редактор літературної частини

НАУД театру ім.М.Заньковецької

«TV експерт»

 3 січня 2008 року

Вистава про те, що всіх хвилює

Прем’єра вистави “Валентин і Валентина” (режисер-постановник – Алла Бабенко, художник – Н. Руденко-Краєвська) за п’єсою Михайла Рощина в театрі імені М. Заньковецької ще раз підтвердила: Львову дуже й дуже бракує постановок на теми сучасників.

А ще більше таких, які безпосередньо стосувалися б молоді, були близькими їй. Властиво, якщо дивитися вглиб, то наразі таких львівські театральні афіші майже не пропонують, а попит на матеріал є, й немалий. Тому зовсім не дивно, що “Валентина і Валентину” львівська громада зустріла “на ура” – і справедливо.

Зізнаюся чесно, трохи побоювалася, чи не вдаряться “заньківчани” в надмірну екзальтованість і сльозливість, чи зуміють зберегти природність і щирість. Після однойменного фільму (режисер – Георгій Натансон), який вийшов на екрани 1985 року (з Мариною Зудіною, Миколою Стоцьким та іншими відомими акторами) і спричинив бум на твір Рощина в багатьох театрах колишнього Союзу, негативні характеристики здобути було більш ніж реально. Але обійшлося. І якби того вечора заздалегідь подумала про букет квітів, то обов’язково віддала б його заслуженій артистці України Катерині Хом’як, яка в ролі бабусі (нехай і невеличкій) була блискучою.

Отже, про що мова, якщо хтось не знає? Про кохання, про осмислення його сили, суті та впливу на людське життя. Про диво, на яке всі надіються, але пережити яке даровано не кожному. Про стан, коли немає “твоє” і “моє”, а є “наше”. Коли людина як ніколи хоче бути досконалішою, жити чесніше та чистіше. Про одвічну проблему: якщо не жити почуттями, то чим жити? Зрештою, про те, що дійсно глибоко хвилює кожного, незалежно від віку, статі, соціального статусу.

А за сюжетом – про історію вісімнадцятирічних Валентина та Валентини, які закохалися й зуміли подолати батьківський спротив, взаємні образи, ревнощі тощо, аби бути разом.

Дивна річ, “Валентин і Валентина” стали тим сценічним матеріалом, де помічати “блохи” аж ніяк не хотілося, де гра акторів хоча й була неоднорідною, але не напружувала. В окрему графу винесу, що найбільше сподобалися Ірина Швайківська в ролі мами Валентина Лізи, О. Люта в ролі Жені (хоча Женя-страдниця менше вдалася актрисі, ніж Женя, сповнена енергії, іронії та сарказму), Олександр Норчук як Володя та Григорій Шумейко в ролі Перехожого. Окремого гарного слова вартувала й Мирослава Солук у ролі Маші. Натомість головні дійові особи – Валентин (А. Войтюк) і Валентина (С. Мелеш) – були швидше такими, якими зазвичай є більшість молодих людей у віці їхніх героїв – характерними в нехарактерності. Та цілком можливо, що це й було одним із поставлених завдань – типовість.

Важливо передусім інше – вистава зворохобила, змусила самозаглибитися, спричинила цікаві думки та діалоги. “Назвати людину коханою – це все одно, що обезсмертити”, – говорить молоді Перехожий. Після завершення дійства в очах залу прочитувалися щастя, сум і надія...

«Львівська газета»

31 жовтня 2006 року

Ярина КОВАЛЬ