Стат ті
25.09.2003
Запам'ятайте нас такими!Інна ПУКІШ, "Високий замок", 2003 рік, вересень, 22 (№2612)
«Запам’ятайте нас такими!»Інна ПУКІШ
Фото Андрія ГРИГОРАША
«чорно» жартували журналісти перед стрибком з парашутом.
Усе це було потім, а спершу львівських журналістів, які зголосилися взяти участь в “небесній” акції, організованій “Медіа-Клубом”, випробовували на землі. Лекція для пізнання “азів” парашутної справи і кількагодинне тренування з інструкторами Львівського авіаспортивного клубу. Найоригінальнішим був теоретичний курс, а точніше – інструктор, який його читав. “Розібравши” по кісточках парашут, тренер перейшов до найцікавішого – розповідей про те, як осідлати цей літальний наплічник і що робити, якщо він раптом не розкриється у повітрі чи занесе тебе не туди, куди треба. Причому найекстремальніші ситуації інструктор змальовував так образно, що ти уявляв себе на місці наелектризованого парашутиста, котрий гойдається на високовольтній лінії передач чи дивиться на свої розпороті гілляками вени. “Якщо вас несе на ліс, то треба вміти “прилісятися”. Закрийте лице руками (тренер підвів схрещені руки до обличчя. – І.П.). І підглядайте одним оком. У кращому випадку, залишитеся без одного “оця”. І не забудьте звести докупи ноги. Особливо це стосується хлопців. Бо якщо між ноги потрапить гілка, то очі у вас будуть, як у їжака, - примовляв інструктор. – Недавно дівчину занесло на дерево, так і сиділа на стовбурі. Крику було на весь ліс…”. Потім пішли розповіді про те, як можна приземлитися на дах чи навіть на чийсь парашутний купол, як не перетворитися на відбивну, врізавшись у стіну будинку… А коли “добрий” інструктор заговорив про посадку на високовольтні дроти, то перед очима поповзли картинки: “висю” я собі на дротах і свічуся, як лампа Ілліча. Але тренер перервав видіння підбадьорливим: “Головне, не взятися за два дротики. Бажано пройти між дротами”. “Перший Президент Леонід Кравчук примудряється ходити між крапельками. А нам що – слабо пролетіти між електричними дротами з куполом 83 метри в діаметрі?”, - пробило мене на “чорний” гумор.
На тренуванні ми погойдалися на імпровізованих парашутах, щоб навчитися елементарно керувати ними, і пострибали з дерев’яних тумб, імітуючи приземлення. На прощання інструктор роздав усім шпаргалки “що робити, якщо” і запросив на ще одне тренування. Щоправда, запрошення прийняли далеко не всі, вирішивши: усе і так зрозуміло.
І ось “літальна” субота. Склавши парашутну міні-сесію у тренувальному містечку на Цунівському аеродромі, дружною юрбою рушили на летовище. Дорогою передбачливо навідалися в загальновідоме приміщення, щоб раптом не закортіло відгукнутися на “позов природи” просто у повітрі.
На летовищі довелося чекати ще з годину, поки “місцеві синоптики” не зафіксували дозволену для парашутних стрибків швидкість вітру.
“Кандидати у покійники” (це з лексики тих, хто збирався прокататися небом на парашуті) коротали час, розповідаючи анекдоти про парашутистів і “по-чорному” жартуючи. Крім мене та моєї колеги Олени Лань, у першому заході опинилися ще п`ятеро новачків, троє спортсменів-парашутистів, наш інструктор-“гуморист” і “викопувач” (той, хто “допомагає” вийти з літака у повітря, якщо сам не наважуєшся).
Коли перед самим польотом перевіряли, чи все гаразд з нашими парашутами, інструктор-“гуморист” не на жарт посерйознішав. Кілька разів обійшов кожного, зазираючи в усі “життєво важливі” місця парашутів. Коли обхід закінчився, рушили до літака, кидаючи колегам, які залишалися на землі, жартівливе: “Запам`ятайте нас такими” чи “Дивися за моєю сумкою – заповідаю її тобі”.
У салоні літака відразу знайшовся привід для чергового жарту – у кожній “сідушці” була округла дірка. “Це щоб адреналін зі штанів витікав”, - вирішили ми. Дірка і справді була не зайва. Вперше я зрозуміла це, коли, поглянувши в ілюмінатор, побачила землю у городах-клаптиках і з плямою озера, а мій сусід сказав, що ми на висоті лише 250 метрів. “Це що, з хмар стрибатимемо?” – з жахом подумала я, порахувавши, що до запланованої позначки ще 650 метрів. Та не встигла отямитися, як інструктор-“гуморист” відчинив двері. Я сиділа якраз навпроти них, тому змогла розгледіти землю ще краще і з ще більшим жахом. “Оце буде номер, якщо приземлюся на купол он тієї церкви”, - під нами виднілися села, і я, грішним ділом, подумала, що нас викинуть просто на них, а не на поле аеродрому. Олена, яка сиділа біля кабіни пілота і не бачила, що твориться за бортом, підбадьорювала мене підморгуванням. А я “сурдоперекладом” передавала їй привіти “майже з того світу”. Над дверима заверещала і замигала червона лампочка, й інструктор жестом скомандував першій (чоловічій) трійці встати. Не минуло і кількох секунд, як один з парашутистів зник у безодні. За ним другий, третій. “Тільки не штовхайте, я сама”, - прокричала я “копальнику” і не зчулася, як “дістала крила”. Потім було: “Падаю раз… Падаю два…”…
Що парашут розкрився, я зрозуміла після того, як мене добряче смикнуло. Але як він розкрився і чи все гаразд зі стропами та куполом, я так і не бачила. А вже згадуваний мною крик за спиною почула після того, як відключила запасний парашут. Біля мене пронісся спортсмен, але що він кричав, я не розчула (парашутні ремені втиснули шлем у вуха). “Мабуть, з моїм парашутом щось не те”, - я не на жарт запанікувала, подумавши, що парашутист кричав саме мені. Тож намагалася пригадати, чого вчили нас на землі. Спробувала навіть покерувати парашутом, і коли, потягнувши за ремені, відчула сильний опір, трохи заспокоїлася - купол “впирається”, значить, він все-таки є. Єдине, що я могла бачити з-під свого шолома, - парашути спереду, носки своїх чобіт та землю, яка раптом почала насуватися на мене все швидше і швидше. Тільки встигла згрупуватися, як ноги “поцілували” поле. Але вдала посадка – це ще не кінець рейсу. Побачивши нарешті купол свого парашута, все ще надутий, я рушила у карколомну подорож, але не піднебесну, а наземну. Як і чим тільки я не впиралася, парашут волочив мене по полю. Проїхавшись у позі партизана метрів з п’ятдесят, наївшись соломи вперемішку з землею і втративши надію підвестися, я нарешті зупинилася. Якби не хлопець, який “загасив” купол мого парашута, то, мабуть, ще довго орала б аеродром. На щастя, оранка обійшлася обдертими руками, синцями на ногах, та величезною дірою на штанах. Та хіба це ціна за море небесного задоволення?!
© Copyright 2001-2009, eXtreme.lviv.ua При використанні матеріалів посилання на джерело обов'язкове