| |
Колись тут нафту черпали відром
текст: Вероніка ЗАНИК
фото: Мирослав КУШНІРЕНКО
 Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з Народним артистом України, вихідцем з Гуцульщини Богданом Бенюком. Селище Битків у Надвірнянському районі, де ми зустрілися з актором, має історію, тісно пов’язану з видобутком нафти. Промисел, що триває тут вже понад століття, визначав долю мешканців.
(Матеріал подається в скороченні)
Селище Битків знаходиться в тій частині Прикарпаття, де гори ще лагідно низькі. Клива, Бубен, Гиґа, Діл — тутешні горби трохи вищі півтисячі метрів. «Але це вже справжня Гуцульщина», — запевняє виходець звідси Народний артист України Богдан Бенюк. Бе’нюк — з наголосом на «е» говорять місцеві. А своє селище називають Битьків. Це — Надвірнянський район. І центром нафтового промислу нині вважають саме Надвірну. Але так було не завжди, про що розповів актор, коли ми зустрілися на його малій батьківщині.
— В Биткові раніше нафту черпали відром. І саме тут був центр промислу. Як у когось на городі пробивалася нафта, землю купувала добувна фірма, а ґазда мав з того гроші. Малим я чув від старших: «Колись тут будуть вовки вити». Не міг повірити. А тепер так і сталося, бо з цієї землі випомпували практично всю нафту. Пів села виїхало на заробітки за кордон. У Португалії маємо філію Биткова.
— Пане Богдане, ви часом приїжджаєте сюди до батьків?
— Моїх батьків уже нема. Мама померла рік тому, а тато — ще як мені було півтора роки.
— Залишилася порожня хата?
— То не хата. То триповерховий так званий «барак», гуртожиток, збудований ще австрійцями для працівників нафтового промислу. Архітектура, до речі, своєрідна, альпійська. Будиночок можна вважати пам’яткою. Та частина селища, де я народився, так і називається — Промисел. До 1946 року це був польський район. Коли поляків виселили — вселили місцевих. Але для життя це місце непридатне хоча б через сильну загазованість. Та й бараки понад сторічні. До речі, колись у них була гаряча вода, газ. Район освітлювався газовими ліхтарями, а доріжки були викладені бруком.
— Отже, там працювали польські нафтові підприємства?
— У Биткові розробки вели не лише поляки, а й французи, американці, австрійці. Так навіть називали райони селища: «американські бараки», «французькі бараки»... Закордонні фірми привозили сюди своїх фахівців. Місцеві ж, зрозуміло, не маючи змоги отримати спеціальну освіту, працювали, скажімо, на тому ж газоліновому заводі чорноробочими.
— Неподалік вашого дому стоїть якась досить красива будівля...
— Сюди я ходив у дитячий садок. Раніше це був будинок польського пана Мухи. А дорогою до мене додому ви мусили побачити ще одну добротну триповерхову споруду. То наш клуб, який уже геть занепав. Збудований він ще у 1923 році. За мого дитинства то був найкращий клуб в області. Він мав колосальну багатотисячну бібліотеку. Сюди на гастролі приїздили кращі артисти СРСР, я ходив на Штепселя з Тарапунькою і т.д.
— А як так сталося, що ви з братом Петром стали артистами?
— Ми з малечку брали участь у художній самодіяльності. У восьмирічному віці я вже виступав на районному огляді у Надвірній. Разом з братами співав пісні з фільмів, скажімо, з «Вєсна на Зарєчной уліце». Це я отакий малий заводив «У нас с тобою всьо ...». Нам навіть заплатили добові. Але, звичайно, всі гроші забрав старший брат (нам лише купив якогось кораблика за 20 копійок). Петру ж було уже дев’ятнадцять. Він ходив «на дівки», йому треба було грошей. А якщо серйозно, то артистом я став дякуючи йому. Це він наважився поїхати до Києва вступати у театральний інститут. Хоч мама не хотіла. Вона сподівалася, що коло неї буде підмога, що Петро буде заробляти, піде у підземні ремонтники (була тут така організація). Мама казала: «Куди ти пхаєшся? Хто тебе туди візьме? То ж гроші треба платити». Але брат був настирливий. І відколи він вступив до інституту, я вже ні про що інше не мріяв, окрім як піти тою ж дорогою.
— Ви кажете, що ваше селище гуцульське. Тут ще збереглися якісь суто гуцульські традиції?
— Такі речі треба шукати десь вище в горах, далі від цивілізації. А тут воно вже майже розчинилося. Хоча я ще пригадую, як гуцулки гнали корів на полонини, курили люльки... Пам’ятаю, що на весіллях дотримувалися гуцульської традиції пити однією чаркою по колу, промовляючи: «П’ю до вас», і передаючи її далі. В цьому був великий сенс. Адже, по-перше, так люди не напивалися. Це тепер за годину люди уже в такому стані, що мало хто що розуміє... По-друге, поки чарка обходила стіл, гуцули спілкувалися, переповідали одне одному останні новини, співали. Бо ж кожного — від наречених до сусідів — треба було вшанувати відповідною піснею. І лише дуже поважних гостей (десь так рівня секретаря райкому) кликали у комору, наливали келишок, різали шмат закуски...
— Які вони — ваші битківчани?
— Та люди, як люди. От хіба розкажу таку історію. Колись в центрі села стояла гарна дерев’яна церква (поляки на Промислі мали свій костьол). За совітів, у 1971 році її спалили.
— Спеціально?
— Ну, так, і знають, хто, і той чоловік потому вмер наглою смертю... Але люди зібрали гроші і за три місяці, наголошую, за три місяці збудували нову дерев’яну церкву. А щоби ніхто вже не міг її спалити, порозрівнювали цинкові так звані ванєнки (тазики), і оббили низ будівлі настільки щільно, щоби не міг пролізти сірник. Окрім того, вночі освітлювали церкву прожекторами і стерегли — кожен двір по черзі. Це тривало аж до незалежності України. Отакі собі люди.
на початок
| |