У країні набирає обертів кампанія з дострокових виборів. Основні перед­виборні посилання вже зрозумілі. А якщо бути точнішим, то зрозуміле ставлення провідних політичних гравців до дострокових виборів. Саме це ставлення і породжує песимістичні прогнози щодо майбутнього розвитку України як в експертів, так і в пересічних громадян. Ми просто переживаємо черговий, тепер уже п’ятий тур президентських виборів 2004 року з усіма негативними наслідками, що випливають звідси.

Проте ще кілька місяців тому, після того як у ніч на Трійцю президент, прем’єр-міністр і спікер перед телекамерами потиснули один одному руки, всі говорили про компроміс, який дасть можливість розв’язати затяжну політичну кризу. Та чомусь ніхто не взяв на себе зобов’язання пояснити, що це був за компроміс, яка його суть і, головне, заради чого цей компроміс було досягнуто.

Адже якщо ми кажемо про подальший розвиток демократії, нам треба прийняти як аксіому кілька тез.

По-перше, суть демократії зводиться не лише до домінування обраної більшості над меншістю (про що безперервно люблять згадувати українські політики) і постійних суперечок, а й до пошуку злагоди (про що ті самі політики люблять згадувати лише в критичних ситуаціях і незмінно хизуються своїм «подвигом» в ім’я суспільного блага).

По-друге, результативність і повноцінність компромісу залежить від того, чи веде він до консенсусу як способу ухвалення політичних рішень і широкої громадянської злагоди. Згадуючи непопулярного нині класика, «є компроміси та компроміси», дійдемо висновку, що всі вони врешті-решт є підтвердженням афоризму про те, що «політика — це мистецтво можливого».

Варто сказати, що в 16-річній історії незалежної України є досить прикладів компромісів як публічних, так і прихованих. Адже саме по собі проголошення незалежності 24 серпня 1991 року було результатом негласного компромісу між частиною партійної еліти та національно-демократичними силами. Більше того, ці взаємні поступки стали підставою для загальнонаціонального консенсусу, коли більшість громадян України на всеукраїнському референдумі підтримало Акт про незалежність.

Другий, не менш яскравий приклад компромісу, який останнім часом іноді згадують, — дострокові парламентські та президентські вибори 1994 року. Їхнім підсумком стала легітимна й демократична передача влади від одного президента до другого. Події 1994 року значною мірою були переломними в історії країни, заклавши засади політичної системи, яку пізніше назвуть «кучмівською». Не треба забувати, що підставою для цього перелому стали певні суспільні настрої, переконання в тому, що «так далі жити не можна». Саме це прагнення до певного порядку, до певних «правил гри», які хай і не зов­сім відповідають ідеалам демократії, проте забезпечують відносну економічну стабільність, дало можливість практично безпроблемного існування цієї політичної системи впродовж десяти років.

Десятиліття з 1994-го по 2004 рік ще буде об’єктивно оцінено з боку істориків. Нехай ці оцінки будуть суперечливими, однак вони не будуть настільки прив’язані до сучасності. Принаймні авторитарність правління забезпечувала авторитет влади. Сьогодні ми спостерігаємо, швидше, зворотне. Що ретельніше нинішні провідні українські політики запозичують ідеї та копіюють способи ухвалення рішень із тієї епохи, то старанніше вони від неї відхрещуються та клянуться у вірності демократії.

Та повернімося до нещодавніх подій. Чи став компроміс травня 2007 року справжнім, інакше кажучи, чи веде він до політичного і суспільного консенсусу?

Доцільно зазначити один важливий факт, який має особливе значення в українському контексті. Практика укладення компромісних документів між різноманітними політичними силами була характерна для країн Східної Європи в період переходу від тоталітаризму до демократії. Саме вони забезпечили відносно безболісну трансформацію політичних систем, а також проведення радикальних ринкових реформ. Водночас одним із найвдаліших експерти вважають досвід постфранкістської Іспанії, де так звані пакти Монклоа, що їх підписали основні політичні сили як узгоджену програму дій з виведення країни із соціально-економічної та політичної кризи, запобігли небезпечній конфронтації в суспільстві. Основні учасники пактів взяли на себе певні зобов’язання, йшли на поступки. Крім того, еліта свідомо формувала публічну сферу політики й створювала для цього відповідні механізми.

У сучасній українській історії теж є такий приклад, хоча, швидше, він належить до розряду негативних. Йдеться, звісно ж, про вже півзабутий Універсал національної єдності. Це сьогодні президент України з телеекрану заявляє, «що універсалів більше не буде, а будуть вибори», а ще півроку тому йшлося про необхідність надати цьому Універсалу статус закону.

Чому Універсал не став українським аналогом пактів Монклоа? Звичайно, про це більш докладно можуть розповісти самі підписанти даного документа.

Та на мою думку, на це були мінімум дві причини. Перша — сам текст Універсалу не припускав будь-якої конкретизованої програми дій усіх гілок влади. А його обговорення нагадувало анекдот: «Починається засідання політбюро. Товариш Сталін каже: «Товариші, у нас сьогодні на порядку денному два питання: перше — розстріляти половину членів політбюро. Друге — пофарбувати собор Василя Блаженного в синій колір. — Йосипе Віссаріоновичу, а чому в синій? — Як я зрозумів, по першому питанню заперечень немає. Переходимо до обговорення другого питання».

Така пильна увага, яка приділялася, мабуть, і важливим, однак все ж другорядним питанням, наприклад, вступу до НАТО, залишала без відповіді питання головні — як жити далі?

Втім, до подібного формату обговорення спонукав і сам текст Універсалу, дуже схожий на збірну солянку. З одного боку, у ньому містилися відверто декларативні пункти, які ні до чого не зобов’язують, наприклад, «реформування системи правоохоронних органів відповідно до європейських стандартів» чи «підвищення добробуту громадян, подолання бідності за допомогою ефективного та адресного соціального захисту, справедливе пенсійне забезпечення». З іншого боку — ряд пунктів, яких, по ідеї, у подібному документі не має бути, на кшталт «становлення середнього класу» або пункту про створення Національних центрів боротьби з туберкульозом, ВІЛ/СНІДом, Національного центру серця тощо. Абсолютно зайвим виглядав пункт про налагодження ефективного економічного партнерства з усіма зацікавленими зовнішніми партнерами України, «керуючись інтересами взаємної вигоди» — а як може бути інакше?

Друга причина полягала в тому, що такий компромісний документ, як Універсал, хоч як не дивно, не допускав пошуку консенсусу. Йшлося не про злагоду між партіями та блоками, представленими в парламенті. Вона, як відомо, була відсутня від початку, оскільки БЮТ узагалі відмовився від підписання Універсалу, а комуністи підписали документ із застереженнями.

Значно важливішим завданням для вітчизняних політиків мала стати, з одного боку, ініціатива з пошуку та досягнення суспільного консенсусу в Україні, яку роздирають протиріччя, на підставі вироблення якихось спільних цінностей. З іншого боку — досягнення так званого процедурного консенсусу, який не лише визначив би правила гри між гілками влади, а й передбачав би головне — правила розв’язання конфліктів.

Ні першого, ні другого зроблено не було. Суспільство так і не отримало чіткого сигналу щодо того, які цінності розділяє правляча верхівка країни. Що ж до процедурного консенсусу, то ідея надати Універсалу статус законодавчого акта критики не витримувала. Хто і як виконуватиме декларативний закон, у якому написано: «Бажаємо зробити так, щоб усім було добре»?

Як результат все звелося до банальної легітимізації новоствореної правлячої коаліції.

Та невдача з Універсалом мала й більш глибокі наслідки. Було дискредитовано саму ідею політичної та громадянської злагоди. Хоча Парламентська асамблея Ради Європи в резолюції від 19 квітня відзначала: «Українські лідери поки що були успішні в забезпеченні стабільності та громадянського спокою в країні, що свідчить про наявність внутрішнього потенціалу для подолання кризи. Крім того, позитивним знаком є те, що правоохоронні органи дотепер виконували належним чином свою функцію підтримання громадського порядку і безпеки без прямого залучення до політичної боротьби, і збройні сили зберегли нейтралітет».

Асамблея, як відомо, звернулася до президента, членів парламенту та уряду України із закликом подолати існуючу кризу легітимним, суворо конституційним і мирним способом: «чи то шляхом проведення легітимних дострокових виборів у результаті рішення Конституційного суду України, чи шляхом компромісу».

Знадобилося трохи більше за місяць, щоб переконатися в тому, що точка зору ПАРЄ на внутрішній потенціал була надто оптимістична. Доля рішення Конституційного суду теж відома. А от «компроміс» у підсумку було знайдено, та який...

На жаль, історія знає не лише позитивні приклади компромісів. Так, за допомогою Мюнхенської змови 1938 року, у жертву агресору було віддано Чехословаччину, є приклад пакту Молотова—Ріббентропа. Угода між президентом, спікером і прем’єр-міністром у ніч на Трійцю з того самого розряду.

Ніхто не приховує, що це був вимушений крок із боку кожної зі сторін. Та суть цього «компромісу» — взаємоприйнятна формула, яка дала змогу виконати заповітне бажання президента, — розпустити цей парламент. Безумовно, це була поступка з боку правлячої коаліції в особі спікера та прем’єр-міністра. Та коли кажуть про те, хто виграв чи програв у затяжному конфлікті, чомусь зосереджують увагу на конкретних політичних силах, які зможуть чи не зможуть подолати тривідсотковий бар’єр, зменшити чи збільшити своє представництво в стінах парламенту.

Набагато менше слів про те, що, розв’язавши таким чином свій конфлікт, Україна, по суті, не лише відмовилася від європейської практика, а й загнала хворобу всередину. Адже жодну з практичних рекомендацій тієї ж ПАРЄ не було виконана.

Згадаймо хоча б деякі важливі тези резолюції. По-перше, необхідність ухвалення базових конституційних законів і продовження роботи над новим проектом Конституції, реформування судової системи.

По-друге, ПАРЄ зазначала, що «повністю пропорційна система із закритими партійними списками та Україна як один виборчий округ, що визначено конституційними поправками 2004 року, не гарантує вибори до парламенту, які представляли б українське суспільство в усьому його розмаїтті» та пропонувала ввести відкриті партійні списки, де виборці могли б висловлювати свої переваги тому чи іншому кандидату, включеному в партійні списки, а також поділити країну на виборчі округи.

По-третє, на її думку, «чинні положення виборчого законодавства, які регулюють дострокові вибори протягом визначених Конституцією тимчасових рамок (60 днів), є недостатніми і не гарантують відповідних умов для чесних і вільних виборів». ПАРЄ рекомендувала ухвалити зміни до Закону «Про вибори народних депутатів України».

З усіх рекомендацій був виконано лише один пункт — внесено зміни до Закону «Про вибори народних депутатів України», який регламентує процедуру дострокових виборів. Зазначимо відразу, закон цей відверто дискримінаційний. У країні, де дотепер залишається важливим не те, як голосують, а те, як рахують, введено норму, за якою склад окружних і дільничних виборчих комісій формують лише ті партії та блоки, які мали свої фракції в парламенті. Решту партій та блоків намагаються поставити в становище «поза грою», оскільки в країні режим правління чотирьох, від сили п’яти партій. Досить сказати, що в положеннях закону присутні терміни «коаліція» та «опозиція». От і виходить, що звичайні вибори — це для всіх, а дострокові — тільки для коаліції з опозицією.

Та цей закон ухвалив парламент, а підписав президент, отже, це «їх» компроміс та «їх» бачення того, як має розвиватися Україна.

Головне — система виборів за закритими партійними списками залишилася такою, якою була. І це свідчить про те, що основа нинішніх негараздів— квотний принцип розподілу посад — залишився недоторканним. Для вітчизняної верхівки це свого роду священна корова, яка дає можливість використовувати результати перемоги не на благо країни, а на благо своєї кліки.

Квотний принцип уже дається взнаки у формулі «сім на вісім», за якою голосує сформований за цим принципом Центрвиборчком. А що коїтиметься в дільничних і окружних виборчих комісіях?

Дуже ймовірно, що після дострокових виборів виникне нагальна потреба в компромісі, можливо, навіть «історичному». Президент України неодноразово заявляв про те, що після дострокових виборів буде знищена політична корупція і народиться політична культура міжфракційного діалогу.

Проте на яких засадах буде укладено новий компроміс? Чи припускатиме він консенсус, прийняття якихось спільних цінностей, спільних правил гри чи це знову буде розподілом статусного політичного капіталу, тобто посад у владних структурах? І наскільки цей компроміс відповідатиме суспільним настроям?

Судячи із заяв політиків, ніхто з них поки й не замислюється ані про сам можливий компроміс, ані про його принципи. Все навпаки. Кожна з двох протиборчих сторін розраховує на те, що перемога дістанеться саме їй і саме вона формуватиме більшість і уряд, отож — диктувати свою волю переможеним. «А нынче нам нужна одна победа — одна на всех, мы за ценой не постоим».

А в передвиборному арсеналі відсутні ідеї з консолідації суспільства. Замість цього — гра на підвищення передвиборних обіцянок по зарплатах, пенсіях, виплатах на народження дитини плюс кілька технологічних ідей. Проте теза щодо ліквідації депутатської недоторканності чи недоторканності всіх без винятку вищих посадових осіб не спроможна зіграти роль об’єднувального чинника. Як, утім, не може зіграти її і новий проект Конституції, котрий деякі політики пропонують винести на всеукраїнський референдум.

Чому ж замість того, щоб використовувати європейський досвід компромісів, дотримуватись рекомендацій європейських структур, які закликають до діалогу, українські політики воліють вкотре винаходити черговий український велосипед, до того ж такий, що й не спроможний їздити?

Не останню роль у цьому, на мій погляд, відіграє відсутність стійкої традиції формування широкої суспільної злагоди. Якщо говорити про верхівку, то компроміс в її розумінні зводиться до звичайного розподілу сфер впливу, вирішенню питання про те, чия людина буде прокурором, чия — начальником обласної міліції, чия — начальником податкової. Якщо казати про відносини суспільства і держави, то вони швидше зводяться до формули «держава не чіпає мене (не заважає заробляти гроші, ухилятися від сплати податків тощо), а я не чіпаю державу (за винятком одного разу на п’ять років, коли я йду на вибори)».

На такому грунті побудувати міцний будинок демократії, який спирається на фундамент ринкової економіки, неможливо. Окрім того, такий грунт дуже благодатний для вищезгаданих «компромісів на злість».

Компроміс травня 2007 року створив передумови для подальшої корпоратизації та олігархізації української політики, перетворення його на закритий клуб обраних, доступ до якого буде дуже обмежений. І це стане кроком назад у демократизації країни. За цих умов основою для консенсусу стане навіть не міфічний міжфракційний діалог, а елементарний торг за закритими дверима. Громадянам, громадянському суспільству в цьо­му випадку відведено роль політичних статистів.

Тому сьогодні дуже важливою є боротьба за демократизацію української політики. Першим кроком на цьому шляху має стати відмова від чинної пропорційної системи. Це може стати підтвердженням того, що ми все ж готові дотримуватись європейських правил гри.

Демократизація має супроводжуватися широкою публічною дискусією. Сьогодні ми не до суму — вирішуємо глобальні проблеми. Та, може, набагато цікавіше та важливіше обговорювати і вирішувати більш важливі для кожного громадянина питання зростання доходів та їх структури, власності, доступності та якості освіти, медичних послуг, роботу житлово-комунального господарства, створення робочих місць (не місць на ринках і в охоронних структурах, а в промисловості, передусім високотехнологічній), загалом, усі ті питання, що становлять суть нашого життя.

Мабуть, якби саме ці проблеми були предметом обговорення, державна політика стала б більш зрозумілою кожному, а довгоочікуваний суспільний консенсус мав би нарешті благодатний грунт.