Дорогичин це для українцiв з Пiдляшшя iсторичний i духовний центр їхньої Малої батькiвщини – мiсто своєю багатовiковою iсторiєю вписане не лише в регiональну, але й загальноукраїнську iсторiю. Водночас це мiсто, в якому так багато змiнилося вiд часiв, коли дорогичинський “град” був мiсцем осiдку руських князiв.

Слiдiв цiєї епохи тут, на жаль, небагато. Немає вже старовинних монастирiв, а з церков залишилася тiльки одна – св. Миколи, побудована другiй половинi ХVIII ст. Навiть городище, здавалося б найменш пiдвладний часовi свiдок минулого, Буг розмив настiльки, що зберiгся лише невеликий фргамент валу. А люди – щож, посеред 2-тисячного населення всього кiлькадесять православних родин, з яких мало хто вже говорить українською мовою. Тому, щоб зрозумiти всю велич iсторiї надбужанського міста треба сягнути до “Лiтопису руського”, цього, твореного декiлька столiть багатьма поколiннями чернцiв, опису слави i печалi Руської землi (виступає вiн на його сторiнках кiльканадцять разiв).

Перша лiтописна згадка про Дорогичин вiдноситься до подiй 1142 року, коли великий князь київський Всеволод Олегович давав винагороду своїм братам i родичам, якi пiдтримували його в боротьбi за київський престол, даючи їм м.iн. Бересть i Дорогичин. Отже виринає вiн з глибини минулого як осередок адмiнiстрування окресленою територiєю, маючою бути джерелом прибуткiв для князя та його родини.

Бересть i Дорогичин належали тодi до Київського князiвста. Швидко однак перейшли в руки цiєї лiнiї нащадкiв Ярослава Мудрого, що володiли Волинським князiвством, яке саме в 40-х роках ХII ст. звiльнилося вiд зверхностi київських князiв i почало своє самостiйне полiтичне iснування. Процес територiяльного роздрiбнення помiж постiйно зростаюче число членiв князiвської родини призвело навiть до того, що Бересть i Дорогичин перетворилися у столицi удiльних князiвств. В Дорогичинi володiв тодi Василько, син Яросполка (помер у 1177 р.), а пiсля нього невiдомий з iменi його син чи родич.

Роздрiбнення Волинського князiвства подолав володимирський князь Роман Мстиславич, який у 1199 р. заволодiв також престолом у Галичi й створив цим сами пiдвалини пiд об’єднаний державний органiзм, вiдомий в iсторiографiї як Галицько-Волинське князiвство, яке перейняло полiтичну спадщину Київської Русi вiд занепадаючого Києва. Отже правильним було окреслювання захiдноєвропейськими хронiстами Романа iменем короля русинiв - Romanus Rex Ruthenorum. Пам’ять про його особу збереглася також у пiдляському фольклорi – у ХIХ ст. в декiлькох надбужанських селах записано варiянти веснянки, в якiй згадується “князя Романа, нашого пана”, що поїхав “в орду на вiйну”, тобто в похiд проти половцiв, якi тодi були постiйним загроженням для пiвденноруського пограниччя.

Пiсля трагiчної смертi Романа його держава не зникла - вiдбудували її сини Данило i Василько, яких володiння започаткувало бiльш як сторiчний перiод стабiльного полiтичного iснування Галицько-Волинської Русi.

Саме з постаттю князя Данила Романовича пов’язанi черговi лiтописнi згадки про наш надбужанський город. У 1235 р. захопив Дорогичин мазовецький князь Конрад, недавнiй союзник Данила. Не затримав вiн його у своїх руках, але передав у 1237 р. у володiння орденовi лицарiв-хрестоносцiв. Вже однак у наступному роцi Данило з Васильком вiдвоювали город – “Данило сказав: „Не гоже є держати отчину нашу крижевникам-темпличам, тобто соломоничам”. I пiшли вони на них iз великою силою, узяли город мiсяця березня, i старiйшiну їх Бруна схопили, i воїв захопили, i вернулися обидва у Володимир.” Дальшi вiдносини з мазовецькими володарами були вже бiльш мирнi, а навiть дружнi.

Незабаром на Русь звалилася монгольська орда хана Батия. У 1240 роцi монголи здобули й зруйнували Київ, якого боронив Данилiв воєвода Дмитро, потерпiли також галицькi i волинськi волостi. Дорогичин наїзники оминули, але коли весною 1241 р. прибув пiд його стiни Данило, який повертав з Мазовша, не був впушений до середини збунтованим державцем города, що мабуть був у змовi з галицькими боярами, якi використовуючи обставини знов почали свої дiї проти князiвської влади. “Данило сказав: „Сей город був наш i отцiв наших, а ви не дозволили увiйти в нього”. I вiдiйшов вiн, думаючи, що Бог колись же вчинить одплату державцевi города того. I оддав Бог город в руки Даниловi, i вiн обновивши його спорудив тут церкву прекрасну на честь Пресвятої Богородицi.”

У груднi 1253 року побудована Данилом дорогичинська церква стала мiсцем чергової важливої iсторичної подiї - його коронацiї на короля Русi: “Прийняв же Данило од Бога вiнець у городi Дорогичинi, коли вiн iшов на вiйну проти ятвягiв iз сином Львом i з Сомовитом, князем лядським.” Дорогичинська коронацiя, здiйснена папським послом, була одним з заходiв, якi мали змiцнити церковнi i полiтичнi зв’язки Русi з латинським Заходом, що мали для Данила принести мiлiтарну допомогу у формi хрестового походу католицького лицарства проти монголiв. Данило i церковна єрархiя погодилися увiйти у з’єднання з римським престолом, а папа “проклинав тих, що хулили вiру грецьку православну”. Коли однак прихильний схiдному обрядовi папа Iнокентiй помер, а i вiйськова допомога не надiйшла, провалилася також iдея церковної унiї.

Над пiвнiчними землями держави Данила i Василька Романовичів швидко пiднеслася нова загроза – завойовницькi прагнення литовських князiв, якi у ХIII ст. настiльки зросли у силу, що почали зхоплювати землi сумiжнi з Литвою. Така доля вже в половинi ХIII ст. зустрiла Гродно, яке виникло у ХI ст. як прикордонна твердина на пiвнiчно-захiднiй периферiї Київського князiвства, на пограниччi з балтськими племенами. У другiй половинi ХIII ст. Гродно було у володiннях литовського князя Тройдена, що довгий час жив у згодi із Львом Даниловичем, до якого належав Дорогичин. Однак у квiтнi 1275 р. Тройден, “забувши приязнь Львову, послав воїв з Гродна, звелiвши взяти Дорогичин. I виступивши в ночi, взяли вони тодi його, на самий Великдень, i перебили городян, усiх од малого i до великого.”

Зрозумiло, що Лев, при допомозi своїх родичiв, жорстоко вiдплатив наїзникам й захопив пограничнi литовськi городи. Однак воєннi дiї Льва та його престолонаслiдникiв не змогли стримати постiйного зростання мiлiтарної сили литовської держави, яка в першiй половинi ХIV ст. стала серйозною загрозою також для територiяльної цiлiсностi Галицько-Волинської Русi. У 30-х роках ХIV ст. литовському князю Гединiму вдалося завоювати Берестя й Дорогичин, а пiсля смертi останнього з галицько-волинських володарів, Болеслава-Юрiя (1340 р.), розгорiлася багаторiчна боротьба за захiднi руськi землi помiж литовськими князями та польським королем Казимиром. Завершив її мирний договiр 1366 р. – Дорогичин, Мельник, Бiльськ, Бересть i Кам’янець визнанi були власнiстю князя Кейстута Гедиминовича, який володiв у Троках. Це об’єднання берестейсько-дорогичинських волостей з троцьким князiвством започаткувало процес поступового вiдокремлювання сучасного Пiдляшшя i Полiсся вiд iнших етнiчних українських територiй. Полiтично-адмiнiстрацiйний кордон, який виник тодi помiж цими землями та Волинню i Холмщиною, у великiй своїй частинi був у 1569 р. утривалений як пiвденний кордон Великого князiвства Литовського, щоб згодом трансформуватися у республiканський, а зараз державний українсько-бiлоруський кордон, який вiддiлив вiд материка майже мiльйонну групу українськомовного населення Берестейської областi.

Матерiальних пам’яток найдавнiшого перiоду iсторiї Дорогичина не так i багато, але вже пiвтора столiття привертають вони увагу любителiв старовини. Першим iсториком, який зацiкавився дорогичинським городищем був бiльщанин Йосип Ярошевич (1793-1860), автор надрукованої в 1848 р. монографiчної статтi “Дорогичин. Iсторичне описання”.

Городище вже тодi було майже розмите рiкою: “Сама замкова гора, на якiй колись стояла твердиня, мiцно вже змiнила свою давню форму. Замок знищила людська рука, а гору – час, а найбiльше води Бугу постiйно пiдмиваючi, настiльки зменшили її, що вершина, на якiй перед кiлькома десятками рокiв учнi дорогичинської школи могли грати м’ячем, сьогоднi так вузьку представляє площу, що для малої навiть будiвлi не було б мiсця.”

Ще менше слiдiв залишилося пiсля спорудженої Данилом церкви Богородицi. “Переказ говорить - писав перед пiвтора столiттями Ярошевич, - що найдавнiша церква була при замковiй горi вiд сторони мiста. Сьогоднi в цьому мiсцi є яр водою виритий, який простягається до Бугу.”

Хоч Буг багато забрав однак дещо i вiддав. Так сталося з великою кiлькiстю олiв’яних митних пломб з кириличними буквами i родовими знаками руських князiв, якими значенi були товари, що переходили через дорогичинську митню на шляху до Польщi i Захiдною Європи. Першi такi пломби були вiднайденi i описанi у 60-х роках ХIХ ст.

Нашi знання про Дорогичин, його мешканцiв та їхнє щоденне життя принесли археологiчнi дослідження проведенi у 1953-1957 роках. Дякуючи ним знаємо, що першi схiднослов’янськi поселення на територiї сучасного мiста виникли вже у VI ст. н.е., а оборонний город у ХI ст. „Посполитi” дорогичинськi городняни займялися передусiм ремеслами – гончарством, ковальством, обробленням рогiв i костей та продукцiєю дьогтю.

Христина Мусянович, яка керувала археологiчними дослiдами пiдкреслює, що численнi бронзовi, склянi i срiбнi прикраси вказують на вiдносне багатство мешканцiв руського Дорогичина. Знайденi були також предмети, якi дають свiдчення про духовну культуру. Найцiкавiшою знахiдкою є безсумнiвно костяне рукiв’я ножа, iмовiрно з ХII ст., з написом руською мовою “Нiж Єжка а хто його вкраде проклятий Богом”. Крiм цього багато знайдено предметiв пов’язаних з релiгiйним культом, зокрема хрестикiв, зроблених з бронзи, олова та шиферу. Особливу увагу звертають енколпiони – великi, ношенi найпевнiше священиками, хрести з бронзи з лiтерами грецького альфабету, прикрашенi бiлою або чорною емаллю.