Олександр Алфьоров

И прележаниє все однимъ словомъ может назватися: Понеже єсть Гетманъ – непотребно болши описывати. (Виленський панегирик Хмельницькому)

Дата народження Оліфера Голуба – не відома, проте, народитись, Гетьман, мав між 1540 та 1550 рр. Батько Оліфера Голуб – Євстафій Голуб, за деякими даними мав ще сина Дмитра та доньку Єфросинію, але докладніших відомостей не маємо ¹. Місцем народження, майбутнього Гетьмана, прийнято вважати м. Стеблів² . Саме від цього містечка, він і отримав своє козацьке прізвисько – Стеблівець. Стеблів міг бути малою Батьківщиною Голуба, а те що козацький ватажок жив там певний час і в цьому місті “осіли” його кровні родичі сумнівів не викликає. На користь цього свідчить і топоніміка краю що зберегла до цього часу назву – Оліфірів Яр (Вільховецький р-н.), ймовірно саме тут збирав свої козацькі загони Гетьман. Де здобув освіту Оліфер Остапович, відомості відсутні, одначе, відомо, що він знав і вмів писати латиною ³. Про сім’ю Голуба щось докладніше сказати важко. Дружина Голуба, ймовірно, померла задовго до 1622 р.⁴ . Користувався Оліфер Голуб, гербом, що знаний в польській історіографії, як герб “Голуб – ІІІ”, але не відомий за зображенням⁵ . В останній час герб Гетьмана, в результаті генеалогічних розшуків, було віднайдено ⁶

Перші згадки про Оліфера Голуба в джерелах, відомі під 1615 р., коли він очолював козацький флот у нападах на турецькі землі в Малій Азії⁷ . В цьому поході козаки спалили дві пристані турецької столиці - Стамбулу ⁸. Фактично, бачимо Голуба, вже в ранзі козацької старшини, а про час початку козакування джерела мовчать. Другу звістку про Голуба маємо між 1618 та 1620-ми рр. В цей час козаки вели переговори із перським шахом Абассом І Великим, який піклувався за створення антиосманської ліги. 16 квітня 1620 р., до Ісфагана – перської столиці, прибулі з Польщі вірмени привезли два листи; перший до шаха Абаса від королівської канцелярії, другий від козаків. Козацький лист було написано латиною і відправлено з Варшави. Авторство другого листа безсумнівно належить Оліферу Голубу, проте, цікаво, як підписано лист: “Olivarius de Marcones, P.K.”⁹ Певний час дослідники вважали, що під цим псевдонімом криється сам Петро Конашевич, на що звертало увагу абревіатура ПК. Але, цю думку відкинув Я. Дашкевич, який довів, що під підписом приховано ім’я Оліфера Голуба, а абревіатура ПК, ніщо інше, як “Полковник Козацький”¹⁰ . Проте, Я. Дашкевич, разом із тим висунув гіпотезу про західноєвропейське походження Голуба, що спростовується геральдичними та генеалогічними матеріалами. Лист Голуба, було направлено до Павла Марії Чіттадіні – генерального вікарія ордену домініканців у Вірменії. В листі, що був власноруч писаний Голубом з Варшави, було передано зміст попереднього листа до Шаха (квітень 1618 р.). Зокрема в ньому йшлося на згоду козаків захопити порт Яні на чорноморському узбережжі і прислати туди козацьке військо; “а (що найважніше) він сам, тобто пан Оліваріус, який писав цього листа, приїхав би вести переговори з персами про головні точки угоди”¹¹ . Як зазначав П’єтра делла Валле, людина що залишила нам ці відомості, де Марконес – “ближче зацікавлений чорноморськими козаками”. Докладніші звістки, про подальші офіційні відносини між козаками та Іраном відсутні.

Прізвисько, яке використав Оліфер Голуб – Оліваріус де Марконес, справді дивує істориків. Якщо в імені Оліваріус, бачимо латинізовану форму українського Оліфер, то прізвище Марконес лише викликає запитання. Можливо, що Марконес – це латинізована назва якогось з маєтків Голуба. Приставка “de”, перед прізвищем, це не тільки ознака шляхетності, а передусім, показник маєтку, яким володіла людина. Так само, як в нашій традиції – це приставка “з”. Тож, Голуб, підписався в листі за місцевою шляхетською традицією, використовуючи назву маєтку замість прізвища. Приклади із використанням подібних комбінацій, можемо бачити при досліджені самої родини Голубів: Голуб з Морозович¹² , Голуб з Богат¹³ .

Ймовірно, що історія із дипломатичною перепискою Голуба, відповідала бажанню тогочасного Гетьмана Петра Сагайдачного. З того факту, що Оліфер Остапович, вів закордонні справи від імені Гетьмана, можна витлумачити, що він був одним з найближчих помічників Сагайдачного. Ця теза надалі знайде своє підтвердження. Наступна згадка, про Голуба, відноситься до 1622 р. Внаслідок рани отриманої в ході Хотинської битви, Гетьман П.Сагайдачний, склав від 5 квітня, за п’ять днів до смерті, заповіт, в якому він визначає “шафарами й вірними депозиторами” свого майна митрополита Іова Борецького та Оліфера Голуба¹⁴ . Окрім цього стався прецедент, який замовчувався істориками цілими століттями і який йшов в розріз із баченням багатьох соціалістично заангажованих дослідників, передусім М.С. Грушевського. Помираючий Гетьман Сагайдачний заповів Оліферу Голубу – гетьманську булаву. М. Смотрицький, в листі до А. Мужиловського писав: “Останній (Сагайдачний – О.А.), ще за свого життя назвав його своїм спадкоємцем на цьому уряді”¹⁵ . Цікаво, що окрім булави, Конашевич-Сагайдачний, подарував Голубу і свій “титульний” маєток - Конашівку¹⁶ . Факт, передачі булави по-смерті, що розцінюється, як прояв монархічного тяжіння, було лише нещодавно визнано українськими істориками¹⁷ . Окрім того, що Сагайдачний довірив Голубу гетьманську булаву, та просив бути розпорядником його останньої волі, сучасники тих подій повідомляють про близьку дружбу останніх¹⁸ . Звісно, що Голуб, був не тільки продовжувачем політики небіжчика, але він і сам був найближчим радником Гетьмана. Про те, що Оліфер був постійно при Сагайдачному, можуть свідчити козацькі реєстри, які ані в 1617, ані в 1622 р., не фіксують полку Голуба¹⁹ . Хоча, те, що Оліфер Остапович посідав старшинський уряд не викликає сумніву. Вищеописана діяльність “де Марконеса” на морі та в зовнішній політиці, навіть наштовхнуло в певний час Я.Р. Дашкевича, що Голуб козацьким Гетьманом у 1618 – 1620-х рр.²⁰ .

Із смертю Сагайдачного (10 квітня 1622 р.), українське козацтво, духовенство та міщанство, відчуло значний удар. На похорон Гетьмана, тіло якого поклали у дворі Київської братської школи, прийшло багато людей, які оплакували захисника православ’я. Але, політичні реалії, спонукали до продовження початої боротьби за розширення прав та привілеїв козацтва та православ’я. На похороні старого Гетьмана, Касіан Сакович презентував новому Гетьману – Оліферу Голубу – збірник віршів: “Вірш на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного, Гетьмана Войска Його Королевської Милості Запорозького, зложениі през інока Касіана Саковича, ректора школ Київських, в братстві, мовлені од його спудеїв на погребі того цного рицера в Києві, в неділю поводную, року Божого тисяча шестьсот двадцять второго”. Зокрема, у вступі до цього збірника є такі рядки:

І ти днешній гетьмане, зацний Олефіру,
Щасливе справуй войском тим а ховай віру
Богу і народові тиж християнському,
Чим будеш завше страшний племеню поганському.
І з тим рицерством слави доброї набивай,
А мене в ласці своїй зо всім войском ховай.
Которому книжечку тую офірую
І под іменем всього войска в друк дарую...
²¹

Як, бачимо, інтелектуальне суспільство тогочасної України адекватно спийняло передачу в спадок гетьманської булави Голубу і визнало цей факт. Коли, за 34 роки ця ситуація повториться із смертю Б. Хмельницького, суспільство вже настільки призвичається до “династичночті”, що в обранні Гетьманів, родичання із династією Хмельницьких буде мати першу роль.

Проте, із визнанням, населенням та реєстровиками Голуба за Гетьмана, ще не значило втрати позицій козацького інституту Великої Ради і ролі “низовиків”. До того ж в Україну вже поспішали королівські комісари із листами до старшини з лобіюванням “вигідного” для Речі Посполитої кандидатури: “Бог їх знає, кого вони оберуть собі за гетьмана; думається що і зараз по своїх звичках найбільш свавільного” – писав князь Ю. Збаразький до Короля .²²

Козаки, як і рік тому, вирішили збирати Козацьку Раду в “Кагарлицьких полях”, на р. Росаві²³ . За домовленостями, козаки з’їхались на другий тиждень по св. Юрію – 20 (7 ст.ст.) травня 1622 р. На Раді було присутньо понад 20 тисяч козаків²⁴ . В цей же день Голуба обрали на гетьманство Козацьким колом: “Тут насамперед обрали собі Гетьмана з черні Оліфера Голуба, прізвиськом Черняк, який не має ні дружини, ні дому, мужа в ділі рицарському досвідченого, старинного козака, друга вірного покійного пана Сагайдачного. Останній ще за життя назвав його (своїм спадкоємцем) на цьому уряді” – писав М. Смотрицький²⁵ . Королівські комісари не встигли на Раду. Останні побоювались, що Гетьмана оберуть “з черні”²⁶ , тобто такого, хто б представляв інтереси окрім реєстрового, ще і звичайного козацтва. А це в свою чергу вплинуло б на питання розширення реєстру і безумовно релігійного характеру. До того ж, саме в цей час Король відправив посольство до Стамбулу до нового Султана – Мустафи і поляки намагались не допустити морських походів козаків до закінчення посольства ²⁷. Королівські комісари, що все ж приїхали на Раду і домовились із козаками на збір другої Ради на св. Іллі²⁸ . Проте, і друга Рада, окрім обіцянок ближчим часом не виходити на море нічого не домоглась. “Перемогла, як наочно бачимо, сильна чернь, не примирившись ані з волею нашою, ані з намірами Речі Посполитої” – писав розлючений, але безсилий Король . ²⁹

Врегулювавши козацькі справи на двох радах, Голуб переїхав до Києва. Тут Гетьман із Митрополитом Йовом Борецьким 24 червня складають Акт про передачу майна померлого Гетьмана Сагайдачного³⁰ . Тут, в Києві і були розроблені плани сумісних дій козаків та духовенства на Сейм, що мусив розпочатись на початку 1623 р. В народних колах, почала назрівати напруга, пов’язана із утисками православ’я. Гетьмана підтримувало все північне Подніпров’я, міщанство, козацтвом і православна шляхта³¹ . Князь Ю.Збаразький писав до короля, що козацтво “явно і тайно підтримує майже уся Київська земля і Біла Русь”³² .

Перед початком сейму відбулася козацька рада під Києвом, на якій було вирішено добиватись скасування Унії чи, принаймні, зложення санів з уніатських владик, повернення церковних земель і відібраних уніатами церков православній митрополії. Було також прийнято рішення добиватись козацьких привілеїв, які були обіцяні ще у 1621 році під час Хотинської битви ³³ . Мусимо зазначити, що ці приготування робились в часі гетьманування Голуба, а не Дорошенка, як інколи зазначається³⁴ . На корист цього свідчить і лист Митрополита Борецького з Києва від 4 жовтня. Цікаво зазначити, що лист адресовано гетьману ВКЛ – Криштофу Радзивілу, в якому сам Борецький титулує Голуба Гетьманом . ³⁵

В цей час, під керівництвом нового Гетьмана, козаки ведуть активну роботу над укріпленням фортифікацій Трахтемірова та Січі. В Трахтемірові, відновлюється притулок для старих та безпомічних козаків ³⁶. Окрім цього, відбувся новий великий похід козаків на море. Цьому походові передувала невелика “екскурсія”, як зазначав Збаразький. Тридцять козацьких чайок підійшли майже до Стамбулу. Французький посол з цього приводу писав: “(козаки) руйнували побережжя Анатолії, взяли багато кораблів турецьких на морі; в великій небезпеці була Кафа... поголоска про чотири козацькі чайки на Чорному морі лякає турків більше ніж чума”. За деякими даними відбувся і другий похід Стеблівця під Білгород³⁷ , на чолі 15 тисяч козаків, але Грушевський вважає цю подію неправдоподібною ³⁸. Все свідчило, про готовність козаків до підняття нового повстання.

На Варшавський сейм було надіслано козацьке посольство, яке заявило Королю Жигмонту і сенату “що якщо не будуть сповнені їх жадання, то вони счинять повстаннє”. На адресу сейма надійшли листи київського біскупа, який повідомляв, що нібито козаки “100 полковників вибрали і 100 тисяч козаків вписали до війська – число страшне для держави”³⁹ . Разом із козаками підтримати позиції православної шляхти на сеймі прибули митрополит Іов Борецький та архієпископ Мелетій Смотрицький ⁴⁰. Проте, після багатоденних дебатів, не дивлячись на всі зусилля православних ораторів, сейм ухвалив: в релігійних справах тимчасово проголосити спокій, козаки повинні демобілізуватись і погодитись на скорочення реєстру до 5 тис., а питання про унію перенести до наступного сейму ⁴¹. Ніякої реакції від козаків не було.

За твердженнями авторитетних істориків, саме, через це, Оліфер Голуб склав свої повноваження Гетьмана, а новим Гетьманом на початку 1623 р., було обрано Михайла Дорошенка ⁴². Таке пояснення є цілком логічним. Проте, дивує зведена на нівець діяльність Голуба, який був підтримуваний населенням і козаками. Дивують і виглядають голословні не здійснені обіцянки козаків на сеймі підняти повстання. Пояснення авантюри, що заховалась за стінами митрополичих покоїв, знайдено в листах тогочасного духівництва.

Ще М.С. Грушевський, говорячи, про гетьманування Голуба, зазначає на другорядну роль козацьких вимог на Сейм 1623 р. Вимоги козаків збільшити реєстр, були б проігнаровані іншими станами України. Поставивиши комплекс вимог до уряду Речі Посполитої, Голуб, зробив вірний розрахунок на підтримку православною шляхти козацького посольства: “віра східня не може бути знищенна інакше як із знищенням народу руського” ⁴³. Для цього і було зроблено об’єднання зусиль “шаблі і хреста”, тому і бачимо імена світського та духовного володаря – Голуба та Борецького до Сейма разом ⁴⁴. На Сейм, Оліфер не їде. Очолюють “православну партію” митрополит Йов Борецький та полоцький архієпископ Мелетій Смотрицький. Ймовірно, що саме в цей час і було сформовано рішення про відсторонення Гетьмана від справ “православ’я”. Відношення до персони Голуба, цих двох визначних діячів було протилежно-різним. Борецький за тоном листа до Радзивіла пише із повагою до Гетьмана, називаючи його ім’ям по-батькові ⁴⁵; Смотрицький в листі до А. Мужеловського⁴⁶ , із зневагою ставиться до Оліфера, постійно повторюючи про причетність черні до його обрання і єдиний хто наводить по відношенню до Голуба прізвисько “Черняк” – яке могло виникнути лише в пропольських колах. Те що сталось на Сеймі в кулуарах, невідомо. Але, в будь-якому разі, саме через те Голуб був змушений скласти булаву. В листі протопопа Слуцького Андрія Мужеловського до Криштофа Радзивіла, від 3 серпня, між іншим згадується факт, про те, що Голуб, ще раніше не був рекомендований Митрополитом на гетьманстві і те що Борецький мав прямі переговори із “старшими Війська Запорозького” ⁴⁷. На нашу думку, ситуацію, що склалась навколо булави, Голуб, вирішив розрядити, призначенням нового Гетьмана. Ним став полковник Богдан Конша, якого Голуб назвав своїм приємником⁴⁸ . Конша був репрезентантом реєстрової старшини. Ймовірно цим кроком Голуб прагнув зняти з гетьманської булави оголошену Митрополитом “не-рекомендацію”, що б значно підняло позиції реєстровиків.

В травні 1623 р. Гетьман Богдан Конша помер⁴⁹ . На гетьманстві опинився Дорошенко. Голуб про ці події не знав: в цей час він очолював морський похід під Стамбул. Про ці події, Мужиловський заявляє, що Дорошенко був “hetman ich doczesny (тимчасовий – О.А.)”⁵⁰ . Ймовірно, смертю Конши, за відсутності Голуба, і скористались пропольські та промитрополичі кола. Михайло Дорошенко влаштовував польські кола, як новий Гетьман, який відразу пішов на контакт із урядом. Дорошенко, репрезентував серед старшини партію “реєстровців”, яка зневажала чернь. Сам Михайло Дорошенко, значно відрізнявся від свого онука Гетьмана Петра, проте, перейняв славу діда і на своє ім’я. Мужиловський, описує конфлікт Дорошенка із православним населенням, де останній “взагалі за ніщо мав їхню зичливість” ⁵¹. Це стало початком нової хвилі незадоволення і козацтва, яке з іншого боку було обмежено Дорошенком виходами на море. “Військо козацьке все страшенно хвилюється, хочуть іти на волость, кажуть, що мають утиски в вірі; хочуть Дорошенка скинути, а Олифіра знову мати Гетьманом” – писав кн. Ю. Збаразький⁵² . Подібну звістку, подає в липні 1623 р. і Мужеловський, який не ставить навіть під сумнів, що Дорошенко, як ще не скинутий, то скоро буде⁵³ . Джерела не донесли нам, продовження цієї історі. Майже нічого не відомо і про діяльність Голуба до 1624 р., окрім того, що він посідав уряд полковника⁵⁴ . З лютого по 5 вересня 1624 р., Оліфер Остапович знов тримає гетьманську булаву в своїх руках, після короткотривалого гетьманування Марка Жмайла . ⁵⁵

Пишучи про Гетьмана Голуба, не можна оминути його якостей блискучого флотоводця. Це бу останній Гетьман України, який мав стільки блискучих та величних перемог на морі. Його цілі – це не побережжя Криму, це походи до самої столиці Османської імперії, це зухвалі напади на Стамбул та його околиці. В 1624 р. відбувся перший великий морський похід до Кафи, головною ціллю якого було налогодження стратегічних відношень із кримським Ханом Шагін-Гереєм, який просив козаків допомоги проти турків. Похід відбувся до травня 1624 р. і його результатом, стало повернення 700 козаків з полону. Нагадаємо, що Султан, намагався усунути братів Ханів Махмет та Шагін –Гереїв з Криму, врезультаті чого, розпочались бойові дії татар з турками. Зазначимо, що кримські правителі наголошували, що вони діють спільно із персами ⁵⁶. Тож, бачимо, що справа, яку розпочав полковник Оліваріус де Марконес у 1618 р., тепер була ним продовжена, але вже як Гетьмана Оліфера Голуба.

Літом 1624 р., турецький капітан-баша, вивів з-під Стамбулу флот і скерував його до Кафи, проти повсталих васалів. Козаки цим скористувались і провели 9 липня 70 – 80 чайок до Босфору. Чайки було залишено по обох боках проливу. Козацькі загони спалили Буюк-дере, Єні-кіой, Стенію і відійшли на море. Сам Султан почав керувати військами, для захисту Костянтинополя. Через відсутність військового флота, турецьких вояків посадили на сотню знайдених в портах човнів. Проте, Голуб, знаючи про відсутність у турків флоту, розгорнув чайки у півмісяць і перекривши протоку почав чекати підходу ворожих човнів. Турки, зробивши кілька пострілів, не насмілювались напасти. Козацькі човни простояли до вечора і тільки тоді відійшли⁵⁷ . Негативна реакція польського уряду, до бажаних результатів на привела. Сигізмунд ІІІ писав, з цього приводу литовському канцлеру Л. Сапезі: “Козацька сваволя, ні наших наказів, ні сеймових постанов не слухає”⁵⁸ . Проте, під час написання листа, козаки вже знову доходили до Стамбулу.

За два тижні після другого морського походу, Голуб зібрав ще більше чайок, за свідченнями турків близька 150, за листами Борецького 102. На зустріч до Дніпрового лиману вийшов турецький флот з 25 великих галер та 300 менших човнів (ушкалів). Після кількаденних боїв, козаки пройшли в море і взяли курс на Стамбул. Три дні стояли чайки під турецькою столицею (середина липня). Було захоплено і спалено Фарос та кілька містечок. Були спроби оволодіння арсеналом і “це наповнило страхом цілий Стамбул” . Відмітимо, що в цих походах, проявив себе майбутній Гетьман Грицько Савич Чорний Проте, участь на морі “антитурецької Ліги” на цьому не завершувалось. За деякий час козацький флот зі 150 чайок, знов рушив до Стамбулу. Але, погана погода затримала їх на місяць під Очаковим. Але, дочекавшись гарної погоди козаки відплили на Стамбул.⁵⁹ Відмітимо, що в цих походах, проявив себе майбутній Гетьман Грицько Савич Чорний ⁶⁰.

Проте, участь на морі “антитурецької Ліги” на цьому не завершувалось. За деякий час козацький флот зі 150 чайок, знов рушив до Стамбулу. Але, погана погода затримала їх на місяць під Очаковим. Але, дочекавшись гарної погоди козаки відплили на Стамбул. Детальнішу інформацію про цей похід, джерела не подають. Відомо, що саме в цей час, полк із 800 козаків діяли на території Криму .⁶¹ Рік по-тому, в королівських інструкціях, ці події охарактеризовувались наступними словами: “Рік тому вони (козаки – О.А.) наважились від власного імені укладати перемир’я з султаном-калгою ⁶²... зносилися посольствами з Москвою, вирішуючи на власний розсуд питання війни і миру і розриваючи укладені Річчю Посполитою перемир’я” .⁶³

З жовтня 1624 р., по січень 1625 р., Гетьманом стає Каленик Андрієвич, якого змінює Дорошенко, а потім Пирський. Проте, не дивлячись на козацьку поміч в кримських справах, Конєцьпольський, зміг якимось чином домовитись з Шагін-Гереєм про “здачу” козаків. Після цього деякі козацькі загони були погромлені поляками.

Цього вимогав польський уряд, який почав побоюватись незалежної політики козаків, яка все чіткіше набирала рис національної ⁶⁴. Втручання в козацькі справи та обмеження козацтва, без реформування умов існування цього стану, призвело до повстання під проводом Марка Жмайла 1625 р. Восени, для втихомирення “козацької сваволі”, на Україну рушило коронне військо під проводом великого коронного гетьмана Станіслава Конєцьпольського. Всі готові до бою козаки, поспішали дійти до загального козацького війська, що вирушило з Запоріжжя. Загальні сили козаків становили близько 20 тис., на відміну від польського, в лавах якого, було більше 30 тисяч: “А козаки... запорожские собрався з городов тысяч з 20 с полковники с козацкими з Дорошенко, да с и Жмайлом, да с Олифером, да с Пырским...” – повідомляли інформатори московського Царя ⁶⁵. З цієї звістки, бачимо, що Голуб, будучи полковником, має одну з ключових ролей в цьому повстанні. Показовим є, що Жмайло, Дорошенко та Голуб – три полковники, які займали гетьманський уряд, виступають разом. Ця звістка, тільки підтверджує, що до Ю. Хмельницького, боротьба за гетьманську булаву була відсутня, або, принаймі, не носила запеклого характеру, якого це явище набере в часи “Руїни”.

Козацька армія, довгий час знаходилась без Гетьмана, що робило ситуацію досить хиткою. По приїзду 25 жовтня Жмайла до козацького табору, почались польсько-козацькі переговори. Проте, обміни посольствами, ні дочого не призвів. Почались військові дії, в результаті, яких козацьке військо капетулювало. Хоча, за умовами капітуляції, так званих “Куруківських ухвал”, козацький реєстр було збільшено з 5 до 6 тисяч, окремо підвищена платня сатаршині, Гетьманом призначалось Михайла Дорошенка, проте, козаків повністю обмежували до будь-яких самостійних військових дій .⁶⁶ Відголоском, подій, осені 1625 р., є цікаве повідомлення сучасника:

“Между тем и реестровые козаки под начальством Дорошенка мало оказывали расположения исполнять условия... В начале 1626 года крымский хан напал на Украйну. Поляки потребывали от Дорошенка, чтоб он с козаками и нарядом шел к ним в сбор; Дорошенко пошел было, но в городе Больших Прилуках явился к нему посол от хана и напомнил, что у козаков с татарами мир, скрепленный присягою, и потому козакам нельзя идти к полякам на помощь. Дорошенко возвратился назад; мало того: запорожцы с гетманом Олифером передались хану и вместе ходили войной на Польшу” .⁶⁷

Ця звістка, передає два суттєвих факти, що були наслідками “Куруківських угод”: по-перше, Оліфер Голуб, в 1626 р., знов посідає титул Гетьмана Запорізького (“низового” козацтва); по-друге, Голуб виступає провідником запорожців, тобто тих козаків, які не потрапили до реєстру (“випищиків”). Ця звістка, ще раз підтверджує орієнтацію Голуба на рядове козацтво. В контексті цього, можна зробити припущення, що виступ Голуба із запорожцями проти польської армії, могло бути скероване, на підняття нового повстання. Але, видно, що цей виступ не зазнав підтримки і не мав подальшого розголосу. Натомість, Грушевський, пише, що козаків із татарами не було, а Дорошенко вірно служив полякам ⁶⁸. Зазначимо, що така позиція історика, була сформована перебігом козацької кампанії 1628 р., де брав участь Голуб, на рахунок якої Михайло Сергійович мав власні думки ⁶⁹. Повертаючись до зацитованого уривку, відзначимо, що сумісний виступ із татарами проти коронних військ, дійсно міг відбутись. Велика кількість не задоволеного козацтва, прагнуло поліпшення умов їхнього існування. За даними, що надіслав папській нунцій, до Риму, козаків всього було близько 60 тис.⁷⁰ . Нагадаємо, що Голуб, мав велику підтримку саме серед звичайного козацтва, яке і обирало його на гетьманування. Тож, в результаті перших же незадоволень козацьких низів, чи-то новим реєстром, чи-то утисками у вірі; бажанням здійснення широкомаштабної морської кампанії, рядове козацтво зверталось до Оліфера.

Яким склався 1627 р., для Голуба, не відомо. Оліфер, вже був людиною значного віку, на той час йому вже було близько 80 років. Проте, не дивлячись на вік, Голуб, бере участь у своєму останньому поході на Крим. Боротьба за звільнення Криму з-під Стамбула, знову оживила плани антитурецької Ліги. На прохання Шагін-Герея, допомогти в боротьбі із присланами військами Кантеміра, Гетьман Дорошенко ледь встиг мобілізувати 4-х тисячний загін і рушив на порятунок Хана. Брати Гереї із кількома сотнями прихильників замкнулись в Бахчисараї. Козаки швидким маршем пройшли Перекоп та атакували турецьких вояків, що тримали в осаді Бахчисарай. На р. Салгир ⁷¹ відбулась кровопролитна битва. Турки були на голову розбиті, ледь до Кафи втік і сам Кантемір. Проте, козацьке військо зазнала теж тярат. Від турецьких куль загинули Гетьман Дорошенко та Оліфер Голуб. Двоє старих товарищів, загинули смертю справжніх козацьких керманичів, знаходячись на чолі війська. Є ряд гіпотез, що Голуб в тому поході очолював нереєстрових козаків, але детальніших звісток не маємо .⁷² Не дивлячись, на достовірні відомості про смерть Оліфера Голуба під Бахчисараєм, з-під неуважного пера дослідника, він інколи опиняється в 1630-тих рр. Пов’язано це із плутанням Оліфера Дзьоболди з Оліфером Голубом .⁷³

Із смертю Оліфера Остаповича Голуба, козацький устрій зазнав певних змін. Будучи, людиною, яка ще в 1618-1620-х рр. приймала участь у створенні антитурецької Ліги, Голуб, не покидав цю ідею, як бачимо до свого останнього походу. Надалі, це питання, вже не порушувалось і козаки не повертались до персько-татарсько-козацького союзу. Власне, ще за життя Голуба, вдавалось не загострювати соціальних питань в козацькому середовищі. Завдячуючи тому, що цілий ряд Гетьманів, як-то: Голуб, Конша, Дорошенко, Жмайло – були всі з “Сагайдачового гнізда” – конфліктів у володарів булави не помічаємо, а навпаки – гетьманську булаву утримували найдостойніші в тому чи іншому випадку. Із смертю Голуба, козацькі походи на море вже не мали старого розмаху, що вперше чергу свідчить про підміну морської політики козаків – наживою.

Постать Голуба, за відсутності великої кількості джерел, оминається дослідниками козаччини. Проте, доля цього Гетьмана, ще знайде свого дослідника. Ким же ж насправді був Оліфер Остапович Голуб: Стеблівець, Черняк, Оліваріус де Марконес, Гетьман Олифір.

Примітки:

1. Bartoszewicz J. Kniaz i xiaze. – Krakow, 1876. – S. 39.
2. Slownik geograficzny krolestwa Polskiego i innych krajow slowianskich. – T. XI – Warszawa, 1890. – S. 309.
3. Баран О. Козацько-перські взаємини в творах П’єтра делла Валле. – Вінніпег, 1985. – С. 15 – 38.
4. Мицик Ю.А. З нових документів до історії міжконфесійних відносин в Україні XVII – XVIII ст. //
   Дніпропетровський історико-археографічний збірник. – Вип. 1. – Дніпропетровськ, 1997. – С. 138.
5. Polska encyklopedja szlachecka. – T. II. – Warszawa, 1935. – S. 375.
6. Алфьоров О. А. Показачення роду Голубів-Княжицьких, як вияв соціально-політичних змін на українських землях у XVII ст. //
   Nad Wisla i Dnieprem: Polska i Ukraina w przestrzeni europejskiej – przeszlosc i terazniejszosc. № 2-3. – Torun – Kijow, 2003 – 2004. – S. 22 – 27.
7. Маркевич М. Історія Малоросії. – К., 2003. – С. 63.
8. Дашкевич Я. Персько-українські дипломатичні контакти у 1610 – 1620-х роках // Україна дипломатична: Науковий щорічник. – Вип. 4. – К., 2004. – С. 161.
9. Баран О. Козацько-перські взаємини в творах П’єтра делла Валле. – Вінніпег, 1985. – С. 15 – 38.
10. Дашкевич Я. Персько-українські дипломатичні контакти у 1610 – 1620-х роках //
    Україна дипломатична: Науковий щорічник. – Вип. 4. – К., 2004. – С. 161.
11. Баран О. Козацько-перські взаємини в творах П’єтра делла Валле. – Вінніпег, 1985. – С. 15 – 38.
12. Русская историческая библиотека. – Т. ХХХІІІ /Литовская метрика. Отдел первый. Часть третья: Книги публичных дел. Перепись войска Литовского. – СПб., 1915. – С. 816; Архив Юго-Западной России. – Ч. 2. – Т. І. – К., 1861. – С. 347.
13. Алфьоров О. А. Показачення роду Голубів-Княжицьких, як вияв соціально-політичних змін на українських землях у XVII ст. // Nad Wisla i Dnieprem: Polska i Ukraina w przestrzeni europejskiej – przeszlosc i terazniejszosc. № 2-3. – Torun – Kijow, 2003 – 2004. – S. 22 – 27.
14. Архив Юго-Западной Россіи. – Ч. 3. – Т. 1. – К., 1863. – С. 268 – 271.
15. Мицик Ю.А. З нових документів до історії міжконфесійних відносин в Україні XVII – XVIII ст. // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. – Вип. 1. – Дніпропетровськ, 1997. – С. 138; О двух древних помяниках упраздненного Киево-Межигорского монастиря // Киевские епархиальные ведомости. – К., 1884. - № 6-7. – С. 307.
16. Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. – К., 1864. – 578 с.
17. Історія українського козацтва: Нариси у двох томах. / відп. ред. В.А. Смолій. – Т. 1. – К., 2006. – С. 236.
18. Мицик Ю.А. З нових документів до історії міжконфесійних відносин в Україні XVII – XVIII ст. // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. – Вип. 1. – Дніпропетровськ, 1997. – С. 138.
19. Мицик Ю.А. Стислі реєстри Війська Запорізького 10 – 20-х рр. XVII ст. // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. – Вип. 1. – Дніпропетровськ, 1997. – С. 161 – 162.
20. Дашкевич Я.Р. Українсько-іранські переговори напередодні Хотинської війни // Український історични журнал. – К., 1971. - № 9. – С. 124 – 131
21. Українська література XVII ст. – К., 1987. – С. 222.
22. История Украинской ССР. – К., 1982. – Т.2. – С. 425.
23. Мицик Ю. Із листування українських письменників-полемістів 1621 – 1624 років. // Записки наукового товариства імені Т. Шевченка. – Т. 225. – Львів, 1993. – С. 314; Мицик Ю.А. Умань козацька і гайдамацька. – К., 2002. – С. 147. Грушевський М.С. Історія України-Русі. – Т. 7. – К., 1995. – С. 492
24. Мицик Ю.А. З нових документів до історії міжконфесійних відносин в Україні XVII – XVIII ст. // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. – Вип. 1. – Дніпропетровськ, 1997. – С. 138.
25. Там само.
26. Грушевський М.С. Історія України-Русі. – Т. 7. – К., 1995. – С. 492.
27. Грушевський М.С. Історія України-Русі. – Т. 7. – К., 1995. – С. 492.
28. Мицик Ю.А. З нових документів до історії міжконфесійних відносин в Україні XVII – XVIII ст. // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. – Вип. 1. – Дніпропетровськ, 1997. – С. 138.
29. История Украинской ССР. – К., 1982. – Т.2. – С.425.
30. Архив Юго-Западной Россіи. – Ч. 3. – Т. 1. – К., 1863. – С. 268 – 271.
31. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. – К.,1992. – С.258; Крип?якевич І. Л. Історія України. – Львів, 1990. – С.166.
32. История Украинской ССР... С.425.
33. Грушевський М.С. Історія України-Русі. – Т. 7. – К., 1995. – С. 501 - 502.
34. Мицик Ю.А. Стислі реєстри Війська Запорізького 10 – 20-х рр. XVII ст. // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. – Вип. 1. – Дніпропетровськ, 1997. – С. 161 – 162.
35. Мицик Ю. Із листування українських письменників-полемістів 1621 – 1624 років. // Записки наукового товариства імені Т. Шевченка. – Т. 225. – Львів, 1993. – С. 314; Грушевський М.С. Історія України-Русі. – Т. 7. – К., 1995. – С. 331 – 332.
36. Slownik geograficzny krolestwa Polskiego i innych krajow slowianskich. – T. XIІ – Warszawa, 1892. – S. 454.
37. Полонська – Василенко Н. Історія України. – К., 1992. – С.445.
38. Грушевський М.С. Історія України-Русі. – Т. 7. – К., 1995. – С. 495 - 496.
39. Грушевський М.С. Історія України-Русі. – Т. 7. – К., 1995. – С. 501 - 502.
40. Дорошенко Д. Нарис історії України. – К., 1993. – Т.1. – С. 213.
41. Голобуцкий В. А. Запорожское казачество. – К., 1957. – С. 195 – 196.
42. Грушевський М.С. Історія України-Русі. – Т. 7. – К., 1995. – С. 509; Дорошенко Д. Нарис історії України. – К., 1993. – Т.1. – С. 215.
43. Грушевський М.С. Історія України-Русі. – Т. 7. – К., 1995. – С. 497 – 498.
44. Архив Юго-Западной Россіи. – Ч. 3. – Т. 1. – К., 1863. – С. 268 – 271; Мицик Ю. Із листування українських письменників-полемістів 1621 – 1624 років. // Записки наукового товариства імені Т. Шевченка. – Т. 225. – Львів, 1993. – С. 331 – 332.
45. Мицик Ю. Із листування українських письменників-полемістів 1621 – 1624 років. // Записки наукового товариства імені Т. Шевченка. – Т. 225. – Львів, 1993. – С. 331 – 332.
46. Мицик Ю.А. З нових документів до історії міжконфесійних відносин в Україні XVII – XVIII ст. // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. – Вип. 1. – Дніпропетровськ, 1997. – С. 138
47. Мицик Ю. Із листування українських письменників-полемістів 1621 – 1624 років. // Записки наукового товариства імені Т. Шевченка. – Т. 225. – Львів, 1993. – С. 335 – 338.
48. Маркевич М. Історія Малоросії. – К., 2003. – С. 73; Мицик Ю.А. Два листи гетьмана Нероди (Бородавки) // Mapa Mundi. – Львів – К. – Нью-Йорк, 1996. – С. 435 – 442.
49. Мицик Ю.А. Стислі реєстри Війська Запорізького 10 – 20-х рр. XVII ст. // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. – Вип. 1. – Дніпропетровськ, 1997. – С. 161 – 162.
50. Мицик Ю. Із листування українських письменників-полемістів 1621 – 1624 років. // Записки наукового товариства імені Т. Шевченка. – Т. 225. – Львів, 1993. – С. 338.
51. Мицик Ю. Із листування українських письменників-полемістів 1621 – 1624 років. // Записки наукового товариства імені Т. Шевченка. – Т. 225. – Львів, 1993. – С. 338.
52. Грушевський М.С. Історія України-Русі. – Т. 7. – К., 1995. – С. 511.
53. Мицик Ю. Із листування українських письменників-полемістів 1621 – 1624 років. // Записки наукового товариства імені Т. Шевченка. – Т. 225. – Львів, 1993. – С. 338.
54. Мицик Ю.А. Стислі реєстри Війська Запорізького 10 – 20-х рр. XVII ст. // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. – Вип. 1. – Дніпропетровськ, 1997. – С. 161 – 162.
55. Мицик Ю.А. Стислі реєстри Війська Запорізького 10 – 20-х рр. XVII ст. // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. – Вип. 1. – Дніпропетровськ, 1997. – С. 162.
56. Грушевський М.С. Історія України-Русі. – Т. 7. – К., 1995. – С. 512 – 513.
57. Там само. – С. 513 – 514.
58. Марочкін В. П. Антифеодальний і визвольний рух на Україні в першій чверті XVII ст. – К., 1989. – С. 68.
59. Грушевський М.С. Історія України-Русі. – Т. 7. – К., 1995. – С. 514 – 515.
60. Грушевський М.С. Історія України-Русі. – Т. 8. – К., 1995. – С. 46.
61. Грушевський М.С. Історія України-Русі. – Т. 7. – К., 1995. – С. 514 – 515.
62. Колга-султан – титул першого співправителя при Хані. В даному випадку це – Шагін-Герей.
63. Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1908. – Т. 8. – С. 285.
64. Степанков В. Ідея Української держави і Річ Посполита (1648 – 1660) // Польсько – Українські студії. – Вип. 1. – К., 1993. – С. 77.
65. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. – М., 1953. – Т.1. – С.62.
66. Грушевський М.С. Історія України-Русі. – Т. 7. – К., 1995. – С. 546 – 561.
67. Соловьев С.М. Сочинения. В 18 книгах. – Книга 5. – Т. 9 – 10. – М., 1990. – С. 428 – 429.
68. Грушевський М.С. Історія України-Русі. – Т. 8. – К., 1995. – С. 26 – 27.
69. Грушевський М.С. Історія України-Русі. – Т. 8. – К., 1995. – С. 45.
70. Марочкін В. П. Антифеодальний і визвольний рух на Україні в першій чверті XVII ст. – К., 1989. – С. 71.
71. Мицик Ю.А., Плохій С.М., Стороженко І.С. Як козаки воювали. – Дніпропетровськ, 1991. – С. 115.
72. Грушевський М.С. Історія України-Русі. – Т. 8. – К., 1995. – С. 43.
73. Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV – середина XVII ст. – К., 2000. – С. 131, 240.