Цього тижня задумався про те, як ми сприймаємо українську мову і наскільки змінилося наше ставлення до неї. Приводом до цього стали думки цілком різних людей, які трапилися на очі майже одночасно. Спочатку – колонка Дмитра Губенка „Мовна (не)стійкість” у газеті „15 хвилин”, у якій він критикує галичан, що переходять на російську, не маючи сил опиратися тиску оточення. Потім – слова Ігоря Юхновського про те, що українська мова зміцнюватиме свої позиції, якщо україномовні українці будуть інтелігентнішими за російськомовних. Зрештою стаття Владислава Кириченка на „Телекритиці” про „побутово-шансонну гидоту” наших FM-станцій, альтернативою якій мають стати якісні українські гурти.
У зв’язку з цим пригадалася улюблена фішка „професійних українців”, особливо популярна у перші роки незалежності – теза про комплекс меншовартості. Саме нею чи то переконували, чи то шпиняли російськомовних українців – цей комплекс вони повинні були в собі подолати і всі як один перейти на українську. А Україна мала стати одномовною країною на зразок Польщі чи Франції. Наскільки ця програма виявилася успішною, здається, тепер уже цілком зрозуміло. Але мова не про це.
Становище української мови за останні роки дещо змінилося, причому на вулицях і в магазинах Києва ці зміни можна помітити неозброєним вухом. Хоч українська все ще звучить рідше, ніж російська, однак не набагато, та й сприймається вже як щось цілком звичне, повсякденне. Українською, а не тільки російською, співають реп і пишуть дамські романи, дають інтерв’ю зірки і лають уряд прості громадяни у сюжетах новин по телевізору.
А тим часом подумалося: ми досі оцінюємо власну мову за категоріями вартості – тільки тепер уже „більшовартості”. Одні вимагають від тих, хто розмовляє українською, бути стійкими й говорити нею скрізь. Другі переконують, що україномовність повинна стати ознакою освіченості й культурності. Для третіх україномовна музика існує лише у вигляді високоякісної й цікавої (принаймні у порівнянні з російськомовною).
Погоджуюся: було б добре, якби той, хто розмовляє українською вдома, розмовляв нею і в магазині, і на вулиці. Коли б так робив кожен, то це б стало звичною й комфортною практикою – і ніякого російськомовного тиску не було б. Але зараз цей тиск справді є. І його подолання потребує певної сили волі, цілеспрямованості й витримки. У Києві їх, можливо, потрібно не так уже й багато, але в Луганську, Сімферополі чи навіть Полтаві – значно більше.
Звісно, є ті, хто, зазнавши тиску, навчилися чинити йому опір і принципово розмовляють лише українською – для них це показник власної сили й упевненості. Але є й такі, для кого з українською мовою пов’язане вміння будь-що пристосовуватися до життя – їхні батьки й діди зуміли вижити у роки голодомору та репресій і передали своє вміння їм у спадок.
Тих, хто залежно від обставин переходить на російську, – мільйони. Вони в чомусь герої, в чомусь пристосуванці, хтось більше, а хтось менше. Вони – звичайні люди. Тож і поводяться, як звичайні люди, виходячи з власних інтересів, зручності, моди і, як сказали б економісти, максимізації вигоди за мінімальних витрат. Так само, як і їхні російськомовні сусіди, родичі, колеги. Так само, як і люди в будь-якій іншій країні.
Хтось сподівається, що водії маршруток замість російськомовного шансону вмикатимуть „Піккардійську терцію”, а в метро замість Мариніної читатимуть Прохаська? Але російськомовне „мило” може замінити лише україномовне, бульварну російськомовну газету – лише бульварна україномовна, а низькопробну російську попсу – лише низькопробна українська попса.
Останній вислів, погодьтеся, звучить як справжнє блюзнірство – це ж тільки „їхнє” може бути низькопробним і блатним, а в нас – самі лише „найкращі зразки” й „високі досягнення”!
Але час уже перестати тішитися „калиновістю” чи, що нині модніше, „інтелектуальністю” нашої мови. Якщо людина розмовляє українською, не шукаймо в ній якихось прихованих чеснот: твердості характеру, гарних манер, високого інтелекту. Тоді не будемо розчаровуватися, якщо їх не знайдемо.
Часто доводиться чути, що закони ринку не сприяють розвитку української мови. Але важливо не те, правда це чи ні, а те, який спосіб дій ми обираємо. Можна на ці закони нарікати, можна намагатися з ними боротись, можна вимагати від держави „приборкати ринок” і сподіватися, що ці титанічні борсання на місці дадуть колись бажаний результат. А можна ті самі закони ринку зрозуміти й навчитися використовувати. Друге, як на мене, значно ефективніше.
Самі ж мови не мають вартості – ні більшої, ні меншої. Вони не роблять ні гіршими, ні кращими, а лише дають нам можливість думати, писати, говорити. Хтось напише інтелектуальний роман, а хтось – статтю про роман Періс Хілтон у глянцевий журнал. І кожен матиме свого читача.
"Новинар", 7 березня