- Сьогодні у нас п`ятниця 13-те і в гостях у «Блоґерського тижня» Ірина Ковальська. Вона ж Цитрусова. Привіт, Іро. Що у тебе сьогодні цікавеньке сталося?
- Привіт, Дмитре. Сьогодні день народження у мого друга, п`ятниця 13-те, досить цікавий день. Я не надаю йому такого великого значення. Сьогодні була робота, де займалась багатьма цікавими нестандартними штуками, зустріла декілька старих знайомих, яких не бачила вже дуже давно і власне цей день був просто прикольним – сонячно і весняно. Це мене тішить...
- Вже традиційне питання для нашої програми: Коли, де, як ти стала блоґеркою?
- Ти знаєш, це було досить спонтанно. Раніше тусувалась, спілкувалась з людьми на інші теми, на інших сайтах, на кількох літературних. Потім у нас виникла невеличка компанія, ми піднімали будь-які теми і хтось запропонував, що є інший ресурс – блоґ. Там їх кілька є, ЖЖ не єдиний. Пропонували перейти туди. Якщо чесно, не хотіла вплутуватись у кілька ресурсів. Розумієш, що це забирає багато часу. Одним словом, створили мені екаунт, дали пароль, назвали Цитрусова і навіть перепостили декілька моїх постів з інших ресурсів на ЖЖ. Тут і подумала, коли вже маю ЖЖ, то чому б його не почати вести. Спочатку це був абсолютний дибр. Воно почало якось так розвиватися: купа друзів почало переходити – старих, нових, навіть шкільних знайомих. Я зрозуміла, що це чудовий спосіб спілкуватися з тими, хто в Україні, я була на той час у Штатах. Було досить зручно і мобільно.
- Я думаю, можна відкрити секрет, що цим ресурсом був самвидав.нет. Якісь ще були середовища?
- Так, це був він. Мені подобалось, що він був більше український загалом. Там були люди з Харкова, Дніпра, звідусіль. Переважна кількість молоді, що цікавилась літературою, культурою. Там і познайомились з Ґіґґзом, яким досить відомий у ЖЖ, та багатьма іншими людьми.
- Ти є наглядачкою спільноти нон-ком`юніті і її творцем...
- Ти знаєш, це був один з нудних днів, в плані оф-лайну в житті. Власне, розмовляли зі знайомим, він теж за кордоном знаходився, і він каже, давайте зробимо якусь комуну. Насправді, їх же безліч. Тематику придумати було досить важко і ми вигадали комуну без теми. В разі ,якщо людині дуже важко, нудно писати в свій блог, а хочеться написати в свій блог. Тому наша комуна – місце, куди можна злити інформацію, нікому в принципі не потрібну. І от ми втрьох створили таку маленьку спільнотку...
- Ти довго прожила у Америці. Зараз там найпопулярнішим ресурсом є Myspace. Чому він не став популярним тут?
- Знаєш, Дмитре, бо певно Livejournal був першим. Є ж і deadjournal, як протилежний, дуже смішний, як противага. Та багато-багато інших. По-перше, тому, що він не російський, а по-друге були голодні тоді до блогів люди. Він же був не найвідомішим. Були корифеї-lifejournal імена. Просто не знали куди податися, такі маленькі малознайомі з блогерством люди. Так стійко причепилися, що вже нема, куди сунуться.
- Говорячи про США, було цікавіше блоґити тут чи звідти?
- Тоді був трохи інший формат блоґерства. Тоді я писала свої штуки, щоб люди знали, хто я така. А тут, останній рік помічаю цей шалений підйом. Дуже цікаво знати всіх тих людей з блоґу вживу. Була б я у Штатах, не було б такої можливості спілкуватися вживу. Десь з десяток людей найближчих мені в Києві - це так само блоґери. Я щиро рада, що можу їх бачити по той бік монітора.
- Перше питання від слухачів: «Цитрусова, я сьогодні їду в Москву і думаю, скільки брати зубних щіток?.. Cкільки зубних щіток тобі довелось лишити у ванних кімнатах за останній місяць? Книга Гіннеса вже зайнята – 4900.
- Цікаве питання. Навіть знаю, з чим воно перегукується. В мене колись був пост, про те як я залишаю зубні щітки в квартирах своїх друзів. Досить приватне запитання. Скажу, що останній місяць такого не траплялося. Хіба що в моїй квартирі. І іншого кольору, бо маю звичку інакшого лишати. Це про щось має говорити. Щодо Москви, давно там не була, думаю, що вони там теж мають продаватись дорогою. І лишати там, де вам заманеться.
- Якщо говорити про приватні питання, то чи є в ЖЖ межа, до якої ти ще можеш писати, але далі вже нікому нічого не скажеш?
- Ти знаєш, свого часу я зрозуміла, якщо дуже сильно відкриваєшся, то стаєш вразливим. Я дуже відкрита людина і дуже багато мої друзі знають. Це не бравада, є люди інтроверти, є екстраверти. Я зрозуміла, що ЖЖ – це не реальні люди. Реальні, але не реальні, скажімо, для тебе в нормальному житті. Мусить бути якась межа. Крім того, з’ясувалось для мене досить несподівано, що мій блоґ читають мої батьки.
- Коли ти це з’ясувала?
- Ти знаєш, це було півтора роки тому. Це був досить для мене складний період. Я максимально тоді відкривалася, але для батьків дитина це зовсім інше. Вони її сприймають на іншому рівні. Для них я завжди буду дитиною. Коли батьки читають такі речі - їм важко. Зрозуміла, що слід менше вихлюпувати свої емоції, бо що написано пером - не вирубиш топором. Воно нікуди не дівається. Зараз не означає, що я пишу, що то є все цілком правда про мене. Я чую історії на вулиці. Я волію писати від свого імені, щоб не накликати на себе біду.
- Твої історії – це твоє осмислення навколишнього світу?
- Абсолютна правда. Там багато з них художнього плану. Вони беруться звідкись. Вони не можуть виникати нізвідки. Це все життя. Але кажу, що приватного там обмаль. Бо приватне мусить бути приватним.
- Отже, потроху перейшли до художеств. Ти є одна з вісімки українських блоґерок, що мають честь бути присутніми у книжці «8. Жіноча мережева проза». Чи не розкажеш, яким чином відбувався відбір учасників проекту?
- Я не була головою в цій книжці. Насправді цим займалась Таня Флінт. Вона також відома слухачам блоґерка. В нас була презентація попередньої книжки «Букви і цифри». Вона підійшла, скориставшись нагодою, познайомилась одночасно з Ґіґґзом, директором «Букви і цифри» і сказала, що у неї давно плаває ідея зібрати кілька більш-менш відомих представниць блогерства і зробити спільний проект. Їх початково не мало бути вісім. Ми слабо уявляли, що це має бути, формат книжки. Потім нас стало вісім і ми зрозуміли, що це таке своєрідне сакральне число. По-перше, перевернута вічність, по-друге, пов`язане з жінкою (8 березня, 8 жінок Озона). Тому так вийшло 8 жінок, 16 історій. Книга дуже різна. Коли читати видно, що кожна історія вона інша, автори різні. Відкрию невелику таємницю: зараз є мета продовжити це, але трохи під іншим форматом. Побачимо, що з того вийде. Ніколи загадувати нічого не можна. Волію всі карти не розкривати.
- Були дорікання, що проект двомовний, симетрично двомовний. Так було задумано чи так випадково трапилось?
- Знаєш, коли дійшли до числа вісім, то подумали, що власне вдало вийшло 4 на 4 жінки однієї мови. Зараз не має сенсу відпиратись, що є російськомовність в Україні як і україномовність. Книга не була орієнтована на Захід України чи винятково на Київ. Гучна презентація відбулась у Донецьку. Вона влучно відобразила сучасний стан.
- Ще одне питання щодо книжки. Є така підозра, що тексти були написані в оф-лайн режимі, і це ніби не є мережева проза...
- Це не є фотографіями блогів дівчат. Попри те, що викладається щодня в той самий ЖЖ, дівчата робили щось своє і мали якісь стримувальні моменти, не викладати, а орієнтуватись на якийсь проект. Коли почала писатися ця книжка ми зробили окрему ком`юніті під неї і всі тексти викладалися там. Ці тексти є в Інтернеті, просто відкриті вони лише вісьмом учасницям і керівникові проекту. Решта їх побачити не може, з одного боку це є блогерство, з іншого боку в чистому вигляді вони вийшли на папері після. Якщо уважний читач читає кілька спільнот, що цілі абзаци, цілі розділи взяті з щоденників цих дівчат. Та все ж більшість текстів в закритому режимі в інтернеті...
- Говорячи про жанр твого журналу, я б сказав, що це мала іронічно-лірична проза. Було колись бажання писати про політику, про серйозні речі?
- Я не вважаю себе достатньо компетентною людиною, щоб моя думка для когось важила. Про політику говорити можуть навіть бабці, що продають сємки, зі своїми онуками на кухні. На скажу, що думка тієї бабці менш компетентна ніж моя. Коли б була професійним політологом, соціологом, журналістом, могла б ті теми розжовувати. Я можу виказати свою аматорську думку, та кому вона зрештою буде цікава. В нас є багато політиків, журналістів, яких треба читати за бажання щось знати про політику.
- Ти часто у своєму неповторному стилі робиш маленькі ілюстрації. Це замовлення друзів, поклик серця?
- Ще з дитинства хотіла стати художником, навчалась у різних студіях, школах, кругом-кругом. Але коли потрібно було вирішувати своє майбутнє, кар`єру. Зрозуміла, що я недостатньо художня всередині. В мене завжди виникала якась математична сторона, що справжньому художнику лише заважає. Тому варто було залишити художество і займатись іншим. Та це не викреслиш. Як і людина, що грає на гітарі, має слух, не припине цим займатись так і я люблю малювати і займаюсь цим із задоволенням. Інколи викладає це в блог. Може когось це потішить. Я рада, бо недавно в мене відформатувався хард-драйв, тож все, що там було зникло. Добре, що в ЖЖ було, те і лишилося. Слава Богу, нема худа без добра.
- Розкажи трохи про себе. Ти вже 4 роки в ЖЖ. Наскільки той період відрізнявся від того, що був до?
- Коли брати глобально, коли я завела ЖЖ, була студенткою. Тодішні турботи були більш безтурботним, ніж зараз. Я вже більш маю піклуватись про себе у матеріальному плані. Вже буде 3 роки, як переїхала до Києва. Життя повернулось по-іншому. Я боюсь дуже, коли прихожу на нову роботу, відповідати на питання, ким я себе бачу зараз, через 5, 10, 15 років. Не знаю, ким себе бачу, живу одним днем. Важко судити, яка я була. ЖЖ допомагає, коли погортати, почитати, що я писала. Якась еволюція, чи дегенерація відбувається. Важко судити...
- Ірино, у нас активізувалися слухачі. Зокрема, передає вітання з Луцька volocyga. Питання від ingoo: чому ані ведучий? ані гостя за двадцять років свого існування не вивчили жодного текстів Red Cardel?
- Цікаво звідки він знає, що я не знаю жодного тексту групи, адже слухаю їх часто, і вони мені подобаються. Я би радила ніколи нікому не чути, як я співаю. Після того мені можна буде закривати свій блог.
- Чому б не проекспериментувати?
- Коли була малою, мама працювала у школі вчителькою, вони зробили невеликий ансамбль «Калинове намисто» і їздили по союзу, співали український пісень. Мама тягала мене з собою, ми мали декілька сценок і мене просили дуже ґречно не співати, лише танцювати, бо псую загальний вигляд компанії.
- Цікава ситуація. Ми давно вже на „Молодому” хочемо зробити блоґерський аудіо-огляд, але стикаємось з тим, що аудіо-блоґів ще практично немає. Тобто немає з чого робити огляд. Ти не хочеш завести аудіо-блоґ?
- Ну по-перше, не маю достатньо часу. Хоча, що таке час, коли робити щось цікаве. Я про це думала три місяці назад. І podcast декілька переслуховувала. І я зрозуміла, що люди можуть ще і багато говорити як і писати. Можливо, це навіть цікавіше, бо передається характер, артикуляція людини, будь-що. Ти знаєш це цікаво, і я ще над цим подумаю. Підкину цю ідею друзям, а раптом хтось захоче...
- Ти львів`янка. Як складається твій роман з Києвом?
- Більш ніж вдало. Я у Львові не живу вже більш п`яти останніх років. Звичайно це завжди буде моє місто. Я не можу його не любити. Це найкраще місто в світі. Я колись як львів`янка приїжджала до Києва на тиждень-два. Вже тоді розуміла, що Києв мені подобається. Усвідомлено їхала сюди жити. Не було жодного дня, коли б жалкувала, що тут оселилась. Київ – дуже хороше місто. Колись він мені здавався мегаполісом, шалено великим, швидким, трохи хамовитим, бо вихована у цілком галицьких традиціях, перепрошую звісно. Але зараз певно сама стала трохи хамовитою відповідно до формату. В Києва є свій дух. Мені він подобається, і є більш навіть камерним ніж Львів. Можливо, бо воно старіше, тут далеко не менше тихих вуличок, не менше кав`ярень, і зокрема є багато іншого цікавого. Воно є більш космополітичним в межах України, коли так можна сказати. Мені дуже подобається, тому планую і далі тут жити.
- Цікаво це чути. Бо останнім часом чути лише, що Київ став міні-Москвою, містом галасливим, стресовим, перенаповненим.
- Це те саме як про склянку, що вона напівповна або напівпорожня. Звичайно є свої недоліки. З іншого боку багато маленьких містечок, які були колисьтаким собі печивом в коробочці стали просто болотом. Кому як подобається. Насправді життя пришвидшується. Не можна заперечувати того, що є. Але з іншого боку, я думаю, що в Києві кожен себе може знайти. Знайти свою нішу, друзів, місце.
- Таке питання, яке часто задають людям, що жили у Америці. Ніколи не було бажання повернутись назад?
- Якщо чесно в мене зараз стоїть туристична віза на п`ять років в Америку. Можу поїхати туди в будь-який момент. Та як бачиш, сиджу тут. Можливо, влітку поїду подорожувати. Штати подобаються мені, не буду казати, що це країна жлобів і ще щось. Там теж можна знайти своє місце як і кругом. Але зараз особливо в мене розвинуті дуже сильні патріотичні почуття. Я хочу бути в Україні, а не будь-де, я не хочу кудись їхати.
- Я думаю, ми завершимо на цій ноті нашу програму. Можливо щн щось хочеш побажати нашим слухачам?
- Так. Хочеться побажати швидкого трафіку, натхнення, весни. Зараз така весна, що неможливо сидіти у офісі. Ну і звісно таких банальних речей: здоров`я, радості, кохання і всього іншого. І жити подіями, бути в них.
У повному обсязі слухайте програму тут (28.61 МВ).