Стат ті

Тендітна 25-річна Галина Хмелівська зробила двохсотий стрибок із парашутом

"Щасливого повернення, доню!" - Галинці здалося, що голос матері затремтів. Дівчина мимоволі оглянулась і... завмерла - мама нишком її перехрестила. Саме так пані Марія вперше проводжала доньку на збори парашутистів два роки тому. Нині за спиною Галини Хмелівської - дві сотні стрибків. А мама все ще щоразу намагається тихцем перехрестити донечку...

"Це дитя стрибатиме?!"

- Й оце маленьке худюсіньке дівча вистрибне з літака? - несподівано для себе запитую в інструктора парашутно-десантної підготовки Львівського спортивно-авіаційного клубу Володимира Алексєєва.

- Галина Іванівна подає великі надії, - усміхається Володимир Миколайович і обнімає Хмелівську, знайомлячи нас.

Галинка (на мою думку, таке звернення їй більше личить) дає мені час отямитися. Вона спритно і легко приносить у руках два досить важкі крісла, аби ми могли спокійно поговорити.

- Я звикла носити важке, - каже співрозмовниця, помітивши моє здивування. - Адже парашут ще важчий - приблизно 20 кілограмів. У парашутно-десантній службі військової частини, що у Калинові Самбірського району Львівської області, я - єдина жінка. Решта - чоловіки. Ні-ні, на руках вони мене не носять (сміється - В.Ш.). Ну, хіба іноді жартома запитають: "Парашут понести чи тебе?" Представники "сильної статі" часто виявляють ініціативу піднести до гелікоптера мій вантаж. Помітила для себе й таке: якщо після стрибка ніхто не поспішає допомогти мені складати парашут, отже, під час польоту я десь помилилася.

Чи завжди чоловіки-парашутисти з розумінням ставилися до Галинки? Моя співрозмовниця зізнається: коли у грудні 2005-го вона вперше прибула в парашутно-десантну службу, то відчула, що "сильна стать" поставилась до неї з недовірою. Адже всі чоловіки були досвідченими парашутистами. А тут - тендітна симпатична попелюшка... Першого ж дня Галина почула, як за її спиною співчутливо дивувався чоловічий баритон: "І та дитина буде стрибати?!" Новоспечену парашутистку зачепило за живе. "То я вам ще покажу, на що здатна", - подумала. Вже після її першого вдалого приземлення чоловіки зрозуміли: для Хмелівської немає нічого неможливого і недосяжного.

Замість талісманів - хрестик

- Перший стрибок я майже не запам'ятала, - Галина гладить кудлатого улюбленця парашутистів песика Барсика, що примостився біля її ніг. - Мабуть, була у стані шоку. Все відбулося так швидко! Не встигла отямитися. До наступних стрибків внутрішньо більше налаштовувалася. Був у мене й переломний період. Приблизно після п'ятнадцятого стрибка раптом стало страшенно моторошно. Таке буває. Чому? Досі не знаю. Та страх швидко минув. Тепер за день можу чотири і навіть п'ять разів побувати у небі. Звикла.

Не обходиться і без курйозів. Коли за безвітряної погоди парашут з Галиною, яка важить маже 50 кілограмів, надовго завмирає у повітрі, чоловіки жартують: "Ну, все. Зависла наша Галинка між небом і землею".

Є у парашутистів і свої традиції. Після ювілейних (сотого, двохсотого стрибків) парашутистів по сідницях лупцюють букетом із... кропиви. Здійснив сотий стрибок - десять разів відчуєш "поцілунок" кропиви, після двохсотого стрибка вжалять двадцять разів. Але право бити кропивою має лише той, у кого більше стрибків, ніж у "ювіляра". Тож Галочці також дісталося...

Чи мріяла вона про десантно-рятувальну службу? Ніколи. Нині сама собі дивується: колись нізащо не повірила б, що її так захопить небо. Після закінчення Самбірського медичного училища працювала медсестрою у військовій частині. Два роки тому вирішила випробувати свою силу волі - і після двох місяців підготовки вперше відчула у крові адреналін під час вільного польоту.

"І воно тобі треба? - відговорювала доньку пані Марія. - Це ж небезпечно. Але нехай, раз-другий стрибнеш - заспокоїшся". Не заспокоїлася. У пані Марії - п'ятеро дітей. Крім найстаршої Галинки, є ще донька Оксана і троє синів - Богдан, Назар та Юрій. Дорослі діти обрали звичайні земні професії економіста, перекладача. Небо вабить лише Галинку...

Не всі друзі її розуміють. Дехто зізнається, що хотів би бодай раз стрибнути з парашутом. Та коли Хмелівська показує фотографії чи відео польотів, навіть юнаків охоплює страх. Дехто зізнається, що свої нерви не випробовував би. Найближчі подруги - Олена, Ірина, Оксана - переконують в один голос: "Не жіноча це справа - з парашутом літати. Ми тобою, звісно, захоплюємось. Але для чого ти це робиш?" А Галина вже не мислить себе без парашутно-рятувальної служби. І коли постає вибір: піти на дискотеку чи стрибнути з парашутом, вона обирає... політ.

- Я - медик, - каже моя співрозмовниця, поглядаючи на всіяне польовими квітами і високими травами поле, на яке опускаються парашутисти. - Якщо буде потреба, зможу допомогти людям, які опинилися у важкодоступній місцевості.

У забобони вона не вірить. Талісманів не має. Переконана, що її оберігають святі. Галина відгортає комір светра і показує на шиї ланцюжок із хрестиком. "На щастя!" -каже.