Так монастир виглядав століття тому.

2 листопада 2008 р.

На південно-західному, ледь помітному схилі Болдіних гір, над спокійною Десною розташувався один з найстаріших монастирів Сіверщини, Єлецький монастир - перша пам'ятка Чернігова, яку я побачила не з вікна транспортного засобу, а зблизька. Символічно - саме цей комплекс пов'язаний з дивною упирячою легендою про Дунін-Борковського. :о)

Перекази кажуть, монастир заснував ще в середині ХІ ст. князь Святослав Ярославич, син Ярослава Мудрого - після того, як на одній з ялин (російською "елей" з'явилася ікона богоматері. Звідси, мовляв, і назва. Копія XVII ст. тієї "чудесної" ікони зберігається в історичному музеї Чернігова. Часом навіть зустрічається точна дата заснування: 3 лютого 1060 р. І відразу після того начебто ченці кротами почали врізатися в Болдіни гори. Навіть Антонія Печерського до легенд приплели (хоча ще в 1892 р. було доведено пізнє походження печер).

Перша кам'яна споруда комплексу виникла на межі ХІ-ХІІ ст. (за іншою версією - наприкінці ХІІ ст.) на місці гіпотетичної ялини - і був це тринавний шестистовпний Успенський собор. Він і зараз головна домінанта обителі (звичайно, домінанта, що пережила чимало перебудов) - а на той час храм здавався, певно, справжнім велетом. 25-метровий куб з масивним куполом було видно з усіх частин тодішнього міста. Та що там міста - його було видно навіть з сусідніх сіл. З того первісного храму нам демонструють подекуди кладку. А от давньоруські розписи інтер'єрів і вітражі не збереглися.

Є свідчення, що до 1616 р. церква мала багато вкритих гонтом верхів, а навколо неї йшла острогова оборонна стіна. В 1618 р. монастир горів: коли впали центральні склепіння, чути було по всьому місту. В 1698 р. з півдня до собору прибудували теплий храм апостола Якова. Гроші дав - ну звісно! - Яків Лизогуб. Там його потім і поховали.

Келії, дзвіниця та інші муровані споруди з'явилися вже в XVI-XVII ст., - але загальне враження від комплексу все одно барочне (якраз в XVII ст. куполи Успенського собору було реконструйовано за новою модою). Скапарену перебудовани Петропавлівську церкву я сприйняла за споруду середини ХХ ст.  

Ще одна вертикаль комплексу - зведена в 1670-1675 рр. двоярусна 36-метрова дзвіниця з оборонними бійницями. В ті ж роки звели й огорожу (довжина понад 1 км, висота 4,5м). Унікальним є будинок настоятеля (північні келії) з XVI ст., одна з найстаріших споруд цієї частини України.  

В монастирі певний час жили московські монахи - аж поки Чернігов в 1611 р. не згорів, підпалений воєводою Горностаєм. Монахи повернулися в Москву. А зруйнований собор перетворюється на руїну з заваленими куполами.

З 1623 р. по 1649 р. відремонтований комплекс належави греко-католикам. Якраз в той час зводиться дерев'яний дитловий будиночок (1648), про який я й не підозрювала, що він аж настільки старенький - а він є найдавнішим дерев'яним будинком всього Лівобережжя. Ігуменом обителі був Кирило Ставровецький - саме він в 1646 р. видав першу друковану книгу в Чернігові, збірник віршів і морально-етичної прози "Перло многоценное". Православні ігумени теж були не ликом шиті: Лазар Баранович, Феодосій Углицький, Іоанн Максимович (засновник Колегіуму), Дмитро Туптало (Дмитро Ростовський), Іоаннікій Галятовський... За часів останнього розширується ббліотека, зводяться трапезна, Петропавлівська церква і новий корпус келій. Монастир багатіє - і був би чи не маленькою державою, якби не наказ Катерини ІІ про секуляризацію. В 1786 р. в державну казну було передано не лише 9 млинів, 7 пекарень, 8 трактирів, 4 бані і одна винокурня, а й 11 256 чоловіків та 1 169 жінок - кріпаків обителі.

Обитель діяла до 1921 р. Потім тут розташовувались якісь контори. Повернули комплекс монахам в 1990-ті.

В печерах і підземній галереї, яка поєднує собор і церкву (70 м завдовжки) я не була. Читала, що в 1941 р. там переховувався нвід фашистів ледь не весь чернігівський обком КПРС.

В некрополі Єлецького монастиря поховані губернатор Андрій Милорадович, полковник Яків Лизогуб, князь Всеволод Трубчевський, генеральний обозний запорізького війська Василь Касперович Дунін-Борковський (1640- 7 березня 1702 р.). От з цим містичним упирем-обозним пов'язана не одна легенда.

	В нас теж є упир. Яке щастя.

Кажуть, після його смерті люди бачили, як опівночі з брами Єлецького монастиря вилітає карета-примара, в якій покійний козак відправлявся до свого маєтку на Чорній Кручі, щоб вчергове проконтролювати, як йдуть справи у його вотчині. Гарний господарник і після смерті не хотів втрачати контролю над своїми володіннями. Перед першими півнями Дунін-Борковський вказував на старий колодязь - і танув у променях сонця. Кажуть, коли криницю розкопали, з неї знайшли лаз в печеру, а в печері зберігалася книга з чорної шкіри з якимись інфернальними написами (УУУУУУУ!!!! Страшно?:)).

Особисто я прочитала таку легенду в журналі "ПіК" якраз на хвилі захоплення всяким вампіризмом - і була по-дитячому вражена. :о) 

Хто його знає, чому саме обозного бачили упирем-сатаністом - може, тому, що заздрили, чи тому, що не шкодував гроші на благодійництво (для простого народу тут лише один мотив: щось замолює), а може тому, що походив з відомого польського шляхетського роду? Православні до католиків нетерпимі.

Легенду доповнюють інші легенди-пріквели: начебто родину коронного полковника Каспера-Андрія Дуніна всю вирізали в 1648 р. в його селі Борковці (звідси прізвище) на Чернігівщині, врятувався лише малолітній Василь. В запорізьке військо освічений молодий поляк записався після Андрусівського перемир'я 1667 р., а вже наступного року став на чолі Вибельської сотні Чернігівського полку. По кар'єрній драбині не йшов - летів: в 32 роки став Чернігівським полковником, невдовзі й Генеральним обозним (головним по фінансам), був власником великих статків, прийняв від Мазепи й Самойловича в дарунок не одне село на Лівобережжі, тримав єдиний в Чернігові цегляний завод, щедро жертвував на храми (на його кошти зведені в Чернігові Вознесенська і Петропавлівська церкви, а також трапезна і келії Єлецького монастиря, відновлені Успенський і Преображенський собори, встановлені багаті іконостаси). За ще одною легендою-побасенкою, князь Василь Голіцин навіть пропнував Дуніну-Борковському гетьманську булаву - за якихось 10 тисяч золотих, та скупий обозний вдмовився.

На похованні обозного на бронзовій плиті вибили епітафію авторства архієпископа Іоанна Маскимовича. Та народ склав свою епітафію:

Кажуть люди, що полковник

По ночам блукає,

Бо душа його стражденна

Упокою все шукає.

Плита - хто б сумнівався - давно як пропала. До речі, першим "екзорцистом" привида в кареті був якраз автор епітафії Максимович: люди, втомлені щоночними вояжами покійника, просили архієпископа допомогти. Начебто священик з кліром і правда якось чекав на упиря поблизу Красного мосту - і від такої делегації розсіявся Дунін-Борковський туманом понад рікою. А наступного дня провели ексгумацію поховання Дуніна-Борковського - звісно, той, як і личить вампирам, лежав як живий, рум'яний і гарний, та ще й з трубки в роті йшов димок! Кілок у серце - рецепт, дієвий не лише в Трансільванії. А потім домовину перепоховали в маєтку обозного. Тієї ж ночі під час громовиці Десна вийшла з берегів і затопила місце поховання...

Таку романтичну легенду пробачити легко: вона виникла в середині ХІХ ст., коли Європа вже вдосталь налякала саму себе казками про Франкенштейна від Мері Шеллі та вампира від Жака Казота. Попереду були "Вампир" Франко Містраллі і "Дракула" Брема Стокера. Час був такий - романтично-фольклорний. Нашого українського упиря воскресили етнографи Володимир Максимович і Петро Єфименко. На користь фантастичної історії було й те, що всі старання польського козака пішли з вітром: згоріли Воскресенська і Спаська церкви, зник подарований Єлецькій обителі іконостас - а ще те, що в радянські роки, коли з'явилася можливість дослідити склеп Дунін-Борковського, жодних людських останків там не знайшли, більше того, з'ясувалося, що склеп зведено через століття після смерті обозного. Проте є ж ще такі фактори як мародери - а також недосліджене підземелля недалеко від входу до собору. Може, вампир все ще там? :о)

 Хоча не один Дунін-Борковський в обителі такий легендарний: подейкують ще про якийсь жіночий надгробок, що співає...