Зі статті Даррела КОУЛА

БЛАГІ ВІЙНИ

Битися, вбивати, воювати. Люди робили це чи не з самого початку своєї історії і не проявляють анінайменших ознак готовності припинити. Багато хто стверджує, що коли мова заходить про війну – навіть про справедливу – християнська традиція лицемірить, оскільки засновник християнства нібито заперечував будь-яке використання сили. І хоча насправді Ісус, звичайно ж, визнавав, що право вдаватися до сили дається Його Батьком (Ін 19:11), потрібно визнати, що засновник християнства – на відміну від засновника ісламу – і справді не носив меча.

З ряду причин (що в основному концентруються навколо тієї думки, що відкидання Ісусом сили відноситься лише до Нього Одного, а Його послідовники не повинні Його в цьому наслідувати), відмова Ісуса від меча не перешкодила християнам користуватися зброєю. Почалося це десь в кінці II століття. Не завадила відмова Ісуса і деяким раннім Отцям Церкви захищати використання сили. Назвемо лише четверо – Климент Александрійський, Евсевій, Амвросій і Августин; всі вони недвозначно відстоювали цю позицію. Їх "апології" – перш за все, Августинова – поклали початок християнському вченню про справедливу війну, яке стверджує, що бувають випадки, коли християни повинні підтримувати війну. Жоден з цих ранньохристиянських підходів до війни не відносився до неї як до необхідного зла. Кожен вважав, що людина, що справедливо користується силою, діє відповідно до волі Бога і, хоч і не є таким славетним, як єпископи і клірики, але все таки слідує Христу. Дії праведного солдата на війні вважалися, таким чином, позитивно благими – діяннями, що допомагають йому наблизитися до Бога. Але сьогодні подібна етична оцінка війни вийшла з моди. Небагато з наших сучасників готові стверджувати, що Бог прославляє доблесного солдата, який здійснює подвиги на полі бою. Більшості з деградованих сучасників подібна ідея покажеться гротесковою.

Є дві основні причини, по яких багато християн в наші дні вважають за краще відректися від традиційного схвалення війни як потенційно благої справи. Їх коріння – в інтелектуальних течіях, що проникли в християнську свідомість і сформували відношення багатьох сучасних християн до війни. По-перше, існує вплив псевдохристиянського пацифізму. З його позицій стверджується, що людина не може слідувати Ісусові – і, значить, не може бути християнином в повному розумінні цього слова (а то і взагалі ні в якому) – якщо не відкине будь-яке використання сили. Християни, з цієї точки зору, повинні повернутися до практики ранньої Церкви, яка, як нам брешуть, заперечувала силу доти, доки "Константинове гріхопадіння" не поклало-де початок ери християнського імперіалізму. Друга причина, по якій багато-хто з сучасних "християн" відкидає будь-яке насильство, – ліберально-гуманістичні ідеї, що вважають війну нелюдяною, безрозсудною і безцільною, а отже – по суті своїй ганебною, негідною людської природи і застарілою в ході історичного прогресу.

Першим, хто виразив таке розуміння війни, був Еразм, що детально пояснив, чому вважає війну протиприродною і неналежною для людини, і вважає, що навіть справедлива війна етично неприйнятна. Але в наступ цей погляд пішов за часів Просвіти, коли філософи стали щиро стверджувати, що війна негідна цивілізації і може навіть вважатися антитезою благого правління. Допомогою цій думці послужило знеособлення війни в епоху механізації, жахливі по своїй жорстокості окопні битви Першої Світової, килимові бомбардування Другої Світової та американське фіаско під час конфлікту у В'єтнамі. Результат – майже всі прийшли до одностайної думки, що війна не може бути благородним заняттям, а тим більше – заняттям, сумісним з дорогою Христа. Дійсно, безславна природа сучасних методів ведення бою дозволила протестантському теологові Карлу Барту (Barth) задоволено відмітити, що з війни, нарешті, "зірвано шлейф" слави і благородства, яким вона була укутана в колишні століття.

У своїй великій праці "Церковний догматизм" Барт представляє війну як ultima ratio і, отже, щось суто людське і, звичайно ж, що не може співвідноситися з доблестю і благородством. Подібні погляди не обмежуються рамками протестантизму. Так, католицький моральний "богослов" Чарльз Курран (Curran), наприклад, занепокоївся в своїй суперечці з Полом Ремсі (Ramsey), знаменитим захисником християнського вчення про справедливу війну – тим фактом, що Ремсі не приймає серйозно війну як ultima ratio. Курран заявив, що боїться, як би Ремсі не порахував війну розумною формою людської діяльності (що, насправді, і мало місце). Побоювання Куррана – і його численних однодумців – полягають в тому, що якщо ми визнаємо, що війна може бути розумною, війни траплятимуться набагато частіше. Боявся Курран і того, що Ремсі не розуміє військових реалій, оскільки не так вже багато часу витрачає на обговорення "жахів війни". "Людина може прочитати все, що він [Ремсі] написав про війну, – стверджував Курран, – і не одержати ніякого враження від жахів, з якими пов'язана сучасна військова справа". На думку Куррана, з етичної точки зору найважливіше у війні – це її жахи.

Звичайно, починати війну без вагомої причини не можна – особливо якщо йдеться про сучасну війну, таку схильну до використання непропорційних засобів. Немає нічого поганого і в бажанні, щоб держави не затівали війну із-за дрібних провокацій, як, наприклад, мали звичай поступати деякі італійські міста-держави в XVI столітті. Але в іншому Курран глибоко помиляється. Так, скажімо, немає ніяких причин вважати, ніби ми станемо дуже схильні до війни лише тому, що визнаємо, що вона може бути доцільною і розумною. Навпаки – захисники християнського вчення про справедливу війну зазвичай стверджують, що не слід брати участь у війні, якщо вона позбавлена етичного і раціонального виправдання. Захисники цієї традиції жалкують, що ми живемо в світі, де для заборони зла доводиться вбивати людей; іншими словами – вони жалкують про Гріхопадіння. Але ще важчий гріх для християн – стояти і нічого не робити, бачити, як у них на очах нечестивці вбивають і насилують людей.

Святий Тома Аквінський, що обговорює війну в своїй "Сумі теології" (III:40), поміщає це питання не в розділ про справедливість, а в розділ про любов, а саме – про любов до Бога. Він ясно дає зрозуміти, що війна не є пороком, який суперечить цій любові. Навпаки: участь у війні – якщо ця війна справедлива – може бути формою любові. Зрозуміло, війна завжди протилежна миру, але іноді це бажано, оскільки мир – не завжди є тим справедливим порядком, який слід підтримувати. Наприклад, нацистська Німеччина забезпечувала мир і порядок більшості завойованих нею країн, які були готові визнати владу нацистів. Але навряд чи хто-небудь стане стверджувати, що нацистський чи комуністичний світ – це той світ, який ми повинні захищати. Для Томи Аквінського війна може бути засобом до досягнення справедливого миру, а також – до порушення миру несправедливого (на зразок того, що був встановлений нацистами). І справедливий мир, і справедлива війна – діяння милосердя. Праведна військова служба, іншими словами, є тим, до чого зобов'язує християнина любов до Бога і ближнього і, значить, при певних обставинах – найбільш "людяний" спосіб життя.

Але якщо Святий Тома вважає, що участь в справедливій війні гідна схвалення, він також і не розділяє сучасне упередження по відношенню до використання сили, на якому засновано багато нинішніх етичних оцінок війни. Тома Аквінський пише: "намір [Старого] Закону був, щоб в ім'я любові до справедливості шукали відшкодування... Так воно залишається і в Новому Законі". Більш того: коли мова заходить про пораду Павла римлянам, що стосується правлячих властей (Рим. 13:1-7), Тома наполягає, що не тільки допустимо, але і позитивно "достохвально для князів з ревністю стверджувати справедливість проти злих людей". У Святого Томи ж ми знаходимо, що "гідно і корисно" для того, хто володіє відповідними повноваженнями, убити людину, небезпечну для суспільства. З його слів можна з упевненістю укласти, що він – супротивник не сили, а несправедливості, і, що ще важливіше, на його думку, в певних обставинах любов не тільки дозволяє, але навіть вимагає вдаватися до насильства.

Так, Святий Тома проводить відмінність між тими, хто слідує "порадам досконалості" – єпископами і кліриками – і тими, хто цього не робить. Згідно Томи Аквінського, єпископи і клірики не можуть бути солдатами, оскільки неможливо "одночасно належним чином займатися і тим, і іншим". Святий Тома висуває цьому дві причини. По-перше, військова служба відволікає кліриків від їх служіння; іншими словами, їх участь у війні незаконна не тому, що війна погана, а тому, що заважає їм виконувати свої прямі обов'язки. По-друге, тому, хто приносить Євхаристичну жертву "не личить" проливати кров, навіть якщо це не пов'язано з гріхом (тобто відбувається під час справедливої війни). Тобто, Тома Аквінський вважає обов'язки клірика вищими, ніж обов'язки солдата. Але це не означає, що він взагалі заперечує гідність солдатського служіння. Навпаки – він проводить аналогію, щоб довести протилежне. Так само гідно битися в справедливих війнах і, будучи солдатом, стримувати зло, але ще гідніше служити єпископом, що здійснює Євхаристію заради блага вірних .

Проте, клірики повинні забезпечувати військовим духовну підтримку. Святий Тома наполягає, що "вірним слід вважати матеріальні війни, що мають своєю ціллю богоданне духовне благо, якому присвячені клірики. Отже, обов’язок кліриків – схиляти і надихати інших людей до участі в справедливих війнах. Тома Аквінський схвалює також молитви, в яких Бога просять наслати мирські біди на ворогів. Він стверджує навіть, що було б доречно заснувати для військових цілей чернечий орден. Подібний орден не міг би займатися ніякими іншими мирськими справами, а тільки битися в ім'я захисту богопочитанія, забезпечення суспільної безпеки і захисту бідних і пригноблюваних. Святий Тома явно не прагне утримати тих, хто йде за "порадами досконалості" від участі у військових справах – він, навпаки, вважає їх обов’язком участь у справедливій війні.

Як вже говорилося вище, багато наших сучасників бояться, що якщо рахувати війну позитивно благою, ми будемо схильні до розв'язування воєн. Але це зовсім не так. Традиція завжди вимагала від християн, перш, ніж погоджуватися на пропоновану війну, упевнитися в тому, що вона відповідає критеріям jus ad bellum. Святий Тома пише про три таких критерії: правомочна влада, справедлива мета і правильний намір. Першому з них відповідає законний суверен. Що ж до другого і третього, Тома Аквінський цитує складені Августином списки: помста за зло, покарання ворожої держави і повернення неправедно захопленого входять до числа справедливих цілей, а забезпечення миру, покарання лиходіїв і підтримка добрих людей – ознаки правильних намірів. Ці здорові критерії того, коли слід битися, залишаються для християн застосовними в будь-яку епоху.

Інше питання – як битися. Сам Святий Тома мало пише про те, яких правил (jus in bello) слід дотримуватися на війні. Проте з його праць можна вивести декілька вказівок. По-перше, можна припустити, що, якщо ми повинні зберігати правильний намір, то слід прагнути до покарання лише лиходіїв, а не всіх, кого попало. Також слід намагатися, щоб застосування сили не відволікало нас від обов’язку захисту добрих людей. Зрозуміло, належить всіляко сприяти можливості того, щоб метою ставали лише заслужені покарання, а плани, що складаються, включали більше творчого, ніж руйнівного. Тому, згідно слів Томи Аквінського, правильна поведінка на війні залежить від чеснот солдатів і їх командирів.

Етичний підхід Святого Томи до війни може освіжити і укріпити тих, хто знайомий з сучасними думками, які, найчастіше, нездібні пояснити християнам, з яких причин їм слід бути готовими до прямої або непрямої участі в якій-небудь війні. Тома Аквінський же учить солдатів-християн, чому їм слід брати участь в справедливих війнах. З погляду Небес, Бог бажає стримувати зло серед Своїх творінь. Використовуючи для цього службу людей, Бог їх діяннями, в яких вони застосовують силу, зводить їх – якщо це праведні солдати, що б'ються з любові до Бога і ближнього, – до тісніших відносин з Собою. Іншими словами, праведні солдати б'ються на шляху освячення, готуючи себе до єднання з Богом. З людської ж точки зору чеснота милосердя (любов Божа) спонукає праведних солдатів робити все можливе для придушення зла і звершення справедливості, що іноді означає використання сили.

Багатьом це здається неспівзвучним. Як, питають нас, насильство може бути актом любові? Відповісти в декількох словах можна таким чином: застосування сили стає актом любові, коли є прагнення наслідувати застосування сили Богом. На практиці це, зокрема, означає, що застосування сили ніколи не повинне включати сутнісне зло – наприклад, не можна навмисно вбивати безневинних людей.

Найважливіший аспект морального підходу Томи Аквінського до війни в тому, що він вчить – на відміну від переважаючих в наші дні поглядів – що відмова від участі в справедливій війні це відмова від чесноти, відмова від доброї справи. З цього висновку виходить, що для християн відмова від ведення справедливої війни – більше зло, ніж для невіруючих. Коли невіруючий не йде на війну, причиною цьому може бути брак сміливості, розсудливості або справедливості. Він може бути боягузом або просто людиною, байдужою до зла. Все це – недоліки природних моральних чеснот. Коли ж християни відмовляються брати участь в справедливій війні, це може торкнутися і всіх їх природних чеснот, але неминуче – і це найважливіше – означатиме брак милосердя. Християнин, що відмовляється вдатися до застосування сили заради допомоги своєму ближньому, коли розсудливість стверджує, що сила – кращий спосіб її надати, це християнин немилосердний.

Звідси витікає, що ті християни, які свідомо і навмисно відмовляються брати участь в справедливій війні, здійснюють порочне: відмовляють в любові ближньому і Богові!