На 117-у році життя померла найстаріша людина планети — житель Львівської області Григорій Нестор. Про це повідомив 16 грудня голова сільради села Старий Яричів, де останнім часом мешкав старожил зі своєю внучатою племінницею.

Голова сільради стверджує, що ще за кілька днів до своєї смерті Григорій Нестор не скаржився на самопочуття. “У мене ніщо не болить, ось лише очі стали погано бачити, та щось морозить”, — говорив він. Григорій Нестор до похилого віку працював пастухом в селі. На запитання про секрети довголіття найстаріший на планеті чоловік з усмішкою відповідав, що ніколи не був одружений і не “підірвав нервову систему на сімейному фронті”, проте, додавав, що ціле життя цікавився жіночою статтю. Дуже любив пісні, причому не лише українські, але й російські, німецькі, польські. Говорив, що вивчив їх, переживши першу і другу світові війни. Фактично ніколи не хворів, не приймав ніяких ліків, не зловживав спиртним.

Укладачі Книги рекордів України визнали Григорія Нестора найстарішою людиною країни і пообіцяли внести ім’я українця в Книгу рекордів Гіннеса, але не встигли. Підтвердити вік Нестора можуть церковні документи реєстрації народження хлопчика і паспорт, в якому значилася дата народження — 15 березня 1891 року.

Книга рекордів Гіннеса найстарішим жителем Землі називає 115-річного Емільяно Меркадо дель Торро з Пуерто-Ріко. До нього раніше офіційний рекорд належав 116-річній американці Елізабет Болден, яка померла 11 грудня 2006 року.

В Україні близько 300 тисяч дітей молодшого шкільного віку не мають доступу до освіти. Про це йдеться в представленій в Нью-Йорку шостій доповіді ЮНЕСКО, присвяченій оглядові ситуації з освітою у світі, повідомляє Ліга. У ній проаналізовано досягнення і недоліки 129 країн з виконання шести цілей у цій сфері, поставлених у 2000 році в Дакарі.

Як повідомляє Центр новин ООН, автори доповіді дійшли висновку, що найкращі показники щодо забезпечення доступу до освіти та її якості в Норвегії. За нею йдуть Великобританія, Словенія, Швеція, Республіка Корея й Італія. У цілому на світі кількість дітей, що не відвідують школу, знизилася з 96 мільйонів у 1999 до 72 мільйонів у 2005 році.

У країнах Центральної і Східної Європи, а також Центральної Азії кількість дітей, які не відвідують початкову школу, скоротилася з 3,1 мільйона в 1999 році до 2,4 мільйона. При цьому Росія, Україна і Туреччина “лідирують” у регіоні за кількістю дітей молодшого шкільного віку, які опинилися поза системою освіти. У кожній з цих країн налічується більше, як 300 тисяч таких дітей. Читати повністю… »

Близько двох тисяч полтавців зібралися біля стін обласної державної адміністрації, щоб ушанувати пам’ять жертв Голодомору-геноциду української нації. Не байдужі до цих страшних подій люди запалили символічний хрест зі свічок. Усі присутні, серед яких були молодь і діти, люди літнього віку, чоловіки і жінки, постояли у скорботній хвилині мовчання. Потім вони скорботною пішою ходою рушили вулицями Полтави до Святоуспенського собору Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Скорботна процесія розтягнулася більш ніж на дві сотні метрів. Попереду йшли священнослужителі, за ними – миряни зі свічками в руках. У Святоуспенському соборі відправили панахиду за всіма жертвами Голодомору.

Ввечері відбувся концерт-реквієм в обласному краєзнавчому музеї.

А зранку у Лубнах пройшов скорботний мітинг на Зажур-горі поблизу Мгарського монастиря.

24 листопада по всій Україні згадали страшні сторінки минулого, щоб подібна трагедія ніколи не повторилася. Тож давайте разом звернемося до нашої історії і вийдемо після цього духовно чистішими, мудрішими, сильнішими, досконалішими. А пам’ять нині сущих і прийдешніх поколінь буде вічною. 75 років відділяють нас від тієї страшної пори, коли голодна смерть у мирний період, на найбільш родючій у світі землі обірвала мільйони людських доль. Голодомор 1932-1933 років травмував нашу націю, залишив на її тілі глибокі соціальні, психологічні, демографічні шрами. За даними Асоціації дослідників голодоморів України, в 1932-1933 роках загинули від голоду від 8 до 10 мільйонів українців. Читати повністю… »

Заледве чи хтось з великих “монетаристів” спростовуватиме, що “маленький” українець (чех, поляк, німець…) не може співставити з потребами своєї родини загальний індекс інфляції — це завдання Держкомстату. “Маленький” українець, котрий живе за межею бідності, має справу з цінами на конкретні товари (наголошую — на конкретні!), і саме через їх динаміку відчуває цінову стабільність загалом.

Поведінка гаранта засвідчує: нараду Президент планував як чергове ток-шоу на кшталт “Свобода Віктора Ющенка”, аби забезпечити хоч невелике поліпшення свого безнадійно кепського рейтингу. Наміри були доволі простими — публічно “потурбуватися” про погіршення життя українців внаслідок “недосконалої” роботи уряду. Потурбуватися, не заглиблюючись у суть соціально-економічних процесів. Мала відбутися така собі рекламна розмова на користь бідних, від якої жодної користі. До професійної розмови Банкова №5 не готувалася. На відміну від мешканців вул. Грушевського №12/2. Читати повністю… »

Президент Віктор Ющенко оголосив призов на строкову службу до армії в 2008 році. Хоча відміна призову з 2008 року є серед пунктів коаліційної угоди БЮТ-НУНС…

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 1003/2007

Про строки проведення чергових призовів, чергові призови на строкову військову службу громадян України та звільнення в запас військовослужбовців у 2008 році

Відповідно до Закону України “Про військовий обов’язок і військову службу” постановляю:

1. Визначити на 2008 рік такі строки проведення чергових призовів громадян України на строкову військову службу:

1) квітень – травень;

2) жовтень – листопад.

2. Призвати на строкову військову службу громадян України чоловічої статі, які до дня відправки у військові частини досягли 18 років і не мають права на відстрочку, та громадян старшого призовного віку, що втратили право на відстрочку від призову на строкову військову службу:

1) у квітні – травні 2008 року;

2) у жовтні – листопаді 2008 року.

3. Кабінету Міністрів України визначити чисельність громадян України, які підлягають призову на строкову військову службу, та обсяги видатків для проведення чергових призовів.

4. Кабінету Міністрів України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям забезпечувати виконання заходів, пов’язаних із підготовкою та проведенням чергових призовів громадян України на строкову військову службу.

5. Звільнити в запас із Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, Державної спеціальної служби транспорту України:

1) військовослужбовців, які призвані на строкову військову службу, мають вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем підготовки спеціаліста або магістра та вислужили встановлені строки строкової військової служби:

у січні – лютому 2008 року;

у липні – серпні 2008 року;

2) інших військовослужбовців, які вислужили встановлені строки строкової військової служби:

у квітні – травні 2008 року;

у жовтні – листопаді 2008 року.

6. Міністерству транспорту та зв’язку України забезпечувати за заявками військового командування, Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту України перевезення осіб, зазначених у статтях 2 і 5 цього Указу, з додержанням вимог безпеки та проведення розрахунків за ці перевезення згідно з діючими тарифами.

7. Цей Указ набирає чинності з дня його опублікування, крім пункту 1 статті 2, який набирає чинності з 1 березня 2008 року, пункту 2 статті 2, який набирає чинності з 1 вересня 2008 року.

Президент України
Віктор ЮЩЕНКО.

24 жовтня 2007 року.

Вельмишановний пане Президенте України! Звертається до Вас Василь Овсієнко – голова громадського оргкомітету відзначення в Києві 100-річчя з дня народження ґенерала Петра Григоренка.

Не перебільшу, сказавши, що демократична громадськість України здивована, а кримськотатарський народ ображений, що 16 жовтня не з’явився указ Президента про присвоєння Петрові Григоренку звання “Герой України”.

31 жовтня 2006 року депутат Ніна Карпачова з “Партії регіонів” запропонувала Верховній Раді проект постанови про відзначення 30-річчя Української Гельсинкської Групи. Більшість підтримала. Одразу після неї Мустафа Джемільов запропонував проект постанови про відзначення 100-річчя члена-засновника Московської і Української Гельсинкських груп Петра Григоренка. Не підтримали. Бо доповідав “не свій”. Читати повністю… »

М ирослава Гонгадзе, вдова загиблого журналіста, з двома доньками-двійнятками дістала політичний притулок у Сполучених Штатах у травні 2001 року. Упродовж семи років Мирослава періодично приїжджає в Україну задля зустрічей із слідством, слухання справи в суді і ретельно відстежує будь-які кроки правоохоронних органів у розслідуванні.

Цього разу Мирослава приїхала в Україну пом’янути чоловіка. Вона взяла участь в акції “День пам’яті Георгія Гонгадзе” на Майдані Незалежності і дала прес-конференцію в УНІАН. Останнім ми скористалися, аби попросити про інтерв’ю. Мирослава люб’язно погодилася. Читати повністю… »

Шановний пане ректоре, дорогі друзі. Розповідати цій авдиторії історію УПА щонайменше некоректно – кожен з присутніх тут студентів в стані знайти в інтернеті потрібні матеріяли, існуючі документи та фальсифікації документів, свідчення учасників та наклепи недоброзичливців. Тому я хочу говорити з Вами не про те, що Ви вмієте знайти й самі, а про зміст боротьби УПА в позірно безнадійних умовах та причини політичних суперечок навколо УПА тоді, коли самих учасників боротьби залишилось мізерно мало.

Вже сам факт того, що цих учасників зникаюче мало, помер останній командир УПА, а дискусії навколо повстанського руху продовжуються, говорить, що Українська Повстанська Армія – це не історична проблема, а проблема сьогоднішньої політики в нашій державі. Скажу більше – це проблема майбутнього нашої держави і нашої нації. Майбутнього – тому, що УПА з честю виконала свій обов’язок перед нацією, але чи скористається нація в майбутньому плодами жертовності українських повстанців, залежить від нас сьогодні, – і дуже багато – від Вас – сьогодні і завтра.

Я дозволю собі відступити трошки в далекі часи історії та провести аналогії з життя націй, які є, і тих, які залишилися лише в підручниках. Сьогодні тільки бажання і матеріяльні можливості стоять на перешкоді, щоб поїхати в Єгипет і подивитись на пам’ятки давньої цивілізації. Величні пам’ятки є, а нації, яка їх будувала, не залишилось. Письменники багатьох країн і націй використовують філософські надбання давніх єгиптян у сьогоднішніх творах – але люди, які живуть поруч з пірамідами, не сприймають цих надбань частиною власного національного світогляду, хоч більшість генетично походить від будівничих пірамід. Нація померла, не змогла дати адекватних відповідей на виклики історії. Чому так сталося – відповідь живе й діє до сьогодні на протилежному березі моря.

Греція, яка в часи побудови пірамід була варварською околицею цивілізованого світу, відзначилась не лише Парфеноном чи філософами. Триста спартанців, які показали, що в цьому світі є цінності, за які варто віддавати людське життя, увійшли в європейську та світову культуру значно глибше, ніж можна було б очікувати від одного з незчисленної кількости боїв у світовій історії. Від того часу кров царя Леоніда та його солдатів скріплює грецький ланцюг мертвих, живих і ненароджених поколінь – і хоча з того часу грецька мова змінилась так, що сучасний грек бозна, чи порозумівся би з Леонідом, але Фермопіли є тим пам’ятником-дороговказом, який говорив до греків зрозумілою мовою в усіх скрутних хвилях національних випробувань. І сьогодні ми маємо греків, які відчувають себе нащадками Леоніда – але немає єгиптян, які будували б національну ідею на чинах Хеопса чи Аменхотепа.

Кров героїв є тим цементом, який зв’язує в одне ціле покоління, віддалені століттями. Вона є чинником, який формує нації з аморфного населення. Це розуміють англійці, ставлячи трафальгарську колону Нельсонові, розуміють французи, що без Орлеанської Діви не було б такої Франції, як є. Ми теж це розуміємо, і тому для нас проблема не в пільгах для небагатьох живих сьогодні вояків УПА – ця проблема вторинна і фінансово непомітна для українського бюджету. Визнання УПА – це ствердження державою, що національна свобода варта того, щоб брати в руки зброю і гинути за неї – і тому це питання національної безпеки сьогодні і завжди. Політичний вододіл щодо УПА – це питання права, обов’язку, сумління тощо для українця і завтра, і через сотню років, взяти автомат і захищати Україну. Україну-націю, а не Україну – обчухрану якимось окупантом територію. Захищати – для українсього народу, а не для дальшого володіння окупантом території та використання державної машини для фізичного та культурного знищення української нації. Ті, хто не хочуть визнавати УПА визвольним рухом – не хочуть, щоб ми мали стійку державу на віки. Пошкрябайте їхні арґументи – і Ви побачите, що під камуфляжем словоблудства виступають переконання: немає української нації, а тому й нема права українців на власну державу. Для нас же найбільшим арґументом перед історією є кров УПА. Пролита з вірою у те, що є Україна, хоч і буде державою після смерті героїв.

Шевченкове означення нації як ланцюга мертвих, живих і ненароджених, робить Вас такими ж відповідальними за долю України, як і УПА. Ви інша ланка цього ланцюга – але жива сьогодні, але тому – найбільше відповідальна. Вони зробили все, щоб дати Вам до рук зміцнюючі компоненти ланцюга української нації. Ваша справа – серцем і розумом використати їх та передати далі в надійні руки. Це дуже просто – знайти потрібне серце і його надійні руки. Ваш попередник, студент цього університету Степан Ленкавський склав дуже простий тест – “Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя”… далі Ви самі знайдете, якщо досі не знаєте. Якщо цей дух одвічної стихії промовив у Ваше серце – знайте, Вам дали в руки часточку національного ланцюга, скріпленого кров’ю героїв УПА, УГА, армії УНР, трьохсот козаків, які загинули під Берестечком, та княжих дружинників, які сраму не імуть. Ви мусите на цьому спадку збудувати Україну, яка дивитиметься в майбутнє, і черпатиме силу з минулого. Кров героїв УПА наказує Вам: мусите зробити так, щоб Україна була вічно живою нацією, а не місцем паломництва туристів до піраміди чорнобильського саркофага.

Слава Україні!

Р езультати дочасних виборів парламенту ще довго будуть предметом детального аналізу з боку різноманітних аналітиків. При цьому не важко передбачити, що більшість з них сприйматиме вибір народу під кутом зору відсотків, які отримала чи не отримала та або інша політична сила. Про відсотки згодом скажемо й ми. Але спочатку про один феномен, який важко збагнути у контексті самих лише “відсотків”. Йдеться про участь у виборчій кампанії націоналістичної партії Всеукраїнське об’єднання “Свобода”. З-поміж решти суб’єктів виборчого процесу “Свобода” була єдиною, хто вирішив, що цього разу необхідно іти до людей не із фантастичними соціальними обіцянками або ж авантюрними політичними махінаціями, а з програмою, що базується на ідеології українського націоналізму.

Погодьмося, що вже цей факт заслуговує на особливу увагу, адже фактично уся історія українського політикуму доби незалежності базувалася якщо не на боротьбі із націоналізмом як політичною практикою, то його усілякому ігноруванні та дискредитації. Пригадайте Козака, Коваленка та інші антинаціоналістичні проекти, не кажучи вже про цілеспрямовану діяльність лівих усіх мастей, які націоналізмом наче жупелом лякали й досі лякають українських громадян. Навіть націонал-демократи, які так полюбляють цитувати праці ідеологів націоналізму, носять дорогі вишиванки та регулярно вшановують пам’ять героїв ОУН і УПА, жодного разу не відважилися зробити націоналізм прапором своєї передвиборчої програми, мотивуючи це тим, що цього не зрозуміє і не підтримає “схід” України. На цьогорічних виборах завдяки “Свободі” український націоналізм нарешті перестав бути виключно політтехнологічним явищем, або ж засобом залякування людей. Можливо вперше громадяни нашої країни під час виборчої кампанії отримали можливість оцінити націоналістичну програму, адаптовану до сучасних реалій. Одним така програма виявилася не до душі, інші – погоджувалися з нею частково, ще інші – критикували. Але ж були тисячі й тисячі тих, хто повірив у нездоланну силу українського націоналізму. А головне – широкий загал отримав можливість дізнатися правду про сучасний націоналізм не від його ворогів чи інтерпретаторів, як здебільшого було досі, а палких його адептів. Очевидно, не треба перебільшувати захоплення мас націоналізмом, але й применшувати значення його поширення на всю Україну під час цих виборів, також не слід. Ще один цікавий аспект, пов’язаний із виборчою кампанією “Свободи”. Хто б з її лідерів чи симпатиків не брав участь у публічних дискусіях стосовно місця і ролі націоналізму в сучасній Україні, він неодмінно отримував блискучу перемогу над своїм опонентом. Виявилося, що не існує переконливих аргументів, які б вказували на недоцільність чи не актуальність націоналізму. Читати повністю… »

У Львові нещодавно гостювала письменниця з Бразилії Віра Вовк (Селянська). Відкрила зустріч з Вірою Вовк та Зоєю Лісовською, посестрою пані Віри, яка оформляла її книжки, а мешкає — у Женеві, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету “Львівська політехніка” Ірина Ключковська. Такі зустрічі відбуваються в рамках проекту “Відкриємо для України українську діаспору”. “Чого б не торкнулася пані Віра, — вступив у права ведучого зустрічі невгамовний поет-шістдесятник і громадський діяч Ігор Калинець, — це поезія”. Пан Ігор представив чотири томи творів Віри Вовк, які нещодавно побачили світ у Києві, зазначивши, що “кожна з тих книжок — то велике надбання нашої культури”. І справді: передмову до поетичного тому писала Михайлина Коцюбинська, до прозового — Валерій Шевчук, до театральних творів — Лариса Онишкевич з Америки, а до “Спогадів” — переднє слово із захопленою оцінкою творчості Віри Вовк — академік Іван Дзюба. Про значущість творчого доробку письменниці говорив Роман Лубківський.

А через кілька днів ми зустрілися з Вірою Вовк у затишному приміщенні Інституту народознавства НАН України, щоб поговорити з нею — видатною письменницею і науковцем. До речі, її подвижницька праця відзначена такими літературними преміями: імені Івана Франка в Чикаго (1957, 1982, 1985, 1989) і в Києві (1990), премією Благовість (Київ, 2000), Тріумф (Чернігів, 2003), Сад божественних пісень імені Григорія Сковороди (Луцьк, 2003). Читати повністю… »