Концерт Пола Маккартні у Києві можна прирівняти лише до однієї події української історії – візиту до нашої держави 2001 року Святішого Отця Папи Івана Павла II. До речі, англійською Іван Павло II звучить John Paul II.

Якщо John, на жаль, не зміг приїхати до нас, то Paul принаймні зробив половину того, що зробив для нас Папа, який ніби уособлював одразу і Джона, і Пола. Як і у ті червневі дні 2001-го, з людьми щось сталося неймовірне: здавалося, навіть обличчя ментів сяяли нетутешнім світлом. Груди усіх, хто любить цю музику, розпирав дикий до непристойності пафос, і складалося враження, що у спілкуванні людей на вулицях і площах втілилося передбачення пророка Ісаї про загальнолюдське примирення і взаємну любов.

Аби довести майже містичну схожість виступу Папи 25 червня 2001 року на Сихові для української молоді і концерту Пола Маккартні на Майдані, наведу дослівну цитату з моїх вражень про той день у Львові: «Майже дві години до появи Папи на площі і в перші хвилини його проповіді невпинно йшов рясний дощ. Папа, ніби відчуваючи якусь незручність від того, що півмільйона людей, які прийшли його слухати, мокнуть під дощем, пожартував: «Deszcz padnie - dzieci rosną», а потім заспівав стародавню гуральську пісеньку, яка походить з околиць його рідних Вадовіц, про ранок, сонечко і дощик. За якусь хвилину хмари розійшлися, визирнуло сонце і вже до самого кінця проповіді з неба не впало майже ані краплинки».  

Усе з абсолютною точністю повторилося 14 червня 2008 року у Києві, тільки замість гуральської пісеньки, Пол заспівав «Drive My Car» а потім так само пожартував про дощ, виконуючи «Good Day Sunshine» («Weather like this»)...

Незабутнім історичним хвилинам концерту, що пролетіли як мить, передувала небачена до цього часу в Україні інформаційна кампанія бітломанії, ініційована насамперед передовим авангардом пінчуківських електронних ЗМІ: «Новим Каналом», ICTV і СТБ. Для бітломанської душі це було надзвичайно приємно, але десь пролазив і махровий нахрап традиційної совєтської пропаганди, де Леніна просто тупо замінили на Леннона.

Почалося з того, що Пінчук заявив, ніби Маккартні написав пісню «Back To The USSR», в якій є слова «beautiful Ukrainian girls». Звичайно, що нормальним людям зрозуміло: ані такої пісні, ані таких слів ні у Маккартні, ні у «Beatles» немає, але за те, що Пінчук привіз до нас Пола, йому можна вибачити не тільки це невігластво, але й крадіжку за безцінь «Криворіжсталі» і навіть усі гріхи, які волають про помсту до неба. Однак тупим як пень журналюгам, котрі ніколи нічого не читають, не слухають і не дивляться, тиражування пачками цієї абсолютної дурні з «найвищих вуст» у провідних українських газетах і на провідних українських телеканалах до дня концерту включно, вибачити, звичайно ж, не можна.

Також поряд із враженнями і спогадами класних бітломанів України про свою бітлівську юність, у телесюжетах рясно демонстрували і якихось лівих людей, котрі плели про бітлів натуральну «пургу» і було видно, що Маккартні їм так потрібен, як п'яте колесо у возі, але позаяк вони є відомими співаками, артистами і політиками, то мусять з нагоди цієї вікопомної події щось із себе видушити. Особливо мене роздратувала якась огрядна бабця-акторка, яка бігала базаром і купувала сало, як вона казала, «для Пол Маккартні». Вочевидь, бабця не відміняла ім'я Пол, бо думала, що це таке довге прізвище - Полмаккартні. Такої фігні, що аж вуха червоніли, було достатньо на нашому TV, але що поробиш, багато ще в нас махрової затурканості.

Що ж до самого концерту, то почну з найприємнішого. Такого райського звучання, яке було у фанзоні № 1 під самою сценою, не можна собі було уявити навіть уві сні. Напевно, перебуваючи майже на одній лінії з основними колонками, розкинутими широко по боках, їх звук, що завжди «гуляє», відлітав далі, кудись за наші спини, а нам, вибраним бітломанам, до вуха потрапляв здебільшого звук моніторів зі сцени, і цей звук, по-перше, зовсім не глушив, а по-друге, створював таке ідеальне враження, такий ідеальний баланс голосів та інструментів, про який годі було й мріяти. Згадую звучання на пітерському концерті ніби в дуже гарному місці - по центру сцени за vip-зоною: в жодне порівняння не йде з Майданом. О, диво, звучання «Мy Love» і «The Long And Winding Road» змусило мене щиро покохати ці пісні, котрими я, м'яко кажучи, ніколи не захоплювався. Цього разу відчутно вразив прогрес «пластилінового» звучання клавішних, максимально наближеного до автентичних струнних і духових. Працюють хлопці, нічого не скажеш, хоча над деякими тембрами духових на «Penny Lane» і «Got To Get You Into My Life» можна було би попрацювати ретельніше.    

Київський концерт підтвердив моє пітерське враження 2004 року про те, що найкраще Полу вдається виконувати, як не дивно, більш складні пісні «Wings» і «Beatles» після 1968 року. Вочевидь, запалу на більш простіші, але й більш «молодіжні пісні» раннього періоду не вистачає, і Пол слушно цього разу відмовився від «Can't Bye My Love» і «She's A Woman». «All My Loving», «I Saw Her Standing There» і «Got To Get You Into My Life» звучали досить посередньо, натомість «Jet», «Let Me Roll It», «Let Em In», «Band On The Run», «Live And Let Die», «I Got A Feeling», не кажучи вже про згадувані «My Love» і «The Long And Winding Road», були виконані вище усілякої уяви. Це були справді ангельські звуки, які наступного разу ми почуємо, напевно, лише на небі.  

Оригінально прозвучав тріб'ют для Джорджа «Something», де якщо сам Маккартні співав не краще від оригіналу, чого досягнути практично неможливо, то Rusty Anderson знамените соло грав, без сумніву, набагато кайфовіше від канонічного варіанту на «Abbey Road».

Уперше ми почули (кажуть, це вже чули ліверпулійці 1 червня) і тріб'ют для Джона, бо якщо існує тріб'ют для Джорджа вже стільки років, то мав би бути і тріб'ют для Джона. Нарешті. Хоча логічніше було би не виконувати окремо «Sgt. Pepper's» і «А Day In The Life», а об'єднати їх за логікою альбому, тоді це був би взагалі випад. Здавалося, що Пол слова Джона «I read the news today, oh boy» співав краще, аніж свою партію «Woke up, fell out of bed». Неповторну музичну палітру пісні найбільш фантастично створювали Rusty і Abe.

Кидалися у вухо і невеличкі проколи музикантів під час концерту. Так Пол, починаючи «Blackbird», злажав, першим гліссандо «не доїхавши» до потрібного 12 ладу.  З посмішкою вибачившись, сер Маккартні почав пісню вдруге. Деякі гітарні соляки Пола були «не в ту степь», також і декілька фонових пасажів різали вухо не тим, чим треба. Конкретно злажав (не вилабав партії) у контрапункті труби на коді «Penny Lane» клавішник Wix.

Взагалі-то Пол, зважаючи на свій вік, міг би вже давно «перекинути» партії басу, соло-гітари і ф-но для виконання висококласним музикантам, а самому зосередитись на вокалі, але коли ця фантастична людина несамовито «вкалує» дві з половиною години, на найвищому рівні виконуючи і вокал, і інструментал найкращої музики у світі, згадуєш наших доморощених лоракосердючок, які, відверещавши чотири хвилини якоїсь галімої бадяги, одразу ж непритомніють і пісяють у штани.  

Яке величезне щастя було побачити Пола у п'яти метрах від себе і почути ту музику, яка завжди тебе надихала у житті. Хотів образитися, але не вийшло, на людей, які для мене мають бути і є найдорожчими у світі. На наших справжніх бітломанів з усього постсовкового простору, які, стоячи разом зі мною у перших рядах під самісінькою сценою, горланили на всю котушку нотка в нотку і слово в слово пісні, завчені з дитинства і на все життя. У «качумних» піснях «Blackbird» і «Yesterday», замість Пола тут було лише чути потужний самодіяльний хор, до слова, досить злагоджений і не фальшивий навіть у тих піснях, де звук з колонок валив по повній, треба було краєчком вуха вловлювати Пола і його банду. Лише інтуїтивно вловлював триголосся у «Sgt. Pepper's» і «Eleanor Rigby». Та не біда, головне відчути єднання поколінь і любов, яка завжди «ALL YOU NEED». І ще одна втіха: у 60-х на концертах «Beatles» взагалі, окрім несамовитого, нелюдського вереску, не було чути нічого, так що тут є певний прогрес.

Великий уклін Полу до землі за дефіляду з українським прапором. Він тонко відчув, що треба нам, українцям, потрапив у точку. І хоча він робить таку штуку і в інших країнах, для нас цей жест має особливе, надзвичайне значення. І насамкінець, щось я відчуваю, що ми побачимо Пола в Україні ще раз, бо здається, коли ми несамовито кричали «We Love You!», його голос явно здригнувся, що буває з ним украй рідко.

Фото зі сайтів rock.kiev.ua, www.prezident.gov.ua

Ілько Лемко  для ZAXID.NET

Iм'я*
Вiдгук*
Код*