Голос України - Хто кого має копіювати?

Відгукуюся на статтю Ігоря Лікарчука «Чи можна здолати корупцію в освіті?» («Голос України» за 22 березня 2006 р.). Доки зарплати наших вчителів і професорів будуть у 50 і більше разів поступатися зарплатам колег із «загниваючих країн», боротьба з корупцією перетвориться на чергову мильну бульбашку. А підвищити її навіть у чотири-п’ять разів у найближчому майбутньому ми не зможемо.

Номенклатура, тобто «слуги народу», за рахунок мас забезпечила себе і всіх родичів на п’ять-шість поколінь наперед. Іншим дали на вибір кілька варіантів виживання.

Мій варіант підійде далеко не всім. Мені вдалося на професійному рівні освоїти більш як 10 ремісничих професій. Це позбавило мене потреби брати гроші за підпис у заліковці, за зайвий бал, за додатковий урок і репетицію, обходитися без подарунків до державних, церковних і сімейних дат. Адже місячної зарплати вистачає на п’ять-шість днів, інше доводиться добувати ремеслом. До того ж аж ніяк не для будівництва хатинки у Швейцарії, а для одноманітного харчування, оплати послуг і придбання більш ніж скромного одягу.

У статті І. Лікарчука особливо зворушує виноска від редакції: «Не сумніваємося, що серед освітян є такі, хто може дорікнути авторові за намагання очорнити «світле», винести сміття з хати... Вам слово, опоненти...». Які опоненти? Махрові хабарники малися на увазі, інших просто не знайти. А ми ще безоглядно підтримуємо Болонську декларацію і вимагаємо все робити а-ля Європа. Причому підписуємо важливий документ у типово більшовицькій манері: від імені народу.

Не маючи найменшого поняття про те, що народ з цього приводу думає. А він, у переважній більшості своїй, переконаний: наша освіта загалом, і музична зокрема, в усьому світі не одна з, а найкраща. Так хто кого має копіювати?

Виявляється, наші дипломи не відповідають європейським і там вони не котируються. НЕПРАВДА! У всіх талановитих музикантів, які втікли за «бугор», жодних проблем з влаштуванням на роботу не було, тому що на відміну від нас, де «без бумажки ты букашка, а с бумажкой — человек», там найперше цінують талант, а не печатку в дипломі (який, до речі, можна купити).

Ах! Нас не приймуть в Європу без уніфікації дипломів. Ну і уніфікуйте на здоров’я. Але навіщо ламати традиції, змінювати програми, трансформувати систему, якщо вона в нас значно краща?! Яка зворушлива турбота про тих, хто відбуває на ПМП. Замість того, щоб задуматися над тим, як втримати найталановитіших і найперспективніших музикантів від втечі, ми підписуємо Болонську декларацію і відчиняємо ширше двері на вихід: забирайте, добродії, наше найдорожче надбання, ми не жадні. Крім того, ця ідея не тільки допоможе кращим втекти туди, де платять у 50 разів більше й умови життя незрівнянно вищі за наші, вона може сприяти новому витку корупції. Пояснення дуже просте: для одержання консерваторського диплома студенту потрібно виконати складну, велику програму на обраному інструменті, на що піаніст, наприклад, щодня витрачає по шість-сім годин напруженої роботи. Тепер же для здобуття ступеня магістра потрібно підготувати серйозний великий реферат, тобто за рік освоїти навички студента-теоретика.

Невже перед найголовнішим і найважливішим іспитом у своєму житті випускник днями протиратиме штани в бібліотеках? Адже йому добре відомі слова великого Рубінштейна: «Якщо я не граю один день, я це відчуваю, якщо два дні — чують мої друзі, а якщо три — помічає публіка». Що вже казати про звичайного студента, можливості якого дещо поступаються генію.

Як же вчинить здобувач звання магістра? Правильно! Купить реферат. А якщо до цього додати, що до магістерському диплома допускаються не всі бажаючі, то зростання корупції гарантовано. Замість себе не можна найняти умільця для виступу на сцені, а от контрольну, дипломну роботу, будь-який реферат і дисертацію можна купити. Молодь, у тому числі, на жаль, і талановита, давно зрозуміла, що домогтися регалій на клавіатурі рояля куди складніше, ніж на клавіатурі комп’ютера. Оголосіть і простий хід до доцентури і професури для тих, хто не наділений музичним талантом. Оголосіть сьогодні, що кандидатський ступінь не веде до доцентури, а докторський — до професури, як усі 40 здобувачів тільки цього року, про які з гордістю повідав наш ректор, одразу розбіжаться. У чому навряд чи сумнівається і сам шеф.

Жодна, навіть найблискучіша, дисертація нічого не зможе сказати про музичний талант автора.

Адже гру на роялі не продати, не купити. А хто такі теоретики-музикознавці? Це в переважній більшості інструменталісти, які не відбулися, яким чогось забракло: комусь — рук, комусь, чого гріха таїти, слуху, комусь — цілеспрямованості і працездатності, а комусь — всього цього набору. Якщо ми приведемо музичну освіту до системи, де все можна буде купити — настане повний амінь усім нашим досягненням у цій галузі.

Нам украй потрібен інститут опитування громадської думки. Варто геть відмовитися від старих більшовицьких методів, коли бос виходить першим на трибуну, викладаючи свою точку зору, а потім ставить безглузде запитання: хто не згодний? З огляду на високий рівень конформізму співгромадян, міністерські клерки, перш ніж підписувати Болонську декларацію, зобов’язані були роздати опитні листки тим, хто десятки років трудиться на ниві освіти.

Вожді всіх рангів регулярно сідають у калюжу передусім тому, що, віщаючи від імені народу, не знають, про що він думає і чого хоче...

Анатолій ЗЕЛІНСЬКИЙ, в. о. професора Державної музичної академії, кандидат психологічних наук.

Одеса.