І знову, як вже траплялося багато разів, я змушений шукати для себе пояснення, чому мені так важко писати про місто, що його знаю краще, ніж будь-яке інше на світі.

Місто, в якому я прожив більш ніж чверть століття свідомого життя, висить у моїй свідомості, як розмонтований механізм із сотнями не сполучених між собою деталей, і кожна спроба щось із чимось зцілити вмить перетворює це місто на абстракцію. Абстракція - найкращий спосіб заглушити розчарування, але я відмовляюся від таких спроб. Абстракція вимикає звук, а в моєму місті поночі іноді можливо орієнтуватися лише за голосами й відлуннями. За гудками товарних станцій, за денним шумотінням нечисленних фонтанів і нічним тріскотом численних феєрверків, за ударами годинників і гупанням музики, що виходить з-під землі у певних місцях, де можна несподівано провалитися просто в пекельні цехи. Тобто абстракція - це небезпечно. Тут, у моєму місті.

*

Абстракція в таких містах, як моє, часто заводить або до ненависті, або до безоглядної, безтямної любові, що насправді майже одне й те саме. Вона займає місця, вищерблені історією, і що більше місто є покаліченим, то більше потрібно цього матеріалу, щоб заліпити щілини. Моє місто - це Львів 90-х і 2000-х. І шпар, порожнин, найрізноманітніших розламів тут стільки, що, здається, й немає нічого, сама лише абстракція, ідеологія, мітологія, сама лише сполучна тканина, яка насправді вже нічого й нікого не сполучає. Здається, ніби місто впродовж останнього століття невтримно тоншає, як льодяник у роті, позбуваючись матеріальності, натомість обростає ідеями, оповідями, каламутними продуктами уяви. Кожен із господарів міста протягом цього часу чинив однаково: нерідко вилучаючи якусь частку його матеріальності - його краєвиду, стін, поверхонь, брам і вод, особливо вод! - забивав утворені пустки своєю частиною оповіді, своєю версією історії, своїм заповітом. Своїм національним різновидом абстракції. Дошкульне відчуття розходження між речами і знаками у Львові сильне, як ніде. Це стосується всього: від офіційних прес-релізів міської влади, помпезних «програм розвитку міста» до туристичних путівників. Усе там взаємно суперечливе, багаторазово перетравлене й розвінчане, і все одно продовжує працювати: міт про буцімто «споконвічну метрополійність» Львова, про його «гармонійний мультикультуралізм» і водночас - про його питому українськість; Львів то «європейська візитівка» України, то «твердиня національної ідеї», що не заважає йому водночас бути й «містом ідеально космополітичним». Тимчасовий, нашвидкуруч зготований ідеологічний ущільнювальний матеріал, потрібний, щоб не так тягло в інтер'єрі міста, де ми несподівано лишилися на самоті. Міста, яке на наших очах і за нашої мовчазної згоди розсипається на шматки.

*

«Інтер'єр міста», бути в «інтер'єрі міста». Дивна стилістична фігура, на яку я колись натрапив у статті Вальтера Беньяміна «Париж Другої імперії за Бодлером». Так можливо сказати лише тоді, коли місто є видозміною дому, коли за порогом не починається непевне і тимчасове перебування. Париж - особливо для Бодлера, який потопав у боргах і раз по раз мусив покидати чергове винайняте помешкання, остерігаючись візиту власника, - був солодким притулком, де прогулянковий натовп діяв, як один з різновидів опіуму, що притлумлює тривогу. Беньямін каже, що особливо подібним на дім Париж став із появою критих склом пасажів (їх і у Львові колись було кілька, зацілів один), але, гадаю, навіть не в пасажах річ. Річ у дбайливій облаштованості, у відсутності провалів, покинутих споруд і порожніх вікон, у доброму освітленні («промені гасових ламп... воюють зі світлом пригаслого дня», - писав Едґар По). Місто позбавлене вищерблень, шрамів, воно не мусить переконувати, ніби є чимось давнішим і важливішим, ніж видається. Речі є самими собою: ліхтарня, тумба для афіш, газетний кіоск, лавка, вітрина. Будинки ще заселені переважно нащадками їхніх перших власників, зовнішнє відповідає внутрішньому, форма не морщиться, як шкоринка сливи, від зсихання змісту. Париж часів Бодлера, Відень Малера і Цвайґа, десятки інших міст інших епох - це міста дослівності, а отже, безпеки, розпруження, задоволень. Бо двозначність втомлива, тяжкою працею є постійне підтримування власної легенди.

Дослівність тут не означає відмови від історичної пам'яті - вона є лише радісною згодою на теперішність, позбавлену приміток. Натомість Львів наших часів - це понищений, іноді цілком нерозбірливий текст, до якого ми без кінця дописуємо зноски, коментарі, відходячи щораз далі від початкових значень. Також і тому, що не завдали собі клопоту спочатку добре відреставрувати рукопис.

*

Нещодавно одна молода полька, почувши, що я зі Львова, вигукнула: «Львів? Боже, це ж якийсь жах!» «О, а це чому?» - спитав я, моментально прокручуючи в голові кілька можливих сценаріїв подальшого діалогу. Діалог не вклався у жоден з цих сценаріїв. «Уяви собі, - продовжила вона. - Колись я потрапила у Львові на концерт з нагоди якогось вашого національного свята, де була купа хлопців з синьо-жовтими прапорами і якимись хрестоподібними нашивками, що нагадували свастики, а на сцені грав Модерн Токінґ». Я не зміг собі нічого подібного пригадати. Розпитування знайомих і пошуки якоїсь інформації також не дали результатів. Але річ не в тому. Річ у тім, що я насправді можу собі це уявити. Тут, у Львові. І саме в такому поєднанні. Не знаю, чи вдалося мені тоді переконати польську приятельку, що хлопців з «хрестоподібними нашивками» не варто боятися, бо вони переважно миролюбні, майже як представники якогось національного різновиду растафаріанства, що ми молода нація, і цим багато що пояснюється, а «Модерн Токінґ» - це не якийсь наш провінційний відповідник «Лайбаху» чи «Рамштайну».

Чому мені пригадався цей епізод? Ясна річ, поєднання патріотичного пафосу з відчайдушним кічем - реалія не лише львівська і не лише галицька. І не лише українська. Але у Львові вона сприймається так боляче і абсурдно, як, можливо, більше ніде - саме через те, що місто, хоч і навчилося за довгі роки перефарбовувань, переселень і перейменувань жити своїм окремим, незалежним від мешканців, життям, також має межі фізичної витривалості. Карликуваті пам'ятники, які виростають у не дуже пристосованих для цього скверах - це і є форми, яких набуває ужиткова абстракція. І нехай ніхто не ображається, коли йому скажуть, що це мічення території, бо мітять її саме через любов. Не до території, звичайно.

*

Для міста найкраще, коли його залишити в спокої. Тут, звісно, не заборонено вигадувати, бо це не заборонено ніде. Але не варто містові вмовляти свої фантазії, не варто перекроювати його згідно зі своєю версією любові. Для початку найкраще обмежитися описом, бо це її, любові, ідеальна мова. Ідеальне наближення, абсолютна близькість. Тут потрібен перекладач, не інтерпретатор. Перекладом буде щось для нас на початку незрозуміле, щось, що розпадається на шматки, перестрибує з теми на тему, щось не розбите на розділи й абзаци, незавершене, нескінченне. Позбавлене ідеї, відкрите в усі боки, як вітрило, що ловить вітри часу і відпускає їх геть.

Фото зі сайту art-apple.ru

Остап Сливинський  для ZAXID.NET

Iм'я*
Вiдгук*
Код*