Санта Баррбара серія 3

 

Секс у трьох...

 

Це вже схоже на якусь систематичну пиятику перед потягом. Це вже є систематичною пиятикою перед потягом. І в потязі. В недалекому майбутньому можна буде цілу збірку скомбінувати з таких-от оповідок.

Ну що ж – моя стандартна схема. День передперший.

Передперший день був одночасно днем останнім. Останнім днем строку двотижневого ув’язнення в університетських стінах і насильної прикутості до строго нормованого, чітко хронологічно запланованого часопроведення. Тепер я на кінець зможу «вийти в світ», маленький світ, ймення якому Ковель, і піти на всі шістсот шістдесят шість сторін, вештатись «майже» буз часового лімітування. Слово «майже» має дуже нечіткий характер, є виключно порівняльним:

1.       Перша стадія. «Строге лімітування» - запізнення більше ніж на півгодини карається жорсткою єблею мого і без того вічно запаленого мозку.

2.     Друга стадія. «Поблажливе лімітування» - запізнення більше ніж на годину карається жорсткою єблею моєї і без того травмованої психіки.

3.     Третя стадія. «Майже не лімітування» - запізнення більше ніж на дві години, можна досить легковажно оправдати втратою ліку часу.

Так-от. У Львові я живу за проміжку (перша – друга) стадії. У Ковелі: (друга - третя) стадії. Виключення бувають вкрай рідко, тому ними можна знехтувати.

І був день двадцять третій, весни року дві тисячі сьомого. І стояла над містом Лева гидотна погода, продувало мене через мою куцу олімпійку гірше ніж взимку, і коченіли мої пальці від самого лише контакту з вологою, майже туманною атмосферою. Втішався я лише тим, що сяду зараз на вічно переповнений вранішній сімдесят п’ятий, і повезе він мене, розсікаючи вологе, аж слизьке, повітря по швидкісній Личаківській витискаючи у проміжках між пробками 20 км/год, туди, де мене чекає халявний і-нет; майський чай за п’ятдесят дві копійки; пані Лопухівська зі своїм диким поглядом; рудоволоса мадонна (вона мене не чекає, але не згадати про неї не можу); старий адмін Антонович, померлий ще далекого 1937; людина-автомат – повелительниця чАїв, супів, салатів, так звана Бабка З Столової, божевільна масажистка Анка, що куритиме свої Monte Carlo slims у лівій арці біля входу; тусовка вічно усміхнених веселих готів на першій і другій лавочках зліва від клюмби, якщо дивитись зі входу; зграйка фіфочок, що ніби зелені школярі невідомо від кого ховаються за пам’ятником зі своїми Monte Carlo slims; і ще, і ще, і ще... Всьо то в купі є найбільшим у місті громадським туалетом, цариною знань, alma job washy mater, фраником, замком графа Вакарчука І, універом. І туди я їду здобути знання, шкода тільки, що стільки час йде на пари – якби непотрібні предикати, ці формальності, ці бюрократичні пережитки освітньої системи часів Габсбургів, однозначно, знань вдавалось здобувати в кілька разів більше.

Пересидів пари. Особливо себе рахую героєм після відвідин пані Лопуховської – пережити таке випробування получається не кожному, часом прямо з пари бліді студенти, закриваючи писки долонями і роблячи гидотливі погляди, вибігають на вулицю. Я то називаю – не розрахували свої сили. Передоз. Початківцям вистачає однієї пари на два місяці. Бувалим – пара на місяць. І лише таким як я, конченим, необхідно не менше пари на тиждень.

Пережив і забув. Забув на тиждень. Пережив і наступну пару – повний маразм: остання пара навчального тижня, найсвідоміші студенти вже вдома, решта вже подумки в дорозі. Але якраз оця решта повинна догнатись, на посошок, так би мовити, сильним наркотиком, що приносить кайф лише таким збоченцям як я, наркотик, що має довгу хімічну назву, скорочено ДРРМФ. Повністю руйнує нервову систему, міняє світогляд, відкриває третє око, лікує від безсоння.

Як би там не було, та і це випробування я пережив. Тепер можна і знання здобувати. На це в мене є купа часу – від полудня, до 19:43, коли потяг номер шістсот шістдесят шість рушить з тринадцятої колії, і повезе він мене в моє рідне місто, місто де живе зграйка моїх друзів, найкращих в світі друзів; місто наповнене тупим бидлом, що під ВЄТЄРСМОРЯДУЛ гамселять воТку з пластикових пляшок, потім гамселять один одного, гамселять муніципальне майно, гамселять моїх друзів, найкращих друзів на світі; місто де кількість курв на один квадратний метр перевищує відповідну кількість растаманів на Ямайці разом американським військовими в Іраці; місто, де на одному березі ріки стоїть моя школа з чисто символічним номером 13, а з іншого – виправна колонія; місто... Та що я тут розпинаюсь – приїжджайте і самі переконайтесь.

Менше з тим. Тепер мені необхідно здобути «знання». Дуже просто було б здобути знання, якби я мав стипендію. Йдеш до найближчого банкомату і отримуєш квиток до царини знань, там у холодильниках стоять півлітрові сувої знань. Або літрові.

І от я здійснив свій мішин імпосібл – я зібрав (ну добре, не я – просто так вийшло і я там був) на пиві Тараса, Вову і Сергія. Свята трійця під проводом Дюхи-Вельзавула об’єднується проти божевільної демониці Ліліт. Іван Вансанович (він же Петро Гробар, Оселедець де Сельодкез, Йова Ієшуа, Іван Нога, Панк Інтілігєнт і та далі), до тебе звертаюсь – як тобі такий сценарій для твого робзомбівського витвору? Тільки побільше крові, кишок, відірваних геніталій (ге Наталій?), ет цетера. Пили пиво. А я не пив. Я ж не якийсь там стипендіат, зера ноу мані, мен. Я чекав поки прийде Назар (обіцяно прийде) і поставить (обіцяно поставить) мені одну пляшку янтарних знань. Назаре, я знаю що твій коефіцієнт запізнюваності дорівнює трьом плюс п’ять хвилин (ну зовсім вже для гуманітаріїв пояснюю: наприклад, «буду через 1 хв.» означає «буду через (1 помножити на 3 плюс 5) хв.». Потренуйтесь вдома на прикладі 3 хв., 5 хв., -5/3 хв.), але ж фак, домовлялись на другу. А я чекав до четвертої... І не дочекався. Та що б я робив без вас, любі мої друзі. Втішили старого, купили Дюсі сувій знань. Дякую Вова. Дякую Тарас.

Сидимо в альтанці, п’ємо. Якась нереальність мене переслідує цілий день. Нереальна реальність (реальна нереальність?) має сірий, навіть сизий, колір. Тепер я її бачу ще сильніше, чую ще голосніше, і цей її вогкий дотик... Досить навіть гарно спостерігати за нею, на перший погляд за сірою похмурою пані, та насправді, якщо відокремитись від дійсності, наприклад, сувоєм знань, як я, сувора пані, перетворюється у дуже чуттєву, витончену особистість, що віддається лише найкращим. Цього дня вона була моєю.

Приходить Назар. Приносить цілу торбу свіжих історій і кави. Ми йдемо всі четверо до царини знань і беремо кожен собі по сувоєві. Кожен, крім мене, мені бере Назар, він обіцяв. Дякую Назар.

Не сказав би, що то був оргазм, але нам було приємно. Нам обом – мені і реальній нереальності.

Продовжу завтра...

...Сьогодні вже завтра і я продовжую.

 Перш за все трішки про стан, в якому я зараз знаходжусь. Зранку мене спокушували пійлом – я відмовився, я їх послав, я сказав йдіть в пекло, йдіть туди, звідки прийшли, не стійте в мене на шляху, змії підколодні, я сказав: «Дякую, я сьогодні буду. Я хочу трішки пописати, тобто навіть не трішки, а дописати, цю оповідку». І ось я її дописую. Зараз 19:43 по київському часу. У цю хвилину на тринадцятому пероні головного львівського вокзалу рушає потяг номер шістсот шістдесят шість маршрутом Львів – Київ: це так, доречи. А в мене в цю хвилину дуже болить голова – я прийшов з пар і відрубався, спав з третьої до половини восьмої. Прокинувся і зжер парацетамол. І пишу.

От, власне, тепер є потреба повернутись на кілька днів назад і розповісти, що відбувалось далі, далі дня передпершого. Вчора я закінчив розповідь сценою сексу з нереальною реальністю. З неї і почну.

Вона була повністю моєю, я був повністю її. Я міг збочуватись досхочу, роздивляючись її у найнепередбачуваніших ракурсах, я міг дотикатись її і вона дотикалась до мене своїм неіснуючим тілом. Ми обійнялись і все, що творилось поза нашим маленьким світом, не хвилювало нас.

Прокинувся я вдома у Назара. Сам, без Неї. Речі тепер набули звичного вигляду. Звичний запах, звичний колір, звична форма. Про Її існування нагадувала лише надзвичайна легкість, я сказав би навіть окриленість стану мої душі (чи як там воно в мене називається). Я згадав, що ми приїхали сюди, на Левандівку, аби забрати у Назара «Московіаду» Андруховича – щоб я мав що почитати в дорозі. Наступний раз я згадав мету свого своїх відвідин Левандівки вже по дорозі до маршрутки на вокзал. Книгу ми звичайно не взяли. До відправлення мого потяга півгодини. Йдемо в ва-банк: повертаємось за книгою. Півдороги проходимо разом, далі зупиняюсь і чекаю, а Назар біжить до себе – так скоріше. Через три хвилини (я засікав) повертається вдягнений в теплій куртці. Каже, що заодно вирішив вдягнутись, бо щось продуває. Я жартую і питаю чи він заодно не взяв книги. Назар каже БЛ(...). Я чекаю його ще три хвилини.

Останні дві гривні я витрачаю на маршрутку. Останні дві гривні. Дві останні гривні. Гривні дві останні. Дві гривні останні, що мали б піти на крекер, йдуть на маршрутку. Тепер я кажу БЛ(...).

Потискання рук на пероні і я вже в вагоні. Дзвоню до Лілки. Де ти, мила тварь? Ми ще пива мали б купити, де ти? Де пиво? – Я сідаю на Підзамче. Пиво при мені. Повторюю: п-р-и-м-е-н-і. КІНЕЦЬ ЗВ’ЯЗКУ.

Почувши мій голос, або навіть не почувши нього, з сусіднього купе виходить Дохлий. О, здарова! Чо там, як там? О, Юля. Мої вітання. І так далі і тому подібна розмова двох сторін, котрі вже більше року не розуміють одна одну.

Підзамче. Поява Лілки - головної героїні того вечора. Коли я описую жінок, стараюсь вжити побільше пестливих епітетів, якихось характеристик величі, таємничості. Це признак деякої пристрасті, що в мене виникає до них. Лілка... Вона друг, вона собутильник, вона – чувак. Ніякої пристрасті, тому ніяких епітетів.

Вона сідає навпроти мене і дістає три літри знань. Є надія, що цього буде досить. Забіжу наперед і скажу цього буде якраз, враховуючу ту літру, що вже в мені.

 НА ЖАЛЬ, НАДАЛІ ТЕКСТ ОБРИВАЄТЬСЯ І ВІДНОВЛЕНІ ТІЛЬКИ ДЕЯКІ ЧАСТИНКИ ПАМ’ЯТІ.

[Перекур. Я курю якісь слім лайт. Вона в туалеті. Я сам в тамбурі. Мені дуже добре. Я пускаю кільця диму і вони летять вверх, де розбиваються об тьмяне світло світильника. Мене хитає, мені приємно, я сам, я ніде, я всюди, нереальність знову заволоділа мною, тільки на цей раз вона в мільярди разів сильніша, привабливіша, пристрасніша і дієвіша.

Я сиджу чи лежу (не важливо)... Навпроти мене сидить чи лежить (не важливо) Лілка. Збоку стоїть чи висить (не важливо) нереальність і дивиться нас. Я Її бачу теж.

Я заливаюсь знаннями і знову йду. Тепер я випускаю з себе надлишок рідини, повертаюсь і мені добре бути невідь-де, знати це і бути.  Мені з ними двома добре.

Нереальність нашептала мені на вухо якусь дурість. Не пам’ятаю, як я виконав її примху, та Лілка вже верхи на мені. Нереальність мабуть не зважала на людський фактор, який так любить вмішуватись. Якась задрипана жіночка, що підсіла декілька зупинок назад, яка у свої п’ятдесят виглядає на всі сімдесят, весь цей час споглядала за нами. Не знаю, чи бачила вона нас трьох, але те, що ми робили вдвох їй вкрай не сподобалось. Впевнений, що це наштовхувало її на думку, що вона ніколи в житті більше не зможе отак їхати верхи на комусь. Або під кимсь (не важливо). Дурна людська природа - стояти поперек дороги до чийогось щастя.

Молоді люди, ну є ж якісь норми поведінки врешті-решт... ви ж не самі їдете... я вже за вами дві години спостерігаю... ану п(...)дуте кожен на свою полку... і т.д.(тут перекладено з російського суржику української мови і трішечки цензуровано).

Лілка вилазить наверх, я роблю невдалу спробу піднятись до неї і розбиваю лоба об підніжку. Я нічого не відчуваю. Лежу на нижній боковій лавці і дивлюсь вгору. Аж раптом по лобі щось потекло, щось тепле і густе. Лілка в цей момент говорить, що то через неї, що вона зараз допоможе, що витре, що дірочка зовсім нікчемна, але тече пристойно, і так далі...

Кров зупинилась. В жилах теж. Втик.

Я знизу. Вона зверху. Ми можемо доторкатись один до одного лише долонями, ну максимум зап’ястями. Моя рука в її руці, її рука навколо моєї руки, моя навколо її, її в моїй, наша спільна рука, наш канал передачі даних, наші руки уособили в собі нас. Коїться коїтус. Самий безпечний у світі статевий акт. У ньому задіяні лише дві руки. Це не онанізм, збоченцю ти дурний, що зараз, читаючи це, подумав. Руки і нічого крім рук. Кульмінацією акту стає занурення моєї руки під її рукав аж по самий лікоть. І вічне блаженство, що тривало хвилину, не більше. Ось і все.

Далі перекур в тамбурі, можливо навіть якихось нікчемні кілька хвилин сну і Ковель.

Батько, розмова, пуста непотрібна формальність, грязюка на моїй вулиці, вечеря, і сон.]

День перший. Останній.

День перший описуватиму максимально стисло. Не через те, що вражень менше, ніж від попереднього дня (хоча вражень дійсно менше), а через те, що багато чого вже забулось, затерлось, і через те, що мені страшенно хочеться скоріше закінчити і лягти спати.

Дев’ята рівно. Мене будять і запрошують чимось поснідати. Мені пояснюють мої сьогоднішні обов’язки.

НА ЖАЛЬ, НАДАЛІ ТЕКСТ ОБРИВАЄТЬСЯ І ВІДНОВЛЕНІ ТІЛЬКИ ДЕЯКІ ЧАСТИНКИ ПАМ’ЯТІ. ОБРИВКИ Є ДОСИТЬ НІКЧЕМНИМИ І МАЛО ЗРОЗУМІЛИМИ ЧИТАЧУ, ТОМУ НАВОДЯТЬСЯ ЗА ПРИНЦИПОМ «ТАКІ ЯК Є».

[ Я стукаю в двері. З-за них доноситься «Момент! Момент!». Двері відчиняє... ну ясно відчиняє дід Вася, я ж до нього, власне, і прийшов. Формальність, що повторюється що два тижні і має назву «витрясання хідників»...

Я відчиняю двері. Так, це перукарня. Моя, перукарка зайнята. Мало часу. Сідаю і віддаюсь в руки іншої. Вона, вічно чимось не вдоволена, бере в руки ножиці і...

Я відчиняю двері і заходжу додому. Мию голову. Мене чекає пилосос...

Я закриваю двері і виходжу з дому. На вулиці по-весняному приємно, незважаючи на холодний вітер.

Двері ліфта відчиняються, я тисну п’ятий поверх... Йванко пригощає мене чаєм і печивом. Дякую, друже.

Боря відчиняє двері і впускає нас до себе. Акваріум, диван, штори на вікнах, гори цікавої літератури, комп з безлімітним і-нетом, купа найзагадковіших предметів загадкової природи лежать, висять, стоять і літають по темній затишній кімнатці.

Двері відчиняються і з них з’являється спочатку Коля, потім Морфа (чи навпаки, не важливо). Морфочка, моя мила доню, люблю тебе всім серцем. Божевільніших за тебе я не зустрічав і не зустріну. Ти справжня.

Двері за нами зачиняються. Я, Морфеліночка і Коля йдемо на здибанку з певною особою, котру звуть Настя, котра по легенді готесса, котра по легенді неймовірна, класна, чудова, фарбована на синє (брєд!) істотка.

Ніяких дверей. Ми стоїмо на мості з однойменною назвою «вісяга». Метрів в 10-15 під нами лежить багатоканальне залізничне полотно, що прямує десь за обрій, де, доречи, вже не має сонця. По праву сторону від нас знаходиться брудний, в прямому розумінні цього слова, район Ковеля, що зветься Ковель-2. Тупо. По ліву, але набагато ближче, відразу межуючи з колією, шумить триметровий ліс очерету. Край лісу захоплений вогняним смерчем, стихія вирує, підсилюючись поривами дикого вітру. Кожен з нас думає про щось своє і лише зрідка кидає якісь недоречні репліки. Синьоволоса готесса вгощає мене цукеркою. (Сонце, я розрахуюсь. Колись неодмінно і я тобі дам цукерку). Нарешті я зміг розгледіти її обличчя, освічене пекельним світлом вогняної стихії. Мила. Напрочуд мила, хоча трішки несправжня (ніби намальована в фото шопі, чи що?). Я старався не зупинятись на ній поглядом, надто вразливий щодо жіночої (дівочої?) краси. Надто вразливий. А вона надто мила.]

ДАЛІ, НА ЖАЛЬ, ТЕКСТ ПОВНІСТЮ ВТРАЧЕНИЙ, ВРАЖЕННЯ ЗАТЕРТІ, ДУМКИ ЗНІВЕЧЕНІ ЧАСОМ, ЖИТТЯ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ.