ВИШИВАНКА
Як я малим збирався навеснi
Пiти у свiт незнаними шляхами –
Сорочку мати вишила менi
Червоними i чорними нитками.
Д.Павличко
Про те, що вишивка була відома з незапам’ятних часів, свідчать навіть кам’яні “скіфські” баби, на яких добре видно схематичні зображення вишивки на уставках, подолі, манжетах рукавів.
Зображені кружки, зубці, ромби, зигзаги давніх орнаментів нині сприймаються нами як абстрактні лінії. Проте наші Праматері не тільки зображали їх, але й “читали”: це була складна абстрактно-знакова система, яка давала змогу пізнавати навколишній світ і навколишню дійсність. Ці знаки символізували зображення землі і води, людей і тварин, птахів і рослин.
Вишиванка – символ здоров’я, краси, щасливої долі, родової пам’яті, любові, святості, оберіг. Народ ставився до вишиванок як до святині. Вони ревно зберігалися і передавалися з покоління в покоління, з роду в рід як родинні реліквії. За традицією, матері вишивали сорочки та рушники своїм дітям, дівчата, готуючи придане, вишивали своїм нареченим сорочки на знак вірності і кохання. Вишивка на грудях захищає душу людини від руйнування, занепаду.
Елементи сучасної української вишивки збігаються з символікою орнаментів Трипільської культури. Існують три роди орнаментів: геометричні, рослинні, зооморфні (тваринні). Всі вони відображають стародавню символіку, пов’язану з уявленнями українців про світобудову – хрести, кола, трикутники, лінії а також культ природи – стилізоване “дерево життя” – продовження роду, “барвінок” – символ немеркнучого життя. Так ромбічні узори землеробських племен Трипільської культури були символом родючості. Ромб із крапкою посередині – символ засіяного поля. Круг, розетка – зображення Сонця.
Казковими вiзерунками прикрашали сорочки, намiтки, очiпки – прагнули до краси, до самобутностi. Готували дiвчата собi на все життя по 50, 80, а iнодi і по 100 сорочок з тонкого вибiленого полотна. А часом не тiльки вишивали нитками, а ще й гаптували срiблом, золотом, бiсером, перлинами, коштовними камiннями, лелiтками прикрашали одяг.
Цi українськi обереги пройшли крiзь вiки i нинi символiзують чистоту почуттiв, глибину безмежної любовi до своїх дiтей, до всiх, хто не черствiє душею.
РУШНИК
Рiдна мати моя, ти ночей не доспала
I водила мене у поля край села,
I в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала,
I рушник вишиваний на щастя дала.
А.Малишко
Чи є у вашій оселі вишитий рушник? Адже він – старовинний оберіг дому та родини, атрибут народних свят: весілля, хрещення, зустрічі та проводів гостей а також похорону тощо. Знакова природа рушника не обмежується лише його орнаментом. У дохристиянський період рушники виконували роль, схожу на ту, яка надалі перейшла до ікон. Аж до наших часів збереглося ритуальне використання рушників. Вони були необхідним складником наших традицій і прикрашалися своєрідним орнаментом, пов’язаним з культом сонця, місяця і зір. Рушники, які були оберегом, розвішували на покуті, над вікнами та на стінах.
У стародавніх пам’ятках, як мотив, на рушниках, виступає рослинний орнамент у вигляді дерев (Дерево життя), стилізоване зображення жінки-матері з піднесеними вгору руками у супроводі павичів. Це зображення богині землі “Берегині”. Ці рушники зазвичай обведені хвилястою безперервною галузкою, що є символом тяглості життя. Її називають “каймою” або “габою”.
На більшості рушників зустрічаємо орнаменти, створені з трикутників, ромбів, квадратів, а також стилізованих людських постатей, птахів, звірів та дубового листя. Кольори і розміщення мотивів на рушниках залежать від того, з яких околиць України вони походять.
Рушник є одним із найдавніших ритуальних атрибутів, символом. Він поєднує людину з її пращурами.
У весільному обряді заручин старший староста клав на накритий рушником хліб руку нареченої, зверху – руку нареченого і перев'язував їх рушником. Опісля молода пов'язувала старостів рушниками, які сама вишивала. На весіллі рушниками також пов'язували молодих, сватів, прикрашали вільце, вистеляли дорогу від порогу до столу.
Рушники можуть бути ткані або вишивані. Ними прикрашають хату, а при будові хат пов’язували рушниками будівничих.
Як декоративна оздоба рушник надавав хаті святковості, урочистості, національного колориту. Вони вражали багатим декором, соковитістю барв, розмаїтістю орнаменту, що мав глибоку символіку.
"Хай стелиться вам доля рушниками!" – кажуть, бажаючи людям щастя, добра, миру, злагоди i любовi.
ВИТИНАНКИ
Витинанка – вічне прагнення українців відзначити свято, пам’ятний день або просто прикрасити своє життя. Свій розвиток витинанка започатковує з прикрас, що з давніх-давен у різних народів нашивалися на одяг та взуття, а також прикрашали житло. Коли з’явився папір, з якого так легко щось вирізати, витинанка стає переважно паперовою. Зрозуміло, що перші паперові витинанки з’явилися на батьківщині паперу – в Китаї. Там вони були відомі вже у VІІ – ХІІ ст. Жінки напередодні свята весни наклеювали на вікна традиційні паперові узори, сюжети у вигляді драконів, квітів, різних символів. У Західній Європі витинанки набули розвитку в складних дзеркальних сюжетно-образних композиціях, які завжди вміщувалися на одному цілому аркуші паперу і були подібні до графічних зображень. Слов’янські народи використовували витинанку здебільшого як декоративний елемент в народних традиційних орнаментах.
В Україні попередниками цього виду мистецтва були витинанки зі шкіри, тканини. Відомий всім кептар і донині, крім рясної вишивки, щедро обшивається різними вирізаними зі шкіри деталями. На Полтавщині до початку ХХ с., а в деяких регіонах аж до великої Вітчизняної війни, верхній жіночий одяг-юпка декорувався аплікаціями з оксамиту чи іншої тканини. Часто це були зображення дерева життя, симетричних стилізованих галузок, декоративних елементів. Та й сучасні кожушки чи куртки теж оздоблюють подібними прикрасами. Цікаво, що першими паперовими витинанками в Україні були підкладки для печаток, так звані кустодії (ХVІІ – ХVІІІ ст.). Вони робилися зі шкіри, виготовляли їх у формі квадрата чи круга. Їхніми авторами були писарі сотенних, полкових та Генеральних канцелярій.
Коли папір став досить дешевим (середина ХІХ ст.) і ним могли користуватися вже всі верстви населення, прикраса-витинанка надовго входить у побут міщанства та селянства. Її можна було бачити у хатах на вікнах, стінах, сволоках, на печі. Іноді вона навіть замінювала собою настінні малюнки, тим самим перетворившись на прикрасу українського житла, набувши широкого розвитку і розповсюдження.
Витинанки різних місцевостей одночасно можуть виявляти як ознаки народної творчості всієї України, так і самобутні, притаманні лише якомусь певному регіону. Так, витинанки західних областей розмиті та дрібно орнаментовані, як їхні писанки та рушники; подільські витинанки продовжують традиції народних килимів, гончарних розписів, вишивок; витинанки Дніпропетровщини перегукуються з петриківським розписом та в кожній паперовій прикрасі проглядається обличчя окремого майстра як творчої особистості.
На свята українці відповідно виготовляли різні витинанки: у вигляді сніжинок-зірочок, хреста, у вигляді барвінку чи постатей ангелів. Витинанка-хрест несла охоронно-символічне значення. Її чіпляли на сволок, бо там висіла дитяча колиска. Особливо поширеним в українській хаті було оздоблення божників та мисників. У вигляді серветок з ажурно вирізаними краями вони прикрашали полиці буфетів та тумбочок, служили замість фіранок на вікнах навіть у містах у важкі для держави часи, особливо – після війни. На простінках між вікнами в українській хаті висіли витинанки з зображенням “дерева життя”. На гіллі цих дерев часто розміщуються птахи, внизу біля дерева можна побачити людські постаті чи силуети звірів. Це символ родини, роду і є типовим для всіх регіонів України.
ВІНОК
“Ой вінку, вінку, хрещатий барвінку...”
Найулюбленішою прикрасою кожної дівчини був вінок.
З ранньої весни до пізньої осені квітчали дівчата свої голови цим дивним створінням природи і рук людських. Цей своєрідний витвір мистецтва був начебто книгою душі дівчини. І кожен міг дізнатися по ньому, що коїться на серці у неї. Мовою символів, якими були квіти вінка, виражали свої почуття, стан душі, події, що відбувалися в житті, надію, свої прагнення.
В Україні вінки мали сонячну символіку. Дівчина у вінку асоціювалася з сонцем, котре сходить. Купальські та обжинкові вінки також були символами сонця, що пов'язано з ідеєю плодючості і добра. На свято Купайла дівчата кидали вінки у річку, шоб дізнатися про свою долю, свого судженого.
Вінки із стрічками протягом століть використовувалися під час весілля.
Не випадково народна творчість зберегла так багато висловів, пов'язаних із вінком: загубити вінок – втратити дівочу честь; "як у вінку” – дуже гарно; "вінчатонько” – маленький вінок. Як правило, дівочий вінок плели з квітів барвінку, маку, білого ромен-зілля, синіх волошок, чорнобривців, дикої рожі тощо.
До вінка впліталось багато різних квітів. Переважна більшість із них широко використовувалась в народі як лікарські. Це деревій, звіробій, волошки, ромашки, цвіт і ягоди калини, барвінок, мак та ін.
Почесне місце у вінку належить барвінку. Він – символ вічного кохання, сімейного благополуччя, символ життя, безсмертя людської душі. Він прикрашає весільний вінок, груди нареченого, гостей, весільний коровай.
З метою охорони до весільного вінка нареченої вплітали також полин – "траву над травами", один із найсильніших оберегів, мак-видюк, м'яту-руту.
Влітку вінок сплітали із набору різних трав і квітів, а восени був вінок із золотавого й червоного листя.
Кожна квітка у вінку мала своє значення. Так, цвіт вишні та яблуні символізував материнську відданість і любов, ромашка – символ дівочої цноти і чистоти, незайманості, хміль – гнучкість і розум.
Жила у народі наука плетіння вінка. Важливо було знати, як і коли плести, як зберегти квіти у вінку, яке зілля з яким має сусідити. Збирали квіти у певні дні й у певну годину в залежності від призначення вінка, при росі чи без неї. Категорично заборонялося вплітати до вінка листя і квіти "нечистого" зілля, як-от листя папороті, цвіт вовчих ягід, дурман, гірчицю, осот, осоку.
Вінок для українців має велике значення, це символ слави, перемоги, святості, щастя, успіху, могутності, миру, сонця, влади; цнотливості, молодості, дівоцтва. Плетучи віночки, дівчата співали: – заплету віночок, заплету шовковий на щастя, на долю, на милого вроду!
Колиска
Колиска – невеличке ліжечко для спання і колисання дитини. В давнину колиску плели із священних дерев – верби, дуба, верболозу, явора. Форма колиски була подібна до кола (овалу). І форма колиски, і слово “колискова” були надійними оберегами немовляти від злих сил.
Колиску кріпили до сволока на гаку чотирма мотузочками.
Сволок – брус, на якому трималася стеля хати, символізував міцність оселі, довговічність, був оберегом. На ньому записували імена, важливі дати, події в життя родини, вирізали хрести.
Чотири мотузочки колиски теж символізували чотири сторони світу, який чекає на дитину.
Немовля було найдорожчим скарбом оселі. Матері не випадково мріяли про “шовковії вервечки, золотії бильця, срібні колокільця” мальованої колиски, які символізували світлу та багату долю нащадка. Поруч мати ніжно нашіптувала: “Сон у колиску, дрімки у віченьки, здоров’я на достаточок, спи, мій синочок”. Магія монотонного співу, спокійне, легеньке погойдування колиски – і “золотенятко – мамине дитятко” спокійно заплющувало віченьки.
У деяких місцевосцях вважали, що дитину треба класти головою на схід сонця, що теж мало вагоме символічне значення. Під подушечку клали чебрецю, м’яти, безсмертника, материнки, полину. Мати научала доню: “Про квіти не забувай. Може, десь хмелю бачитимеш, що розвивається над річкою, то промов до нього слово, і зріж квіти-шишечки, але небагато – сім, дванадцять. Зрізай і приказуй: “Хмелику-хмельовий, служнику Землі-матері! Прошу тебе шишок дати, сон у колисоньку з вечірньою зорею накликати!”
Особливого значення мала вишивка, яка служила як окраса і надійний оберіг на простирадлах, наволчках подушки: “Кладу ниточку на щастя, на здоров’я сину: щоб ріс міцним та красним, як зоря довіку. Живу нитку з Сонця візьму, а зелену у трав. Подарує небо синю, зіронька – багряну”.
Калинова колиска уособлювала безсмертя роду і родоводу.
Піч
“Піч – наша мати рідна”.
Ще шість тисяч років тому праукраїнці обожнювали піч.
В Україні існував справжній культ печі.
І не тільки тому, що в ній варили їжу, пекли хліб, сушили збіжжя, на ній спали, лікували застуди тощо. Піч символізувала родинне вогнище, неперервність роду.
Чому засватана дівчина колупала піч? Вважається, що вона виконувала символічний акт: під нігті потрапляла не проста глина, а часточки батьківського домашнього тепла, материнської любові, які дівчина хотіла взяти у дім нареченого.
Піч була образною учасницею багатьох народних обрядів. Саме в ній випікали святиню – весільний коровай.
Піч часто білили, прикрашали декоративними розписами (Поділля), витинанками (Хмельниччина), розмальовками на папері (Петриківка).
Категорично заборонялося плювати у палаючий вогонь, лаятися біля печі (“Сказав би, та піч у хаті”).
Піч була оберегом від різної нечисті.
На знак пошани до віковічної годувальниці українців на Рівненщині навіть споруджено пам’ятник печі. За словами В.Земляка, “для справжнього українця піч однаково, що алтар для віруючого”.
Покуть
Найважливішим у кожній хаті є покуть (божниця) – престольне місце в оселі, яке оберігало родовід від різних лукавих сил, місце духовного самоочищення людини.
Біля покуті – постійне місце столу. Вона розташована по діагоналі від печі, що була звернена до сонця, розміщувались домашні предмети найвищої духовної цінності: священні книги, вишитий рушник, різні гілочки, паперові та живі квіти, засушені у пучках васильки, м’ята, барвінок, любисток.
За християнських часів за образами, що висіли на стіні над покуттю, тримали свячену воду, клали клечання (рослини, зібрані на зелені свята, якими прикрашали житло).
Покуть була постійним місцем, де, починаючи з зажинків і закінчуючи обжинками, стояв пучечок колосків (Дідух) і завжди сидів господар дому.
За словами В.Скуратівського, коли народжувалася дитина, то першу купіль робили на покуті, тут мав стояти й обрядовий горщик каші, коли справляли хрестини.
Почесним гостям обов'язково пропонували сідати біля божниці. У якій би скруті не жили господарі, на столі обов’язково мав лежати буханець і дрібок солі як ознака родинної злагоди й гостинності.
На свято Коляди в оселі влаштовували акт священнодійства – покуття. За словами етнографа В.Мицика, "лише зблисне вечірня зоря на небі, господар несе на піднятих над головою руках кутю і тричі приказує: "Кутю на покутю, а сонце – у віконце”, “Кутю на покутю, а узвар – на базар".
Під час весілля молодят та їх хрещених батьків також вшановували на почесному місці. Коли ж помирала людина, її теж клали на покуті головою до божниці.
Було святим обов’язком, заходячи до хати, знімати головний убір і хреститися на покуть.
Обітниця, виголошена покуті, вважалася священною і непорушною.
Хліб
Хліб та вода – козацька їда.
Здавна народ України славився своєю гостинністю, бо “Веселий гість – дому радість”. Споконвіку на столі, застеленому вишитим рушником, лежав хліб, а біля нього – сіль, які завжди для українців були святинею.
Хліб – найвиразніший, найпопулярніший атрибут, символ добробуту, гостинності, хлібосольства, радості, щастя, здоров’я та багатства. “Хліб – усьому голова”, “Хліб та вода – козацька їда”, “Без хліба суха бесіда” – приклади української народної мудрості.
За звичаєм, випічкою хліба займалися жінки.
Хліб – один із найдавніших і найважливіших символів української обрядовості. Так, усі різновиди весільного печива відображали ідею єдності родини, міцності шлюбу, продовження роду, благополуччя і злагоди в сім’ї.
В Україні існувало багато видів обрядового хліба, який приурочували до різних дійств та свят. Сюди слід віднести верч – весільний обрядовий хліб, різновид калача; жайворонки – обрядове печиво весняних святкових дійств; коровай – обрядовий весільний хліб, а також символ завершення збирання врожаю. До Великодня випікали коровай (давньослов’янську “бабу”). Ще задовго до прийняття християнства споживали разом із обрядовими яйцями – писанками і крашанками, які є символом життя.
Особливою стравою українського народу були пиріжки, які формою нагадують півмісяць або серп місяця.
В.Коротя-Ковальська
|
