Вибори перетворилися на реальну загрозу. Бо політики все не можуть зробити вибору. Коаліція (у будь-якій конфігурації) повинна стати вінцем зусиль із боку політиків. Позачергова парламентська кампанія виявиться наслідком політичного безсилля.

І Партія регіонів, і Блок Юлії Тимошенко стиха готуються до нового забігу. Переговорний процес між двома чільними політичними силами триває, однак пошук точок дотику відбувається в інерційному режимі. Причин, які ускладнюють порозуміння, безліч, і на деяких із них ми зупинимося нижче. Але про головні згадаємо відразу. Перша — взаємна недовіра, або, висловлюючись сучасною парламентською мовою, «страх кидка». Друга — незрозуміло на чому побудована переконаність, що дострокові вибори неминучі. Про це говорять як наперсники Юлії Володимирівни, так і конфіденти Віктора Федоровича. В обох центрах політичного впливу впевнені: навіть якщо нова парламентська більшість і сформується, гарант через неї переступить і Раду все одно розпустить.

На чому базується такий страх, невідомо. 2007-го у Віктора Андрійовича і рейтинг був вищий, і опо­ра в парламенті надійніша, і привід для розгону переконливіший. Якщо не з юридичного, то принайм­ні з обивательського погляду.

У зв’язку з цим особливої уваги заслуговує законопроект, схвалений у четвер ВР у першому читанні. Новий нормативний акт передбачає кримінальну відповідальність за незаконний розпуск вищого законодавчого органу. Документ, який передбачає, що «узурпація дер­жавної влади шляхом дострокового припинення повноважень Верховної Ради України, що суперечить Конституції, карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років», підтримали 349 депутатів, які представляють БЮТ, ПР і Компартію. Один із впливових регіоналів у приватній розмові напівжартома-напівсерйозно назвав цей крок аутотренінгом. За його словами, більшість депутатського корпусу не так прагнула налякати Ющенка, як намагалася вилікуватися від власних страхів та сумнівів.

Сукупного ресурсу регіоналів і бютівців (фінансового, організаційного, медійного, депутатського, нарешті) з горою вистачило б на бло­кування будь-якої ініціативи гаранта. Але спільні «воєнні дії» передбачають тверду впевненість у союзникові. А з цим — проблеми.

Є проблема й іншого порядку. Звернули увагу, що Віктор Федоро­вич зразка 2008-го дедалі більше скидається на Віктора Андрійовича зразка 2004-го? Кандидат у президенти Ющенко невтомно розповідав про антинародний режим і злочинну владу. При цьому старанно оминаючи прізвище «Кучма». По-перше, майбутній глава держави до останнього моменту сподівався домовитися з чинним. По-друге, як кожен великий політик пострадянської епохи відчував завищений пієтет до самого звання «президент».

Кандидат у спікери (а заодно у прем’єри і президенти) Янукович використовує той самий прийом і перебуває в полоні схожих комплексів. Лідера «Регіонів» недоговороздатність тезки відверто дратує. Але він усе одно розраховує домовитися. Крім того, після дострокових виборів-2007 вождь ПР відчуває до противника щось на кшталт підсвідомої поваги. Яка тільки посилює підсвідомий страх перед носієм президентського звання.

Хай там як, але, розродившись днями істеричними промовами про «виродків», «мутантів» і «помаранчеву орду», «послідовний» жодного разу не згадав всує «помаранчевого хана».

А той укотре заявив про готовність ініціювати перевибори. Нага­даємо, якщо в 30-денний термін Рада не зможе сформувати коаліцію, то главі держави дозволено негайно послати її на спочинок. Відпо­відне конституційне положення є не імперативною вимогою, а дискреційною нормою. Простіше кажучи — гарант може, а не зобов’язаний.

Дозволимо собі невеличкий відступ. Для будь-якої парламентської системи коаліція — не мета (і, тим більше, не самоціль), а засіб. Депутатська більшість — усього лише інструмент, який полегшує процеси:

— формування Кабінету міністрів;

— проходження урядових ініціатив через парламент;

— узгодження позицій під час розробки рішень та підготовки законів.

Не кожен пам’ятає, що деякі правознавці, виявивши 2004-го у проекті політреформи термін «коаліція», дуже здивувалися. Формалізація добровільної спілки депутатських фракцій, тим більше — її конституалізація, видавалася геть надуманою.

Звідки взялася така новела? Текст оновленого Основного Закону був плодом складного переговорного процесу. На думку його ключових учасників, ослаблення повноважень президента мало супроводжуватися появою в нього додаткових важелів впливу на Раду. Список причин, які могли б стати у пригоді главі держави для дострокового припинення повноваження Ради, мав бути розширений.

В одній із версій проекту конституційних змін містилася значно розумніша рацпропозиція. Передбачалося, що президент може розпустити Раду в тому разі, якщо вона у визначений термін не затвердить державного бюджету. Така умова виглядала значно більш обґрунтованою. Але ніхто з реальних претендентів на президентське звання цієї новації не підтримав. Главам держав в окремих випадках навіть вигідно, щоб країна певний час жила без узаконеного кошторису. Зрештою, у тексті зміненої Конституції передбачили не лише обов’язок депутатів створити коаліцію, а й термін, протягом якого вони мусили це зробити.

Надання президентові можливості розпуску парламенту несе логічне політико-правове навантаження. Це один зі способів стимулювати законодавців до роботи. Саме тому йдеться про право гаранта, а не про обов’язок.

У нашому випадку все навпаки. Щойно коаліція почила в Бозі, парламентарії стали демонструвати завидну працездатність. Але гарантові такий робочий парламент не потрібен. Тому погрози Віктора Андрійовича, схоже, не є банальним шантажем.

На сьогодні Банкова схильна розглядати дочасну кампанію як менше зло. Відверта гризня всередині «НУ—НС», принизливо низький рівень довіри до офіційного лідера країни — ці чинники роблять електоральні перспективи пропрезидентського передвиборного об’єднання дуже сумними. Експерти прогнозують загонові, готовому викорис­тати Віктора Андрійовича як перед­виборне знамено, від трьох до семи відсотків народної підтримки. Тобто істотно менше, ніж було отримано на виборах-2007. Де ж логіка?

Ющенко, зважаючи на все, в рейтинги не вірить. Інакше не заїкався б про готовність балотуватися на другий термін. Ющенко вірить у свою місію. В адміністративний ресурс. І в Балогу. Хіба мало?

Однак до дочасних парламентських виборів невдалого арбітра нації підштовхують зовсім інші резони. Яка головна тактична мета Банкової? Ющенко не хоче, щоб Тимошенко була прем’єром. У чому Банкова вбачає головну стратегічну загрозу? Ющенко боїться, що Тимошенко стане президентом.

Віктор Андрійович вважає, що вибори допоможуть йому сповна реалізувати свої бажання і цілком позбутися страхів.

Союз Тимошенко з Януковичем для нього означає якщо не негайну політичну смерть, то, в кожному разі, глибоку кому. З якої можна й не вийти. Щойно такий альянс буде оформлено юридично, лави відповідальних громадян, готових виконувати укази і розпорядження глави держави, судячи з усього, добряче порідшають. Причому йдеться про укази і розпорядження, видані в рамках президентської компетенції. Сумнівні, тим більше протизаконні рішення взагалі ніхто не ризикне втілювати в життя. Навіть завищений пієтет перед президентською посадою не допоможе.

Грубо кажучи, якщо свого часу підрозділи внутрішніх військ дійшли до першого поста ДАІ, то в нових політичних умовах вони навіть не вийдуть із казарми.

Союз Тимошенко і Януковича скільки завгодно можна розцінювати як суперечливий і неміцний. Але після їхнього формального зближення чиновники з олігархами можуть зробити висновок: Віктор Андрійович зникає з розкладів. Два головних політичних гравці, два реальних претенденти на абсолютну владу більше не розглядають чинного гаранта як можливого союзника, навіть ситуативного. Він для них остаточно перетворився на перешкоду, яка позбавляє можливості домовитися. Або можливості розібратися сам на сам. У таких випадках перешкоду усувають.

Очевидно, що Банкова докладає максимальних зусиль, аби зірвати укладення пакту між БЮТ і ПР. Справедливості ради зазначимо, що зерна сумніву падають на благодатний ґрунт. І серед регіоналів, і в стані біло-серцевих, звісно, знайшлося чимало прибічників нової коаліції. Передусім ідеться про «спонсорів», утомлених нескінченними тратами на нескінченні вибори. 2006-й, 2007-й. Тільки-но перевели дух — і на тобі, чергові позачергові. Скінчиться парламентська кампанія — почнеться президентська. «Відбити» витрачені кошти немає ні часу, ні можливостей.

Однак є й численні противники злиття. Є «ідейні», що опираються обіймам із учорашніми непримиренними ворогами. Є «прагматики». Які побоюються, що на «протиприродний», як висловився Віктор Андрійович союз, болісно відреагує виборець.

До тих, кого мучать сумніви, до речі, належать і Юлія Володими­рівна з Віктором Федоровичем. Голова БЮТу боїться цього трохи більше. Але у вождя регіоналів є додаткові причини не квапитися з оформленням стосунків.

З одного боку, на Януковича тиснуть Льовочкін із Фірташем (із причин, неодноразово нами описаних). З іншого — душить жаба. Виникло резонне запитання: навіщо ділити з кимось владу, якщо її можна взяти самому? Сам для себе переконливої відповіді керманич регіоналів поки що не знайшов.

Янукович вірить, що він здатний прийти до фінішу першим. Що чисельність фракції ПР буде вища, ніж тепер. Що регіонали зможуть сформувати коаліцію з допомогою комуністів, Блоку Литвина, партії на чолі з Яценюком (на яку, схоже, готовий витратитися Ахметов) та інших черновецьких. Що з такими розкладами Ющенко перестане морочити голову й плутатися під ногами. Що прем’єрство стане трампліном до жаданого президентства.

Ахметову, не зацікавленому в союзі Януковича з Тимошенко, молодецький запал соратника імпонує. Але при цьому Рінату Леонідовичу вигідно, щоб рішення про вибори було рішенням Віктора Федоровича. У такому разі вину за можливий провал (перемога ПР у кампанії-2008 — зовсім не факт) можна покласти на лідера партії, повернувши собі втрачений контроль над організацією. А поки що перший багатій країни наполягає, щоб половину передвиборного списку партії формував він.

Тимошенко (і так не до кінця впевнена в доцільності союзу з «Регіонами») у курсі як сумнівів Януковича, так і його планів. Переговорів вона не перериває, але варіант виборів усерйоз розглядає. Вважаючи їх цілком прийнятним сценарієм. Юлія Володимирівна також сподівається на переможний результат і чисельне поповнення фракції. Непідписання коаліційної угоди з ПР дає їй такий шанс. У такому випадку вона не видається зрадником, а Ющенко видається могильником демократичної коаліції. Є підстави розраховувати на електоральний додресурс.

Тимошенко розуміє, що союзників у майбутній Раді в неї не буде й мимо коаліції вона пролетить. Але вона розуміє й інше: відсутність парламенту означає відсутність загрози бути звільненою з посади прем’єра. Отже, до лютого-березня вона — повноцінний керівник Кабінету. Відпущений їй час глава КМ розраховує використати з максимально високим ккд. Із тим, щоб навесні 2009-го зануритися у звичне опозиційне середовище. А влітку того ж року з ходу влитися у президентську кампанію. І виграти її. Якщо в майбутній коаліції опиняться і «Регіони», і пропрезидентська сила, то (на думку самої Тимошенко) перемога їй гарантована.

Крім того, Юлія Володимирівна останнім часом почала відчувати потребу в депутатському імунітеті. За словами представників її оточення, вона всерйоз вважає, що Балога з Ющенком мають намір засадити її за ґрати...

Своєю чергою, гарант інформований про теперішні роздуми й завтрашні цілі Тимошенко і Януковича. І розраховує зіграти на випередження.

По-перше, він планує вибити прем’єрський стілець з-під Юлії Володимирівни. Ющенко сподівається переконати регіоналів найближчим часом проголосувати за її відставку й за формування «технічного Кабінету» на чолі з перехідною фігурою, скажімо — Єхануровим. Навіщо це Банковій — очевидно. Але який резон Партії регіонів їй підігравати — незрозуміло. Як незрозуміло й те, як саме Ющенко збирається схилити Януковича до такого кроку? Що, власне, гарант може пообіцяти натомість? Майбутнє прем’єрство? А він може це гарантувати? І навіщо це Януковичу, який вважає, що він цілком здатний обійтися без Ющенка?

По-друге, Віктор Андрійович планує призначити вибори Ради на 28 грудня. Річ у тому, що ні Конституція, ні профільний закон не визначають, коли саме президент повинен прийняти рішення про дочасне припинення повноважень Ради. Є тільки дві умови. Указ має з’явитися не раніше, ніж через 30 днів після розпаду коаліції, а вибори мають відбутися не пізніше, ніж через 60 днів після указу. Вибори, проведені в розпал «українського Рамадану», дають Ющенкові певну перевагу — з’їдуться «на свята» заробітчани, роз’їдуться на канікули студенти. Проконтролювати перебіг голосування і процес підрахунку голосів саме в цей час зможе тільки той, хто спирається на реальний адміністративний ресурс. Вибори під час свят — це саме та каламутна вода, в якій умілий рибалка може таке впіймати! Тих, хто побоюється фальсифікацій, може тішити тільки одне — на дочасних виборах заборонено використовувати відкріпні талони. З іншого боку, зволікати з указом Ющенко не може. Чим довша пауза, тим вища ймовірність, що БЮТ із ПР все ж таки змовляться.

Нарешті, гарант хоче підірвати активність парламенту. До деяких законів, прийнятих після 2 вересня, він уже застосував так зване повторне вето, яким часто користувався Кучма, і абсолютно неконституційне. Яценюк не підпису­ватиме нормативних актів, які не влаштовують Ющенка. На обрання нового спікера може піти час. У кожному разі, на Банковій розра­ховують: більшість законів, спрямованих на обмеження повноважень президента, не наберуть юридичної сили до виборів. На мою думку, розраховують даремно.

Але в Ющенка є й запасний варіант. Він пов’язаний із рішенням Конституційного суду, прийнятим 17 вересня й оприлюдненим учора. Для забудькуватих коротенько нагадаємо фабулу. Після виходу з коаліції бютівця Рибакова й «самбіста» Бута коаліція схудла до 225 депутатів. Проте самі коаліціянти констатувати її смерть відмовилися. Регіонали Олена Лукаш і Олександр Лавринович негайно звернулися в КС із проханням роз’яснити, чи є така усічена коаліція повноважною.

Конституційний суд, за традицією, з винесенням вердикту поспішати не став. Він зважився подати голос тільки тоді, коли коаліція, не встигнувши воскреснути, померла повторно. Рішення винесли вищою мірою чудове. У майстерності уникання прямих відповідей нинішній склад КС досяг небувалих вершин.

Судді відзначили, що «зменшення чисельного складу коаліції (...) до кількості народних депутатів меншої, ніж визначено Конс­титуцією, веде до припинення її діяльності...» Але, відразу ж засте­ріг КС, «Основний Закон України не визначає порядку припинення діяльності коаліції... Заповнення таких прогалин не належить до повноважень Конституційного суду. Ці питання мають бути відрегульовані в Конституції України і (або) в законі про Регламент Верховної Ради».

Закону про регламент у країні немає. Регламенту — теж. Нещодавно Конституційний суд визнав його неконституційним. Рада поспішно ухвалила тимчасовий. 17 вересня його спіткала така ж доля. КС не відповів, є в Раді коаліція чи немає і як саме її слід поховати, зате визнав таким, що «втратив силу, тимчасовий регламент Верховної Ради».

Що це означає? Для початку це дозволяє поставити під сумнів будь-який нормативний акт, прийнятий Верховною Радою після 17 вересня і до прийняття закону про регламент. Вчора про це заявив суддя КС Дмитро Лілак. Рада відреагувала миттєво, і в п’ятницю конституційною більшістю прийняла новий регламент. Але не у вигляді закону (в такому разі потрібен підпис президента, а він би його навряд чи підписав), а, як висловився перший віце-спікер Лавринович, «у вигляді окремого акта». Цей «окремий акт» напевно також визнають неконституційним, але для цього треба, щоб хтось звернувся в КС, а КС — виніс рішення. Доки цього не сталося, регламент — чинний. Станеться — приймуть новий.

Проте Банкова, наскільки можна судити, спираючись на власне, вільне трактування рішення КС, хоче ставити під сумнів і акти, що були прийняті до 17 вересня. Крім того, можна дозволити собі ігнорувати регламентну норму, яка дає 10 днів на відтворення коаліції. І вважати датою її смерті 3 вересня, а не 16-те, як заведено думати. Тобто відлік пішов з моменту подання заяв групою депутатів від «НУ—НС». А зов­сім не з того дня, коли Арсеній Яценюк зробив відповідну офіційну заяву. У принципі, якщо уважно читати Конституцію, то так воно і є. Але в БЮТ і ПР вважають інакше.

Одне слово, Ющенко хоче видати указ про розпуск якомога пізніше, але право видати його хоче отримати якомога раніше. Третього жовтня він вирішить, що для нього краще — тягнути вибори «під Новий рік» чи оголошувати їх негайно. Він свій вибір, схоже, вже зробив. Тимошенко з Януковичем — поки що ні. І чим довше вони тягнуть із вибором, тим імовірніші вибори.