24 вересня 2004 року студент економічного факультету Прикарпатського національного університету Дмитро Романюк кинув одне яйце. Подумаєш, яйце. Оно коаліція розпадається.

Ті, хто топтали майданівську сцену, тепер топчуть один другого, а ті, хто керували «голосуючим туризмом», домовляються з екс-«майданутими» про свого спікера. Безнадія?

Чи пам'ятаємо ми глибоку безнадію-2004? Чи пам'ятаємо шалений тиск, з яким діяла команда Януковича тоді - те, як відчуття, що наш світ стискається, що лукашенкізм крокує Україною, що ми для цього бандита - «козлы, которые мешают жить», приходило в наші серця? Якою безнадійною виглядала тоді та боротьба, поміж давно перевареного професійно-революціонерського середовища, при тотальній присутності «тому що надійного» кругом?

Сміх дав нам силу, дав нам змогу зрозуміти, що можна і треба діяти. Сміх об'єднав нас. Нам дуже бракує зараз того сміху - тому так сумно. Адже яйце - це так просто, треба тільки мати трошки сили волі, щоб сказати «ні».

Я не жив того вересня у Львові. Але я добре знаю про те, як боролися львівські побратими - акція за акцією, маніфестація за маніфестацією. Молодіжний рух «Спротив», разом з обома «Порами» і «Чистою Україною» перевернули тоді Львів з ніг на голову. І саме це яйце дало нам зрозуміти, що перемога можлива.

Я не був того вересня у Львові, максимум, що я бачив - це відео звідти, чув спогади тих, хто йшов і за ким йшли, читав їхні листівки. Вони жили цією революцією - тижнями, місяцями, віддаючись повністю їй, відкладаючи роботу і навчання на потім. Вони тримали цей жар в собі, крізь цю тяжку негоду байдужості і глибокої зневіри.

Я не бачив того вересня у Львові, і можу тільки уявити собі, що думали львів'яни, як вони почували себе. Те ґвалтування малого і середнього бізнесу податковою «добровільними» відрахуваннями в фонди політсил, шалений тиск на держслужбі, тонкі натяки студентам про правильний вибір і необхідність залишатись в гуртожитках в день голосування...

Звичайне яйце - це такий простий спосіб сказати своє «ні». Просто - для тих, хто ще не має обов'язків. Пам'ятаю, як мені за кілька днів до другого туру подзвонила моя знайома, і, плачучи, розказала, що її батькам-державним службовцям прямо сказали: або ви голосуєте за Януковича, або втрачаєте роботу. «Ви ж Пора, робіть щось...»

Звичайно ж, стартер ніколи не дорівнює цілій машині. Але без цього старту Революція б ніколи не рушила з місця, і не виставила нам високу планку свободи, котрої маємо прагнути.

Нам часто бракує пам'яті і самоповаги. Здавалося б, такий яскравий спалах свідомості і активності не мав би бути забутий. І я хочу вірити в те, що ми пам'ятаємо, і, якщо треба, повторимо це ще раз.

Днями від одного з політиканів прозвучало «залишити Майдан українській історії». Так, нібито він історією керує, і вирішує, що історія, а що ні. Та Майдан існує, поки ми цього хочемо.

Поки ми пам'ятаємо, за що доля ударила яйцем одного нахабного прем'єра.

Поки знаємо, що боротися за свободу - не дурість, а обов'язок.

А ви - пам'ятаєте?

Фото зі сайту novaya.com.ua

Остап Кривдик  для ZAXID.NET

Iм'я*
Вiдгук*
Код*