Український інформаційний портал "Точка літературного кипіння" .:. Літературні новини та анонси, аналітика літературних подій та процесів, огляди книг, публікації, репортажі та звіти з літературних акцій та прес-конференцій, сучасна проза та поезія.
Український інформаційний портал "Точка літературного кипіння" :: Точка - література у русі
- Актуальні літературні новини та анонси
- Аналітика літературних подій та процесів
- Огляди книг
- Репортажі та звіти з літературних акцій та прес-конференцій
- Бібліотека ексклюзивних публікацій: проза, поезія, критика,
драматургія, переклади, інтерв'ю, публіцистика
Головна | Новини | 33 KOROVY | Критика | РаУВРРвСРСР | Публікації | Бібліотека | Сторінка автора | Розсилання | Зареєструватися
Пошук по сайту
Нові публікації
Твоя неприсутність не діє на нерви.... ( Олена Багрянцева)
Туфельки на високих підборах. ( Олена Багрянцева)
.це просто залишки серпня в голові. ( файна дівчина-сонце.)
“Поперше, не треба повторюватись, подруге – не треба чіпати дрібничок” – М.Х.
Символ покоління Розстріляного Відродження. Ідейний лідер та ідейний переможець. Той, на кого терпляче чекали у проекті “Розстрілянці”. Для нього не треба багато слів. Йому не потрібна реклама. Просто ім'я як бренд. Микола Хвильовий.
“Романтику вітаїзму утворюють не “енки”, а комунари. Вона, як i всяке мистецтво, для розвинених інтелектів” – М.Х.
Микола Григорович Хвильовий (справжнє прізвище - Фітільов) народився 13 грудня 1893 року в селищі Тростянець на Харківщині, в родині вчителів. Після розлучення батьків у 1904 році залишився з матір'ю, Єлизаветою Тарасенко. Закінчив початкову школу в с. Калантаєві, навчався в Богодухівській гімназії, де склав іспити екстерном i отримав гімназійного диплома. У цей час багато читає. У 1914 – 1915 роках працює писарчуком i слюсарем. 1916 року був мобілізований до армії. Демобілізувався восени 1917 року, одразу ж включається в активне громадське життя Слобожанщини, працює на підтримку Центральної Ради. У 1919 році вступає до компартії. З 1920 року працює в Харкові, де знайомиться з Володимиром Сосюрою i Майком Йогасеном. Це знайомство й ознаменувало початок літературного шляху Хвильового. Перші друкована поезія Хвильового – “Я тепер покохав город” – виходить у Харкові в 1920. Разом з друзями друкується в альманахах “Штабель”, “На сполох”.
Перші свої книжки Хвильовий публікує в 1921 році. Це збірки поезій “Молодість” i “Досвітні симфонії”, поема “В електричний вік” – усі сповнені надій на революцію. В 1923 році виходить перша прозова збірка Хвильового – “Сині етюди”, що одразу ж отримала надзвичайно схвальні відгуки критиків, i стала ледь не початком нової української прози. Друга книжка новел Хвильового “Осінь”, видана в 1924 році, вважається вершиною творчості Хвильового, вона засвідчує специфічний стиль автора, названий ним самим “романтикою вітаїзму”. Але саме ця книжка i стала відправною точкою у своєрідній війні Хвильового з партвладою. В 1924 році пише першу велику прозу – “Повість про санаторійну зону”.
Твори з “Осені” одразу ж викликали занепокоєння у парткомі, i захисні маневри Хвильового призвели до так названої літературної дискусії 1925-26 років. В 1926 році Хвильовий виходить з “Гарту” через незгоду з певними ідеологічними засадами організації (зокрема, він був противником платформи створення масової літератури, яка активно підтримувалася частиною “Гарту”, а заодно i радянською владою) i засновує ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарських письменників), куди за ним з “Гарту” переходять його найближчі друзі та усі, хто підтримував його позиції. У той же час пише i публікує окремими книжками чи в пресі у серіях свої відомі памфлети: “Камо грядеши” (1925 р.), “Думки проти течії” (1926 р.), “Апологети писаризму. До проблеми культурної революції” (1926 р.). У цих памфлетах вимальовуються основні засади, на яких, на думку Хвильового, має будуватися нове українське мистецтво. Серед них – ідеологічна незалежність, орієнтація на світове мистецтво замість “червоної просвіти”, масовізму, становлення українського мистецтва не як провінційного, а як самоцілісного, що стане початком нового культурного явища, названого Хвильовим “азіятським ренесансом”. Ці тези Хвильового одразу ж знайшли прихильників – лідера “неокласиків” Миколу Зерова, чимало членів Української Академії Наук, навіть члени ЦК КП(б)У. Постать Хвильового стала знаною на загальносоюзному рівні – його заклик “геть від Москви!” поширювався на інші союзні республіки – i відверті цькування з Москви лише додавали письменникові популярності. А реакція радянської влади, зокрема, Сталіна, на памфлети Хвильового була цілком логічною: роман Хвильового “Вальдшнепи” (1926 р.) та есей “Україна чи Малоросія?” у пресі було проголошено зрадою, після чого письменникові довелося “здатися на милість партії”, аби не стати емігрантом, i мати змогу творити на Україні.
В 1928 році “самоліквідується” ВАПЛІТЕ. Але Хвильовий не складає рук: у 1929 році під його керівництвом виходить позагруповий альманах “Літературний ярмарок” – одне з найвищих досягнень української журналістики. У 1930 році Хвильовий організовує Політфронт i випускає однойменний журнал.
Але останні зусилля були марними. Після арешту доброго друга письменника, одного з ініціаторів створення ВАПЛІТЕ Михайла Ялового все стало зрозумілим остаточно.
13 травня 1933 року Микола Хвильовий вистрілив собі у скроню. Зібравши у своєму домі друзів-письменників, пообіцяв їм прочитати знаковий для своєї творчості твір – i прочитав. Його смерть стала ідейною перемогою над радянською владою, як би та не пробувала очорнити ім'я Хвильового як зрадника, матеревбивцю – це було дарма. Микола Хвильовий залишився одним із фундаторів новітньої української літератури, символом покоління “Розстріляного Відродження”.
Погляд:
“Від Хвильового вимагали каяття і самообпльовування. Все ясніш ставало, що йшлося до остаточного втиснення літератури у строго регламентовані партійними і соціальними замовленнями рамки. Хвильовий і його друзі мусили пережити принизливу процедуру вибору достойних для вступу у ВУСПП (Ю. Яновського і М. Куліша, скажімо, достойними спершу не визнали). Хвильовий мусив зректися всіх своїх колишніх ідей, ще й ще раз засудити злочинний хвильовізм. Може, цим він сподівався полегшити долю своїх літературних однодумців” – Віра Агеєва, “Микола Хвильовий”.
“Москву так ненавидів, що ніколи не погоджувався туди їздити, хоч обирали його й посилали (на пленуми, конференції тощо). Тільки раз був у Москві — здається, 29-го року — коли поїздка була широкою і вважалася просто гостюванням. З'являвся лише по закутках; в буд. Герцена вечера з Маяковським, де обоє вони — і Хвильовий і Маяковський — пильно один до одного принюхувались і багато пили” – Любченко А. Спогади про Хвильового (із записної книжки) // Луцький Ю. Ваплітянський збірник. — Канадський Інститут Українських Студій: Мозаїка, 1977. — С. 33-46.
“...Любив їсти насіння, раки з пивом, голитися самому. Ходив у сірому светері вдома. Плетене крісло в кабінеті. Чмихання носом. Посмикування плечима, особливо правим. Говорити на засіданнях, зборах завжди починав дуже спокійно, поважно і це створювало одразу напружену пильність, тишу. А він — ще глухішим голосом, ще інтимніше якось і переконливіше. А коли запалювався — бив кулаком по столі, скакував, бігав, і перекричати його було неможливо. Але можна було вдатним чулим підходом, товариським і гострим дотепом одразу розсмішити” – Любченко А. Спогади про Хвильового (із записної книжки) // Луцький Ю. Ваплітянський збірник. — Канадський Інститут Українських Студій: Мозаїка, 1977. — С. 33-46.
“Хвильовий п'яний бився головою об стіну — з відчаю. А от ще головою об стіну, де висіла мапа геогр. півкуль — топиться в океані хотів. (Об стіну головою б'ється Карамазов у "Вальдшнепах"!)” – Любченко А. Спогади про Хвильового (із записної книжки) // Луцький Ю. Ваплітянський збірник. — Канадський Інститут Українських Студій: Мозаїка, 1977. — С. 33-46.
Микола Хвильовий - Поезія
Микола Хвильовий - Проза: “Я (Романтика)” ”Кіт у чоботях” ”Камо грядеши”
Головна | Новини | 33 KOROVY | Критика | РаУВРРвСРСР | Публікації | Бібліотека | Сторінка автора | Розсилання | Зареєструватися
Я не письменник постмодерніст і ніколи ним не був. Не називайте мене так.
Для тих, хто не знає як ставиться Сергій Жадан до Любка Дереша, до Венедикта Єрофєєва, до Спілки письменників України, до творчих спілок загалом, до постмодернізму, до українського футуризму і Семенка; хто не знає чого не вистачає українській літературі, чого не вистачає самому Жадану, що для письменника найбільший кайф, що він робить, лягаючи спати, що вчинить Жадан з Міністерством освіти, про що він не готовий говорити з широкою аудиторією, які поняття він сприймає скептично; і найголовніше – для тих, хто сумнівається, що цьому “застудженому горлу” можна вірити, власне, і публікується нижченаведана нарізка.
далі
всі нарізочки/звіти
"Я, “Побєда” і Берлін" Кузьми Скрябіна
Слідом за епатажною і скандальною Іреною Карпою своє ім`я в історію сучасної української літератури вирішив вписати ще один питомий музикант - фронтмен популярного гурту “Скрябін” Кузьма. Цього року він дебютував з книгою “Я, “Побєда” і Берлін”. Попри рекордні продажі роботи, варто зазначити, що дебют видався непереконливим. Популярність книги, перш за все, зумовлена славою Кузьми як музиканта. А от чи купуватимуть Скрябіна після того, як пізнають його в образі письменника - сказати важко. Читати далі
вся критика
Розстріляне відродження
Не-романтик. Людина блискучої самоосвіти, суворої праці й шаленої активності. Міг писати про що завгодно – а сходив зрештою до наболілого. Наболілої сірості, наболілої порожнечі, серед якої найяскравіша подія – смерть. Все так просто. Валеріан Підмогильний. далі!
РаУВРРвСРСР
Тарас Прохасько
Часом видається, що Тарас Прохасько — наскрізь рослинний чоловік і це не лише сильно відчувається у його писаннях, а й помітно виокремлює його з-поміж інших українських прозаїків. Не дивно, що він постійно намагається зафіксувати мінливість незмінності й відтворити втурнішню спорідненість людської душі з рослинним світом. У багатьох творах Тараса присутній біографізм, але це не спрощує його прозу, а навпаки — робить її дуже відвертою й наближає до інтимної сповіді.
Молодий автор належить до тих небагатьох письменників, філософів буття, які намагаються йти шляхом Сковороди, живуть і пишуть відповідно до власних філософських принципів, прислухаючись до внутрішнього голосу. далі..
