2.1. Еволюція змісту конституцій (ХVІІІ – ХХ ст.).

У підручниках з конституційного права та в спеціальних монографічних дослідженнях неодноразово робилась і робиться спроба простежити особливості еволюції змісту конституцій. При цьому науковці, як правило, однозначні у розумінні того, що, починаючи з кінця ХVІІІ століття – часу появи перших у сучасному розумінні конституцій, їхній зміст об’єктивно повинен зазнавати певних змін, а сутність, призначення самої конституції не змінюється. Конституція була і залишається Основним Законом держави з вищою юридичною силою, який закріпив на правовому рівні перехід до нового суспільного укладу – до держави вільних громадян та заклав основи її подальшого розвитку. Відповідно, у безперервному розвитку перебуває і сам Основний Закон. Іншими словами, сьогодні видається такою, що не викликає сумніву, теза про те, що зміст Конституції об’єктивно перебуває в певному русі, в певному пошуку своєрідного наповнення конкретної форми. Форма, каркас, основа і сутність Конституції є сталою, а саме наповнення цієї форми, змісту конституції постійно еволюціонує разом із розвитком держави та суспільства.

У спеціальній літературі подаються різні підходи вчених-конституціоналістів щодо періодизації еволюції змісту конституцій. Відмінності полягають як у підходах щодо виділення кількості окремих (самостійних) періодів у розвитку змісту конституцій, так і в питаннях визначення часових рамок цих періодів. Самих періодів, які чітко виділяються в процесі розвитку змісту конституцій, як правило, налічують – від двох до чотирьох. Ці періоди (етапи) отримали назву так званих "хвиль конституцій" ("конституції першої хвилі", "конституції другої хвилі" і т.д.). Спільним майже для всіх підходів є виділення першого етапу еволюції конституцій ("першої хвилі конституцій") – періоду від початків конституцій (середина ХVІІ – кінець ХVІІІ ст.) до закінчення Першої світової війни. Згодом погляди вчених розходяться. Так, у монографічному дослідженні Інституту держави і права АН Російської Федерації "Порівняльне конституційне право" виділено чотири етапи "/.../ світового конституційного процесу, зумовленого еволюцією суспільства і держави в новий і новітній час /.../", а саме: перший період – "/.../ становлення і утвердження буржуазного суспільства в передових країнах Європи і Америки" (кінець ХVІІІ ст. – кінець Першої світової війни), другий період – "/.../ охоплює відрізок часу, коли єдиний до того світовий процес став розділеним у результаті створення в Росії соціалістичної держави" (час між двома Світовими війнами), третій період – "/.../ характеризується масштабністю конституційного процесу, /.../ який вперше став дійсно світовим, поширившись практично на всі країни /.../" (закінчення Другої світової війни – до кінця 80-х років), четвертий період – " /.../ почався на межі 80-90-х років із падінням тоталітарних і авторитарних режимів у більшості соціалістичних країн, та країн, що розвиваються /.../"63.

 Значна частина авторів при визначенні самостійних етапів у розвитку змісту конституцій дотримується триступеневої системи, при цьому не виділяючи в окрему (якісно відмінну) групу "радянські конституції" і "конституції соціалістичних країн". Логічним і аргументованим, як на наш погляд, є підхід, за яким в історії світового конституціоналізму виокремлено три основні періоди еволюції змісту конституцій (у широкому розумінні – змісту конституційно-правових доктрин взагалі): перший період – кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.; другий період – 1918-1939 рр.; третій період – від 1945 року (за висловлюванням В.М. Шаповала, періоди – "старих", "нових" і "новітніх" конституцій64). В основі кожного з цих періодів лежать певні умови, обставини, закономірності розвитку держави, її нормативно-правової системи, процеси демократизації суспільства тощо. Для кожного із цих трьох періодів (відповідно – трьох груп конституцій), характерними є свої особливості у змісті та структурі текстів основних законів, сутності їхніх положень, методиці викладення і т.д.

 Першим етапом у розвитку конституцій, і відповідно першим періодом в еволюції їх змісту, є період від часу виникнення перших конституцій – до закінчення Першої світової війни (1918 р.). Це вищезгадані конституції Англії кінця ХVІІ ст., США 1787р., Франції 1791 р., Польщі 1791 р., а також перші конституції Австралії, Австрії, Аргентини, Бельгії, Болгарії, Бразилії, Венесуели, Греції, Голландії, Данії, Ірану, Канади, Китаю, Люксембургу, Ліберії, Мексики, Нідерландів, Норвегії, Італії, Іспанії, Португалії, Румунії, Уругваю, Швейцарії, Швеції, Японії тощо. Деякі конституції "першої хвилі" (правда, із відповідними змінами і доповненнями) є чинними і сьогодні. Серед них: Конституція США (1787 р.), Норвегії (1814 р.), Нідерландів (1815 р.), Бельгії (1831 р.), Швейцарії (1874 р.), Австралії (1900 р.)

 На конституції країн того часу великий вплив мали перші конституції Англії, США, Франції. Так, для європейських держав використовувався конституційний досвід Франції, для латиноамериканських країн своєрідним "взірцем" була Конституція США (перша на континенті – Конституція Венесуели 1811 р.), для домініонів Великої Британії – відповідно досвід парламентської монархії останньої (Конституції – Канади 1867 р., Австралії 1900 р., Південно-Африканського Союзу 1909 р.). Практика державного будівництва того часу знає приклади і майже повного копіювання текстів чинних конституцій. Так, Конституцію Ліберії 1847 року було скопійовано з чинної конституції США. Більшість конституцій європейських країн ХІХ ст. мали октройований характер; їх приймали монархи під натиском революційних подій, з метою забезпечення компромісу між суспільними верствами, які значно впливали на суспільне і державне життя між дворянством і торговою та промисловою буржуазією. Значна частина перших конституцій діяла недовго.

 Для конституцій "першої хвилі" характерним був факт фіксації (закріплення) на конституційному рівні встановлення демократичного державного режиму (республік, конституційних монархій, компромісу між різними соціальними верствами тощо), закріплення основних прав та свобод особи і громадянина (насамперед, групи особистих і політичних прав та свобод), закладення основ державного ладу конституційної держави з наявністю в ньому інститутів парламентаризму, виборного глави держави, місцевого самоврядування, Основного Закону.

Друга хвиля конституцій ("нові конституції") – це конституції, прийняті у міжвоєнний період (між Першою і Другою світовими війнами – 1918-1939 рр.). На початок цього періоду припадає значна активізація процесу розроблення і прийняття нових конституцій. Останнє пояснюється фактами як зникнення з політичної карти світу двох імперій – Російської та Австро-Угорської, так і демократизацією політичних режимів в інших регіонах світу. Зокрема, на політичній карті Європи після Першої світової війни на місці старих імперій (Російської та Австро-Угорської) знаходимо групу нових країн, які приймають свої конституції – Україна (УНР) (1918 р.), Фінляндія (1919 р.), Австрія (1920 р.), Естонія (1920 р.), Угорщина (1920 р.), Чехословаччина (1920 р.), Польща (1921 р.), Югославія (1921 р.), Литва (1922 р.), Латвія (1922 р.). Крім того, в цей період приймають конституції – Мексики (1917 р.), Веймарську Конституцію (Німеччини) (1919 р.), Ісландії (1920 р.), Єгипту (1923 р.), Румунії (1923 р.), Греції (1927 р.), Албанії (1928 р.), Іспанії (1931 р.), Бразилії (1937 р.), Ірландії (1937 р.) та ін. Небагато з цих конституцій залишились чинними, а саме – Мексики (1917 р.), Фінляндії (1919 р.), Австрії (1920 р.), Латвії (1922 р.), Ірландії (1937 р.).

Конституції “другої хвилі” загалом мали низку характерних особливостей. Мова йде про включення до предмета конституційного регулювання нового комплексу суспільних відносин (насамперед економічних і соціальних); своєрідним розширенням конституційно визначених меж впливу (втручання) держави в життя суспільства та індивіда; надання конституційного статусу новим політичним інститутам (насамперед політичним партіям і профспілкам); поява нової категорії прав і свобод людини (групи соціально-економічних прав і свобод); перші спроби конституційного визначення принципів зовнішньої політики держави65. Ці тенденції особливо чітко проявлялися на початках періоду “нових конституцій”. Своєрідним “взірцем” тодішніх конституцій, з огляду на наведені конституційні новели, стали Конституція України (УНР) (1918 р.), Веймарська Конституція (1919 р.), Конституція Австрії (1920 р.), Конституція Чехословаччини (1920 р.). Так, Конституція України містила положення про статус національних меншин, Конституція Веймарської Республіки серед інших мала розділи про "суспільне життя", "господарське життя", "релігію і релігійні громади", "освіту і школи"; Конституція Чехословацької Республіки – про "шлюб і сім’ю", "свободу навчання і свободу совісті", "захист національних, релігійних і расових меншин", "права мови"; Конституцією Австрії було запроваджено Конституційний трибунал (Конституційний Суд) як орган конституційного контролю, а в Конституції Чехословаччини вперше було визнано роль політичних партій у формуванні й діяльності державних органів66.

Водночас, у другій половині даного періоду розвитку конституцій, в ряді європейських країн все чіткіше стали виявлятись тенденції до посилення виконавчої влади за рахунок владних повноважень парламенту; заговорили про кризу парламентаризму в цих державах. Ситуація значно погіршилась на початку та в середині 30-х років. На той час, через встановлення реакційних політичних режимів, фактично, від конституціоналізму відійшли: Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія, Японія, а в другій половині 30-х років – Польща та Угорщина.

Після закінчення Другої світової війни настав третій етап розвитку конституцій (третій період еволюції їх змісту) – так званий “період новітніх конституцій”, який триває до сьогодні. Загалом, за підрахунками окремих учених, більше 130 країн світу у той час прийняли вперше або “оновили” свої конституції67: після Другої світової війни були прийняті нові конституції у Франції (1946 р., а згодом – Конституція 1958 р.), Італії (1947 р.) Японії (1947 р.), Німеччині (1949 р.), Греції (1952 р., згодом – Конституції 1967 р. та 1975 р.), Данії (1953 р.), Португалії (1976 р.), Іспанії (1978 р.), Туреччині (1982 р.) та в інших державах. У 50-60-ті роки приймає конституції велика група країн Азії, Африки та Океанії. Після зникнення соціалістичного табору в Європі та розпаду СРСР появились нові конституції – Хорватії (1990 р.), Болгарії (1991 р.), Македонії (1991 р.), Румунії (1991 р.), Словенії (1991 р.), Словаччини (1991 р.), Естонії (1992 р.), Литви (1992 р.), Узбекистану (1992 р.), Чехії (1992 р.), Югославії (1992 р.), Киргизстану (1993 р.), Росії (1993 р.), Білорусії (1994 р.), Азербайджану (1995 р.), Вірменії (1995 р.), Грузії (1995 р.), України (1996 р.), Польщі (1997 р.).

 Для "новітніх конституцій" (конституцій третьої хвилі), як правило, характерними є такі особливості: відображено більшу роль держави у сфері економіки; значно ширше, ніж у попередньому періоді, фіксується соціальна сутність сучасної конституційної держави (призначення держави в соціальній сфері, соціальні орієнтири держави, державна соціальна політика і т.д.); подальший розвиток інституту конституційних прав та свобод людини, зокрема, поява групи так званих прав та свобод "третього покоління" (колективних прав та свобод – права на мир, на гідне людини проживання, безпечне довкілля, на користування світовою культурною спадщиною і т.д.); наявність положень про зовнішньополітичну діяльність держави (принципи миролюбної політики, співвідношення національного і міжнародного права, процеси інтеграції – для членів Європейського Союзу); подальша демократизація виборчої системи; зміна понятійного апарату конституцій, поява нових термінів і т.д.68.