1.4. Огляд основних теорій конституції.

Ще в античні часи окремі особи робили спроби викласти своє розуміння поняття “конституції” як нормативного акта, а отже, певним чином, і дати її визначення (згадаймо хоча б “Інституції /.../” Гая). Однак ні тоді, ні пізніше (в Середні віки), через реальний стан речей тодішнього державно-організованого суспільства, місця і ролі в державі, в її нормативно-правовій системі “конституцій” як певного виду документів (там, де вони, звичайно, були), – наявність чи відсутність дефініції “конституції” як такої особливого значення не мали ні для держави, ні для тодішньої правової науки. Ситуація якісно змінилася із настанням нових часів, коли на зміну феодальному ладу приходить новий – буржуазний. Конституція стає не тільки закономірною політико-правовою реальністю нового часу, а й певним символом боротьби за новий суспільний лад, нові, справедливі за своєю сутністю, відносини між членами суспільства, стає символом суспільного поступу та реальних змін на шляху до демократії. З того часу і до сьогодні поняття (дефініція) “конституції”, розуміння її сутності, змісту, призначення в державі й суспільстві і т.д. не залишається поза увагою як політичних процесів, так і наукової правничої думки. Об’єктивно, інтерес до явища конституції (поняття, сутність, зміст) підсилюється в часи прийняття нових конституцій, відміни попередніх, внесення до них змін і т.д.

 Одним із перших на офіційному рівні (на рівні політичного документа) стало тлумачення конституції, подане творцями французької Декларації прав людини і громадянина 1789 року. Останні в п. 16 вищезгаданої Декларації зазначили, що тільки те суспільство має конституцію, в якому гарантовано права людини і проведено розподіл влади. У даному випадку, очевидно, йшлося про конституцію в широкому її розумінні як політико-правового явища. Сучасник тих подій, вищезгаданий Томас Пейн, у 1790 році в своїй праці “Права людини” про Конституцію писав так: “/.../ Конституція та уряди (влада – П.С.), які постають на її основі, мають служити не на благо тим, хто є в уряді, а на благо народу /.../. Конституція є власністю народу, а не тих, хто здійснює правління”38. На рівні висловлювань окремих громадсько-політичних діячів, вчених-правознавців поняття (дефініція) конституції (і у власному, вужчому розумінні – як документа чи групи документів, і в ширшому – як реально створеної на певних засадах політико-правової системи), її сутності, змісту і т.д. були, звичайно, і до появи Декларації прав людини і громадянина 1789 року. Юридична наука (спочатку наука державного права, потім – конституційного права), через всю складність політико-правової природи самої конституції, не виробила, та й не могла в принципі виробити єдиного уніфікованого розуміння конституції держави, її дефініції, оскільки думка вчених-правознавців про конституцію змінювалася разом із життям суспільства.

 У науковій юридичній та політологічній літературі (як раніше, так і сьогодні) існують різні підходи щодо визначення самого поняття (дефініції) конституції та її основних теорій. Як правило, у підручниках з конституційного права, монографічних роботах, наукових статтях згадується теорія конституції суспільного договору та марксистсько-ленінська теорія конституції, рідше – теологічна, природничо-правова (природничо-звичаєва)39. У цьому аспекті якісно відрізняється пропозиція розглядати дане питання (питання теорій конституції, генези її дефініцій) як комплексне – крізь призму розвитку трьох наукових правничих шкіл: юридичної, соціологічної та політологічної40. Такий підхід є зрозумілим, логічним і достатньо обґрунтованим. Однак він “добрий” тільки для ХХ ст., оскільки саме у той час ці правничі наукові школи сформувались остаточно, зміцніли і фактично зайняли провідне становище у правознавстві взагалі. Водночас при такому підході поза межами ХХ ст. залишається більше ста років існування конституцій як таких, а отже і поглядів учених на них, наукових дефініцій, офіційних доктрин і т.д. Тому, коротко підсумовуючи вищевикладене, видається за необхідне при розгляді питання основних теорій конституції хоча б “телеграфно” акцентувати увагу на наступних основних теоріях конституції: “теорії конституції як суспільного договору”, “теологічній теорії конституції”, “природничо-правовій теорії конституції” тощо, а також – на комплексних (узагальнених) уявленнях про “теорії конституції представників юридичної школи права”, “теорії конституції представників соціологічної школи права”, “теорії конституції представників політологічної школи права”.

 Історично першою, за часом появи, є “теорія конституції як суспільного договору”. Вона загалом виступає похідною від загальної теорії “суспільного договору”, за якою, як відомо, публічна влада ґрунтується на вільній згоді всіх між собою, при цьому – саме згода членів суспільства виступає основою законності та легітимності влади, а в кінцевому результаті – суспільна згода стає загальним благом (Руссо). Ідеологами теорії “суспільного договору” були такі знані мислителі минулого, як Гроцій, Гоббс, Локк, Монтеск’є і, особливо, Руссо з його роботою “Суспільний договір” (1762 р.). З появою конституції як такої, досить поширеним і популярним у різні часи, навіть сьогодні, є трактування конституції як своєрідного загальносуспільного договору (угоди) – договору всіх членів суспільства (громадян) між собою. Предметом такої угоди є згода всіх членів суспільства щодо переліку та змісту прав, свобод та обов’язків громадян, порядку організації та форм діяльності органів державної влади і т.д. Формою укладення такого договору, на думку його ідеологів, мала б стати персональна участь усіх членів суспільства у прийнятті (затвердженні) такої конституції. Тут варто згадати й нереалізований на практиці проект “Народної Угоди” Олівера Кромвеля (Cromwell, 1599-1658), який, як передбачалось, мав підписувати увесь народ, і відомі висловлювання Жан-Жака Руссо про те, що для встановлення конституції необхідна згода всіх громадян, що вони повинні її підписати, а противники конституції (ті, хто її не підписує) – повинні вважатися іноземцями серед громадян.

 Значно рідше, в порівнянні з попередньою, зустрічається “теологічна теорія конституції”. Зміст її полягає в тому, що людина, суспільство, держава, право і все інше, – є творінням Божим. Бог, як творець, для людини, для її загального блага і добра створив також і конституцію. Відповідно, в конституції втілюються ідеї вищої справедливості, розуму41. На думку проф.Тодики Ю.М., подібний підхід у розумінні сутності конституції можна побачити в позиціях відомих мислителів не тільки кінця середньовіччя, а й недалекого минулого, зокрема в Гегеля42. Цікавим прикладом розуміння конституції, як втілення з Божої ласки загального добра і справедливості, до певної міри є випадок, який стався на Сенатській площі в Петербурзі 14 грудня 1825 року (повстання декабристів). За переказами очевидців, солдати на площі в той день (напевно, за вимогою офіцерів-декабристів) скандували “Костянтина і Конституцію”. На запитання перехожого, чого вони вимагають, один із солдатів відповів: “Хочемо на царя Костянтина” (на той час помер імператор Олександр І, і, за задумом декабристів, при вступі на російський трон Костянтина Павловича Романова – другого сина імператора Павла І, перетворення Росії в конституційну монархію могло бути більш ніж реальним). Щодо другої частини вимоги – про “Конституцію”, – солдат без будь-яких сумнівів відповів, що “Конституція” – це дружина царя Костянтина. Тому вони теж за неї. В уяві невідомого солдата (швидше за все вчорашнього кріпака) – тільки добрий цар з Божої ласки може змінити в Росії життя на краще. А якщо пани-офіцери говорять про Костянтина як про доброго, справедливого царя і ще про щось добре, – щось, що є бажаним для Росії і асоціюється також із справедливістю і називається “конституцією”, – то це йде мова про добру царицю – дружину і вірну соратницю царя.

 “Природничо-правове” тлумачення сутності конституції виходить з того, що в ній втілюється багатовіковий досвід народу, зокрема, досвід щодо організації публічно-державних форм співжиття громадян, при цьому повинні широко враховуватися традиції народу, його ментальність і т.д. Відомий український правник та громадсько-політичний діяч Сергій Шелухін (1864-1938) з цього приводу писав, що конституцію “/.../ відірвати від вже пережитого народом шляху історії не можна”, вона виходить “/.../ з народного життя, психіки, історії, побуту, бажань, стремлінь і ідеалів народу /.../”, в іншому випадку конституція може стати “/.../ плагіатом, /.../ шаблоном /.../ державним дилетантським експериментом для насильства над життям, волею і бажанням народу”43. Саме тому, на думку окремих учених, прихильники “звичаєво-природничої” теорії конституції виступають за те, щоб остання була виключно Основним Законом держави, законом, який уособлює в собі первинний акт суверенної влади і є основою для виникнення самої держави44.

 В основі “теорії конституції представників юридичної школи права” лежить уявлення про конституцію як вираження ідеї вищого і всемогутнього закону, закону, який має силу верховенства над усіма нормативно-правовими актами в державі. У даному випадку існує схожість, явна наближеність до “теологічної теорії конституції” в частині розуміння “конституції як всемогутнього закону”; відмінність полягає у природі появи конституції: за теологічною теорією – конституцію створює Бог, за уявленнями представників юридичної школи – народ, представницькі органи, влада. 15 травня 1848 року (період революційних подій у Європі – “Весна народів”) львівська газета “Зоря Галицька” надрукувала Відозву “Руської Народної Ради”, в якій говорилось про появу першої австрійської конституції, і серед іншого – популярно роз’яснювалась суть останньої: “Браття, відомо Вам, що Найясніший Цісар Австрійський і король наш надали ласкаво всім народам своєї держави і нам, Русинам землі Галицької, патентом з дня 25 березня 1848 року Конституцію, то значить: таку фундаментальну уставу, котра цілому народови нашому через вибраних і завіреннє маючих мужів уділ в праводавстві своїм дозволяє, і тим способом свободи і добрий бит нам забезпечує (виділення моє – П.С.). Межи тими свободами надали нам те особливе право, що можемо збиратися на наради над спільним добром нашим, розпізнавати потреби народа і краю нашого і про них Найяснішому Панови перекладати (переказувати – П.С.)45.

 Як відомо, юридична школа права (інша назва – класична) в основному сформувалася в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Біля її витоків стоять відомі вчені-правознавці: Г. Єллінек, П. Лабанд (Німеччина), А. Есмен, В. Орландо (Франція), А. Дайсі (Англія), М. Коркунов, В. Гессен (Росія). Ця школа мала своїх яскравих прихильників протягом усього ХХ ст. Погляди її представників суттєво вплинули на формування державного (пізніше – конституційного) права європейських країн, на розвиток окремих його інститутів. На початку ХХ ст. представники юридичної школи права (М. Коркунов, Ж. Боржо, Г. Єлінек) говорили про конституцію як про вищий, Основний Закон (закони) держави, “/.../ який визначає основні засади (мовою оригіналу “начала” – П.С.) державного устрою і видається особливим ускладненим порядком”, відповідно до такого закону “/.../ організовується управління державою і регулюються відносини індивідів чи юридичних осіб в цілому”, нормами цього закону є не тільки визначені вищі органи держави, а й “/.../ порядок їх утворення, їх взаємовідносини і компетенція, а також принципове становище індивида щодо державної влади”46. У середині ХХ ст. англійські конституціоналісти Уейд і Філліпс конституцію тлумачать як “/.../ документ, який має особливе правове значення, і який визначає основи організації органів держави, їхні функції, визначає принципи діяльності цих органів”47, а трохи пізніше (очевидно, через обставини політичного, а не наукового характеру), в середині 60-х, С. Базилевич зазначить, що “/.../ Конституція, як основний закон держави, є сукупністю норм з вищою юридичною силою, які закріплюють основи суспільного і державного ладу, систему, принципи організації і діяльності державних органів, основи правового положення громадянина в державі”48. І сьогодні, даючи визначення конституції, чимало вчених стоять (тією чи іншою мірою) на позиції юридичної школи права.

 Представники соціологічної школи права (даний напрямок правової науки виникає на початку ХХ ст. як критика поглядів представників юридичної школи права) вбачали в конституції держави, насамперед, втілення ідеї соціальної солідарності. Один із заcновників даного напрямку в юридичній науці, французький правознавець Леон Дюгі (Duguit, 1859-1928) чітко вказав, що саме конституція має бути втіленням ідеї соціальної солідарності, а та своєю чергою виступає “/.../ універсальним законом розвитку суспільства”; він вважав: будь-який закон юридичний, що знаходиться в очевидній і абсолютній опозиції до елементів соціальної справедливості, ніби не існує; водночас, держава зв’язана конституцією тією мірою, якою остання відповідає соціальній справедливості49.

У рамках соціологічної школи права в першій чверті ХХ ст., крім напрямку конституціоналістів-солідаристів, набув певного розвитку і популярності в наукових колах інший напрямок – інституціоналізм, одним із теоретиків якого був М. Оріу. Інституціоналісти бачили в державі, її органах, партіях, організаціях “інституцію” (установу, заклад), призначенням якої є розв’язання політичних, соціальних, економічних проблем суспільства, а в конституції держави – “формальний статут” інституції”50, при цьому, на думку М.Оріу, саме цей статут держави (конституція) “/.../ має бути перепоною захопленням уряду шляхом всемогутньої сили встановлення права”51.

 Яскравим представником соціологічної школи права, зокрема інституціоналізму, був професор Львівського університету Станіслав Дністрянський. У своїй роботі “Теорія Конституції” (приблизно 1920 р.) він писав: “Хотячи зрозуміти, що належить до змісту Конституції, мусимо уявити собі, що держава є нічим іншим, як великою публічною корпорацією. Тому образно є найліпше представити собі, що конституція є у великому те, що статут якогось товариства в малому. Способи організації держави є дуже схожі на це, що бачимо в організації звичайних товариств. Члени засновують товариство. За їх загальною згодою складаються статути товариства /.../ точно укладають права і обов'язки членів у товаристві, /.../ оподатковують себе члени членськими вкладками на покриття спільних видатків. /.../ до організації (товариства – П.С.) належать загальні збори членів, як орган покликаний до постанов, що обов'язують усіх членів, а в другому разі старшина чи виділ товариства з президією на чолі, як орган, виконуючий постанови загальних зборів і ведучий керму адміністрації товариства. Все те бачимо в конституційній державі. Загал громадян бере участь в ухвалі конституції /.../ Конституція визначає основні людські та громадські права всіх громадян, та заводить законодатну, виконуючу і судейську власть, чому відповідають у товаристві загальні збори, виділ (дирекція – П.С.) і мировий суд /.../ Оподаткування громадян належить до основних прерогатив конституційних держав”52.

Окремо слід зазначити, що до певної міри предтечею (передднем) розуміння конституції як ідеї соціальної солідарності (теорії конституції соціологічної школи права) можна розглядати згадану вище теорію конституції як суспільний договір, правда, з похибкою на пристосування до умов соціально-економічного та політичного розвитку суспільства в кінці ХІХ – першій половині ХХ ст.

“Політологічна школа права” і, відповідно, її теорія конституції належать до наймолодших за часом появи. В основу вчення про конституцію держави представниками цієї школи покладено тезу про те, що конституція, насамперед, є “/.../ документом політичного управління, певним набором правил політичної гри різних громадських сил та інститутів /.../ зводом правил політичних режимів, що сприяють, прокламують, гарантують і організовують політичну свободу”53. Відомий німецький конституціоналіст Теодор Маунц в 50-ті роки ХХ ст. про конституцію писав як про “/.../ сукупність правил про керівництво державою, про порядок формування і коло завдань вищих органів державної влади, про основні державні установи і про становище громадянина в державі”54; подібні висловлювання про конституцію зустрічаємо у французького політолога і державознавця Ж. Бюрдо, який вважає, що конституція є “/.../ сукупністю правил, що належать до способу призначення, організації і функціонування політичних влад”55, англійського політолога П. Бромхеда – “/.../ конституція – це звід правових норм і звичаїв, які визначають і регулюють політичні відносини”56. “Будь-яке політичне суспільство, – говорить сучасний французький конституціоналіст Жан-Поль Жакке, – володіє сукупністю правил, писаних чи неписаних, які призначені для встановлення умов набуття і здійснення політичної влади. Такі правила складають конституцію”57.

 На думку вищезгаданого А. Шайо, конституція є, насамперед, результатом (породженням) суспільного страху. Під час розробки і прийняття американської Конституції 1787 р. “батьків-засновників” серйозно турбував страх: з одного боку – можливості реставрації монархії, а з іншого – можливості розгулу народної демократії; творців німецького Основного Закону 1949 р. жахав фашизм і некерованість країною часів Веймарської республіки; генерал Шарль де Голль у 1958 р. намагався уникнути парламентського безсилля Четвертої республіки; після провалу комуністичних режимів, майже в усіх нових конституціях було внесено заборону щодо можливості захоплення влади виключно якою-небудь однією партією чи організацією і т.д.58. “Конституції народжуються в страху перед колишнім деспотизмом, – зазначає А. Шайо, – але після цього живуть самостійним життям; конституційним стає не тільки те, що диктується відповідями на первинні страхи. Сьогодні французи вважають досконалою конституційну систему, в якій виконавча влада грає почесну роль, оскільки вони пам’ятають про безсилля парламентаризму, але не пам’ятають про зловживання влади виконавчої, через яку в 1789 р. намагалися підсилити владу законодавчу”59.

 З певною мірою умовності, своєрідним різновидом одного із напрямків теорії конституції політологічної школи права, на наш погляд, можна назвати версію виникнення конституції як правового фіксатора зміни владних відносин при переході держави від тоталітаризму до демократичних форм правління (про що говорилось вище).

Окремо у блоці основних теорій конституції стоїть питання про “марксистсько-ленінську теорію конституції”. Стисло (“телеграфно”), її зміст полягає в тому, що “радянська конституція”, за задумом її творців, виражала волю не всього суспільства, не всього народу, а тільки пануючого класу, тобто, іншими словами, “радянська конституція” є класовою за своєю суттю. В основі даної концепції лежить (вже згадувана раніше) теза про сутність конституції, висловлена В. І. Леніним: “/.../ суть конституції в тому, що основні закони держави взагалі, і закони, які стосуються виборчого права в представницькі установи, їх компетенції і т.д., виражають дійсне співвідношення сил у класовій боротьбі”60 (заради справедливості, слід зазначити, що вищезгадана теза В. І. Леніна є просто перефразованим положенням німецького соціаліста Ф. Лассаля). Тезу В. І. Леніна було “возведено” в ранг політичної догми, і, відповідно, в будь-якому радянському підручнику з державного права, монографічному дослідженні чи науковій статті, присвяченій проблемам конституції, давались визначення на кшталт “/.../ основного закону держави або системи законів, які закріплюють відповідно до інтересів пануючого класу принципи суспільного ладу країни і її державного устрою, систему органів держави, основні засади їх організації і діяльності, систему основних прав і обов’язків громадян і її гарантії”61.

 У всіх “радянських конституціях” як основу було закладено тезу про їхню класову сутність. Виходячи з цього уявлення про конституцію, можна було “обґрунтувати” правомірність і насильства, і репресій, і масового знищення людей. Зрозуміло, що за такого стану речей, таких підходів до конституції (“марксистсько-ленінська теорія конституції”), останні нічого спільного ні з конституцією зокрема, ні з конституціоналізмом взагалі, не мають. Одним із перших, хто на науковому рівні заперечив логічність тези можливості існування “радянської конституції”, виходячи із її класової суті, був вищезгаданий С. Дністрянський. Проаналізувавши детально у своїй роботі “Теорія конституції” текст Конституції РРФСР 1918 року, вчений зробив висновок про те, що Радянська Росія не має конституції, а має “/.../ революційний маніфест в рамцях революційної організації Совєтської Республіки /.../ має тільки революційну совєтську програму”62.