Велопохід по Криму, травень 2006

29.04. День 0. Від'їзд

Незважаючи на те, що паровоз був у суботу, часу на збори ледве вистачило. Добре, що хоч вдалося нічого не забути вдома. Але дещо довелося залишити умисно. Потім в горах в перші дні відчувалося, що теплих речей хотілося б мати більше. Але 50 л командорівський рюк наклав обмеження.

Зустріч була призначена на 12 нуль-нуль на вокзалі біля підземного переходу. Приїхав в 11.55. Катя і Юра вже були на місці. Олексій і Сергій затримувалися. В 12.20 став їм дзвонити – поїзд о 13.05, а ще треба скласти велики, засунутися до вагону. А ще ж треба час і провідникові лекцію прочитати при потребі ;).

Дзвоню Олексію – "поза зоною досяжності". Невже в метро з велом їде?! (Насправді це він уже запровадив режим економії батарей і вимкнув мобільник). Дзвоню Сергію: "Ти де?!!" Відповідь чую просту до геніальності: "Не знаю. Олексія ще десь нема…" Згадую якусь там мать, кажу який перон-вагон і їду пакуватися. Поїзд як завжди подають не за 40 хвилин, а десь за 20. За цей час треба добігти до вагона, розібрати вел, запакувати його, запхатися у вагон. Десь за 15 хвилин до відправлення з'являється сестра Сергія із бойфрендом і запитує сакраментальне: "А де Сергій". Ясний пень у відповідь напрошується рима "В Караганде?" А хто має це знати: я чи ти?!

Ще через п'ять хвилин з'являються "опіздавші" пани. Добре що ми вже майже спакувалися і частково погрузилися. Встигли одначе і ще хвилини три навіть залишилося до відходу. Що значить досвід нічної паковки за 1 (!) хв. до відходу?!

Дорогою читали кроки Набоки, котрий минулоріч ходив пішки приблизно тим же маршрутом, що ми збираємося. Насміялися до кольок в животі.

Десь на Тараса Шевченка чи ще де вагон заповнили дітваки. Цілі дві групи. Згодом з'ясувалося, що принаймні одна з них (за законом попадалова більша з них) виходить в Бахчисараї. Починаємо прозрівати: а як ми оце будемо виходити з кінця вагону або скільки діточок ми задавимо по дорозі (стоянка 4 хв.). Народилася ідея виходити через задній тамбур. Треба домовитись, щоб провідник його відкрив.

Одна з керівничок починає десь о 23.00 втихомирювати діточок. "Лягайте спати, завтра вставати рано – в шостій ранку…" Нічого думаю. Встануть. О четвертій. Як ми почнемо своє залізо знімати зі стелі.

Як приїхали у Симфер вирішив піти порадувати провідників нашою ідеєю вийти з других дверей. Перший сказав "Нє паложена". Ну, гаразд, ноу проблем, тільки будуть жертви серед мирного населення. Подумаєш задавимо пару школяриків. "А-а!.. То це ви з великами виходите" – питає другий. Угумсь, ми. "Добре відкриємо". Жодних натяків на "заплати". Як далі видно буде, не тільки провідники раді здихатися велотуристів по тихому.

30.04 День перший. Бахчисарай – Чуфут-Кале – Качі-Кальон-Машино – Високе (за планом вдсп. Срібний)

Виносимо за півгодини до Бахчі всі свої бебехи в тамбур. Приходить провідник і відмикає двері. Гальмуємо. Сергій з Олексієм десантуються з двома рюками на перон і за планом мають приймати спершу вели, потім решту багажу. Видаю запаковані в один чохол вели Каті і Юри. Олексій приймає і… Сергій замерз над своїм рюком. МЛЯЯЯЯЯЯ!!!. "Хапай вели!!!" кричу. Він хапає. Тільки поряд з Олексієм !!! ? !!! Це мені що!!! треба з купою заліза зістрибнути з тамбура на землю? Вдався всіх відомих засобів виразності російської мови. По бахчисарайському вокзалу розляглося . В перекладі на літературну мову це звучало б приблизно так: "О благородний дон, любящий других благородних донов, я понимаю что у тебя недавно бил інтім с возлюбленним, но какого интеграла ти берешь сей ценний груз там где его уже держат, будь добр незамедлительно принять его с другой сторони."

Туристів, які висаджувалися з сусіднього вагону, і пів нашого вагону пробило на хі-хі і порвало, що тих хом'ячків.

Результат: висадилися за 1.5-2 хвилини. Провідник, який прибіг замкнути за нами двері явно здивувався, що поки він добіг коридором до тамбура ми вже встигли висадитися і закрити майданчик тамбура.

Доїхали до Успенського монастиря. Взагалі за планом ми мали минути його і Чуфут-Кале стороною. Планувалася зупинка з пішою радіалкою до цих пам'яток. Катя закомандувала їхати туди і я погодився. Потім я трохи жалкував про це. Як для людини, яка там ніколи не була, це все цікаво, але плани порушувати не добре. Це пахне зривом маршруту. Так і вийшло.

Ми з Юрою зайшли в церкву монастиря. Там щойно почалася служба. Церква вражає тим, що з дороги її не видно.
Тільки дзвіничка, з якої сходи ідуть ще вище до церкви розташованої у печері. Не втримався зробив кілька кадрів з території церкви, незважаючи на заборону.

Ідея підйому до Чуфут-Кале з великами не надихала. Тим більше за прохід через місто треба заплатити 10 грн. Ну його! Залишаємо Юру унизу з речами, а самі ідемо оглядати місто.

Снідаємо і шукаємо дорогу на плато. На мапі є якась стежка, яка спускається на потрібну нам дорогу. Ага. Щазззз.

 

Дорогу на плато в обхід міста знаходимо круто вгору і через колючі чагарі. Згадуємо Сокіл і якусь маму.

Тільки пізніше ми допетрали, що можна було не дертися через чагарі, а йти через караїмський цвинтар - акурат би вийшли на стежину до Машино. Позитив однак є: бачили Тепе-Кермен та поповнили запаси води

Добре, що на привалі я так і не знайшов велошорти і лишився в штанях. Таке враження, що навколо самі колючки і кожна прагне персонального знайомства з тобою.

Їдемо по плато і потихеньку розумію, що дорога наша завертає назад в Бахчі. А нам туди не треба. Група пішохідників на привалі направляє нас по не дуже накатаній грунтовці яка переходить в стежку, яка переходить в козину стежку по 30 градусному схилу. Там без рюків спуститися нелегко. Із захребетником ніби можливо. Але з байками!!!! Ні-за-що!!!!

Вертаємось на поворот згадуючи по дорозі маму кожного з тих пішохідників. Зате побачили Тепе-Кермен і "піонертабір" попри нього.

Виходимо на дорогу з плато на Бахчі і зустрічаємо трьох москаликів на байках. "Ми правильно ідемо?" Цікаве питання. Я мабуть схожий на телепата і маю здогадатися куди їм треба. "Залежить" – кажу – "якщо на Чуфут-Кале, то йдіть вперед і буде вам щастіє". Доводиться напоїти водою. У них бо навіть пляшок нема із собою. Зовсім безбашенні ці москалі.

Через кілометра два доїжджаємо до розвилки і джерела. Поповнюємо запас води і дізнаємося, що проїхали повз поворот на Машино. Доводиться вертатися вгору і брати правильний курс. Зрештою виїжджаємо на вказівник "БАР" у чистому полі. Перша споруда схожа на бар знайшлася кілометрів через три за третьою розвилкою і схожа на притулок бомжів. При ближчому знайомстві споруда виявилася скитом св. Анастасия, заснованим 28 травня минулого року. Патріархат московський. Не дивуємось.

Далі стежкою виїхали до Качі-Кальон – ще одне печерне місто. До самих печер було йти ліньки – високо, але до церкви висіченої в камені не підійти гріх. Маскування на рівні. Тільки в десяти кроках помітно, що там щось є всередині. Перша поломка – Олексій пробив камеру.

Поки Олексій міняє камеру ми спускаємо велосипеди на асфальт. Внизу біля стежки вкопано щит з переліком заборон (вогонь не розводити, намети не ставити, печери "не заселяти") І зазначення вартості проходу для дорослих і дітей. Поки чекав, щоб Катя з Юрою спустилися до речей якийсь турИст з автобусу став питати чи не мені платити за вхід. Завжди страждаю від своєї чесності (і скромності ?): "Тільки якщо маєте непереборне бажання заплатити" – кажу. Відтак турИст свої бажання приборкав.

Доїждаємо до Машино, через місток у село, за містком ліворуч метрів 600 і знов праворуч – вздовж річечки виїжджаємо на галявину. Поки тут обідали бачили як народ розслабляється: наметове містечко. Тамтешні аборигени певно виїхали помедитувати. Спочатку постояли на головах, потім впали ниць. Поки стояли на головах, мене мучило одне: цікаво скільки попадає, якщо я натисну зараз на гашетку ЕйрЗунда ?.

За галявиною метрів через 50 треба форсувати річечку. Вона скорше ручай. Добре – глини на дні нема. Камінці – не загрузнемо. Проте Сергія кілька хвилин доводиться умовляти. Пообіцяв утопити його в цій калюжі, якщо він миттю не переїде.

Мапа говорить, що ми кілька разів маємо перетнути цей ручай далі. Але дорога забирає круто в гору. Починаються "мучать смутниє сомненія". Вчасно. Ми потрібну нам стежку на Високе (маркована між іншим) мунули метрів 30 до того. Виходимо на правильну дорогу (стежку) і їдемо аж до садів притримуючись правого схилу горба.
Далі дорога одна ліворуч сильно вгору, друга через річку (місток) праворуч і в сад.

Довго розбираємося з нашим місцеположенням і напрямом руху. На мапі поряд два водосховища за формою нагадуються рояль, але котре з них ми бачимо? На протилежному березі бачимо машини. Їдемо до них, питаємо. "Там Високе, правильно їдете". Це "правильно" упирається в зруйновану часом і водою П-подібну плиту, яка раніше правила як максимум за пішохідний місток. Від плити лишилася тільки " І ". З божою поміччю втрьох перекотили всі вели по залишках минулої розкоші на той берег.

Поки вибралися в село (Високе), поки допитали язиків, поки виїхали на околицю стало зрозуміло, що "на аеродром (в сенсі на Срібний) ми нє попадаєм автоматом". Юра з Катериною згадують, що за селом раніше була стоянка з водою. Там і стали.

Про те, що день був важким ми "несподівано дізналися" від Сергія. Якщо двома словами переказати те, що він казав мамі по телефону: "Отпустітє нас отсюда, будєм очень благада". А ще Сергій в той день і наступний сильно переживав, що легенько гепнувся "майже на рівному, де Льоня проїхав". "Рівне" – це віраж по стежці по траверсу гори і має значний ухил, та ще й сипуха в тому місці. Стежка на ділянці 1-2 м робить петлю вниз і вгору. Сипуха, я ж кажу. Я проїхав і підрив її. Коли на викаті натиснув педалі з-під колеса вилетіла жменя камінців – буксонув. А Сергій мабуть потрапив в мою колію і зарився. Не дивно. Але він так переживав, аж шкода.

Статистика:

Час в дорозі* 3:55:02

Середня шв 8.8 км/год

Дистанція 34.54 км

* Тут і далі показано час за велокомпом, тобто поки колеса крутилися

01.05. День другий. Високе – Сонячногорське – Аромат – Соколине – Ай-Петрі.

Ніч пройшла непогано. Особливо, як пам'ятати, що стали просто за селом. Мали учбову тривогу. Ми ж на барже... ой... у селі.... Коротше задля безпеки розташував свою миску-ложку-кружку на рамах зчеплених замками байків.

Не встигли ще поснути добре, як сигналізація спрацювала. Але ні кроків до, ні після не було. А мали бути – всюди сухе листя і гілляки. А воно тільки дзенькнуло. Юра двічі виходив з намету шукати злодіїв або собаку – нема ніде. Потім я ще вночі підхоплювався разів два, аж поки не допер, що то моя миска гепнула чи то од вітру, чи того, що погано встановив – одначе сигналізація виявилася надто чутливою. Від Юриного невдоволення мене врятувало певно те, що я й сам потім пів ночі не спав – "злодіїв" пильнував.

Зранку без проблем знайшли потрібну дорогу. Ввчечері якісь вуйки-будівельники в селі сказали "ти туда не хаді" бо вони точно повороту не знають, тому казать не будуть, щоб я не заблудився. Ну і хай. Пройшли від стоянки траверсом по лівому схилу горба і виїхали на Сонячногорське. Воно було далеко унизу. А це означало десерт. Він і був насправді: 7,7 км стоянки до виїзду з Аромату на дорогу Бахчі-Ялта проїхали дуже швидко. На спуску розігнався до 52 км/год лише накатом. Ну, хіба тільки напочатку довелося трохи на підйом пройти.

За Соколоними на нас чекав не дуже приємний знак "З 25 по 48 км гірська дорога. Небезпечні повороти". Доїхали до повороту на водоспад Срібний. Там на стежці до водоспаду сидить сучасний Ося Бендер і збирає по 7 грн за прохід до "провалля". А ну його! Вирішили їхати по серпантину. Тим більше 95 відсотків смердючок вочевидь мали кінцевим пунктом мадрів саме тут, а на гору мало хто їхав. Та треба ж було розвідати стежку в обхід тов.Бєндєра. Стежка є. Попри саму воду вздовж водогону (2-х дюймова залізна труба в бік Срібного).

Купили води в кафешці і поїхали. Ціни там одначе на воду гірше ніж на пиво. 2 л Кримської 5 грн. 1.5 Трускавецька – 4 грн. Курорт.

Зразу за знаком "32" (кілометр від Бахчі по дорозі) знайшлося обладнане джерело просто на повороті дороги. Знали б раніше – не купляли б цю золоту воду унизу.

Перед початком серпантину оголосив регламент руху: 25/5. Мрії, мрії. Насправді вийшло 25/10, так що равлики з захребетниками нас часом встигали наздогнати і обійти. Швидкість на серпантині була десь 6-8 км/год. Без врахування стоянок.

Як і планувалося на підйом ми витратили 5 годин, як я й прогнозував.

Обід як і сказав Юра випадав по часу на 40-й кілометр (по знаку). Але гонір виліз боком. Насправді за моїми планами мав бути за часом, а не за кілометром, але оскільки на той час ? ми вже минули табличку "39" і ще 400 м умовив групу доїхати ще трохи до "40". За це ми розплатилися шаленим вітром. А гарне місце для обіду було рівно за 150 м до "40" і там було тепло і тихо. Ну, не вертатися ж назад і, головне, вниз. Сфоткались на згадку і помаслали далі – шукати затишку.

За поворотом нас чекав "мерс" з трьома штрихами із обличчями не понівеченими інтелектом. Вперше в житті бачив, щоб мерс закипів. Точніше повністю викіпів. Довелося поділитися водою з дядями. Вони навіть гроші пропонували. Але ми не жадібні. "Ну, воду ми вам не продамо, а за так наллємо, якщо тара є". З такими типами гешевтів краще не робити.

За черговим поворотом зробили обід, притулившись до укрілюючої стінки.

Зразу по обіді в животі забулькотало. Передреволюційний настрій шлунку довелося виправляти. Попросив вибачення і потихеньку спустився тут таки за стінкою. Схил дуже крутий. Якщо щось загубиш – без мотузок назад не виберешся. Хапався за деревця щоб спуститися, а щоб присісти довелося налягти плечем на дерево. Так в акробатичній позі сидячи на одній нозі і дивився на зорі. А якась редиска кидала манєнькі камінці навмання через стіну в мій бік.

Закінчивши свої справи, я у відповідь швиргонув паперовий рулон на дорогу. Теж через стіну. Трохи не розрахував силу. Ледве не потрапив в машину, яка виїхала з-за повороту. Сподіваюсь, чудаку за кермом сподобалось ;).

Рушили далі. Після 41 км дорога стала більш полога. Вітер не стишувався. Мене це стало непокоїти. Шанси, що поки ми доїдемо до плато вітер припиниться наближалися до нуля. Тому коли метрів через 200 за табличкою 43 праворуч від дороги показалася рівна долинка з ознаками пересохлого русла, і жовта стрілка навпроти грунтового з'їзду з шосе (очевидно позначення тропи) запропонував пошукати місце для стоянки.

Місце знайшлося в улоговині між двома горбами в 100 м уперед долинкою від місця де можна зійти з шосе. Далі треба повернути праворуч (від асфальту) і метрів 70 пройти виярком де рівчаки від старої дороги. Місце супер: намет з дороги не видно, якщо вогонь розкласти за наметом, то з дороги його також не видно. Вітер був. Єдине буле не ясно, де взяти води.

Воду знайшов Юра. Якщо від асфальту рухатися слідами давно не їждженої дороги просто через долинку і одразу на найближчий горб метрів через триста є калюжа 3х5 м. Схоже, що там є джерело. Але може і тала вода. Колір жовтуватий. Трошки мутнуватий, майже прозорий. Правда Катя казала, що там був такий навар… як на бульйоні. Ну, то краще така вода, ніж ніякої.

Вранці ближчому до дороги горбку знайшов сусідів. Мабуть вночі стали, бо ми їх не чули і не бачили. Поряд з наметом був один байк, але я не став підходити, щоб людей не турбувати. А поки ми зібралися вони вже зникли десь – певне не знайшли води.

Статистика:

Час в дорозі 3:27:25

Середня шв 9.6 км/год

Дистанція 33.33 км

02.05. День третій. Ай-Петрі – Ялта – пер. Ангарський – Лаванда.

Як і очікувалось до плато залишалися якихось 3-4 км. Хвилин за 40 після виходу з табору ми вже були біля таблички 48, що означало що гірська дорога закінчилася (про це був знак за Соколиним). Оскільки ми не вийшли у попередні дні на розрахункові стоянки вирішили рухатися до Ялти навпростець – по шосе.

Зробили невеликий гак в бік зубців. Треба ж поглянути на Ялту і море з висоти птахів! За ті самі гроші знайшли сніг у виярку, пофоткалися і погулялися в сніжки.

Обіцяний десерт у вигляді 20 км спуску до Ялти зіпсував вітер. Повороти з цього боку складніші, їх більше, дорога крутіша і взагалі ми позамерзали, що ті цуцики. Пальці взагалі задубіли – чому ніхто з шиманівських інжінірів не здогадався натягнути на гальмівні важелі гумові накладки?!

На Учан-Су на нас чекав черговий Ося Бєндєр із тарифом 5 грн. за перегляд "провалля".

Ми од'їхали за поворот і помилувалия водоспадом здалля. Якби ще бінокль був нормальний (а не 3х театральний) – було б взагалі супер.

Доїхали до ялтинського цвинтаря. Тут чергова авто-тиснява, але дорога досить широка. Тим не менше якесь мурло на "красном бумєрє" спішно шукало свій стовп чи сосну і настирливо посигналило ззаду. Ми висловилися в два ЕйрЗунди. Бумер зів'яв.

Ялта нас зустріла міським смородом. Після гір це відчуваєш гостро. Знизу стало ясно, що ми дюже добре вчинили, що не поперлися через яйлу до альтанки вітрів: на яйлу впала хмара. Можна було тільки поспівчувати натовпу пішохідників, які завертали в той бік коли ми починали спуск до Ялти.

Доїхали до тролейбусної станції. 7.5 км від виїзду на ялтинську окружну. Заплатили по 7.14 грн. за проїзд до Ангарського і по гривні за вели (за рюки платити не став). Поки туди-сюди я загубився у часі і взяв квитки на найближчий рейс. А вели то треба запакувати в чохли. Інакше мають право не пустити і баста. А у нас на все про все 10 (!) хвилин. Та ще й Катю і Юру я відпустив в магазин за консервами на обід.

Що значить досвід: встигли з нуля запакуватися і закидати частину речей в тролік. Водій тихо проперся коли побачив, що великів не один, а цілих п'ять!!! Став кричати, що ми його затримуємо, примусив нас зайняти рівно п'ять місць (справедливо). Довелося мені сісти на коремати біля дверей, бо на сидіння ми накидали рюки.

Зате який водій став люб'язний (!) (аж не сподівалися), коли Олексій пішов його просити щоб повідомив про наближення до перевалу – треба було перекласти вели від дверей, щоб їх відкрити.

На Ангарському ми вийшли. На радість групи пішаків, які чекали там. Вони так зраділи, що довелося придавити пару штук, аби не заважали висаджуватися нам з нашими бебехами.

Пообідали і рушили знову вниз до Алушти. Виявляється ми могли і не їхати до перевалу, а вийти на зупинці Верхня Кутузовка і трохи пройти вгору. Ну, та вниз не вгору.

Знайшли стоянку біля другого ручаю між Лавандою і Лучистим. Біля таблички 3 праворуч і вниз.

Як стемніло, на нашу схованку вивалила група равликів з налобниками. Вони швидко ідентифікували, що місце зайняте. Ми спочатку принишкли, але потім Олексій розпочав виставу а-ля панти для приїжджих:

- Петро! А де ще одна пляшка? І вопше, хто це там лазить, трасця його матері?! Га?

- А хер його зна де ти ту пляшку дів! – мій вихід.

- А-аа-й-оо-пт! Яке (нежива тваринка) тут камінь кинула, щоб вас так перетак, наливай, щоб ти провалився!!!

І далі в тому ж дусі. Коротше наші гості дуже заспішили в обхід табору і подалі. Але швидко знайшли збите кіньми дризло за табором (було чути відповідні репліки) у виярку і повернули назад. Як проходили повз нас то дуже чемно скоромовкою промовляли "Зраствуйте-здраствуйте… хорошо отдохнуть і досвіданья. Только провожать не надо". Катю з Юрою тихо били корчі од сміху. Не сказати щоб вистава мала натуральний вигляд, але втомлем туристам цього вистачило. Певно наше сусідство їх не надихнуло, як і нас їхнє. Що і треба було довести.

Статистика:

Час в дорозі 2:44:13

Середня шв 17,0 км/год

Дистанція 46.67 км

03.05. День четвертий. Лучисте – Малоріченське – Рибаче – Канака (курорт Луч)

Для мене день почався з неприємності. Завалився на рівному асфальті щойно за Лучисте виїхали. Гальмував нормально з 50 км до 0 біля зустрічного байкера привітати, спинився і… порив вітру кладе мене на узбіччя. Не встиг не те що ногу виставити, що називається злякатися не встиг! Але найгірше – підвернув ногу і трохи подер штани. Ну грець зі штанами – нога! Зробив масаж. Ніби відлягло. Але чую, що так не минеться. І точно вже на наступному перевалі став відчувати що ходити боляче. Хоча тиснути на педалі – без проблем. Намастився якоюсь мазилкою (долобене – ну й назва) і зробив пов'язку на суглоб.

Поки доїхали до Рибачого боліти стало трохи більше, але думаю – може берегом пройти до Луча – коротше в два рази і рівніше в 10. Відправив Юру на розвідку. Його не було півтори години. Поки сиділи біля берегу і відпочивали нога розболілася так, що ступнути годі. Користі з Юриних походеньок тільки того, що пройти можна, та те що відпочили добре поки його чекали. Даремно Юрку тільки ганяв.

Робимо тут обід і спілкуємося з групами пішаків, які шукають машини хто на виїзд до паровозу, хто далі по маршруту.

Один дядько коли дізнався, що ми шукаємо дорогу берегом сказав, що в принципі пройти можна, тільки за Морським є складна ділянка де і без вела пройти нелегко а з… Ну, ясно, але нам туди не треба.

З Рибачого в напрямку Канака підйом доволі крутий. Минулого року ми тут пішки йшли. Зараз я їду на 1:1. Якась бабуля побачила: "Синок, тут би пєшочком, круто ведь" – "Бабуля, я іттіть не могу, только єхать". Далі їдуть Катя і Юра. Бабуля до них: "Детки, дак холодно там, вєтєр…" – використала останній розмний як на неї аргумент.

На щастя я був правий – перевал перед Канакою тільки один, а не два, як казав Юра. Піднялися на перевал десь за годину. Спистилися ду-уже швидко.

Річка з якої мали на увазі брати воду цього року була суха, мов мартіні. Заїхали у пансіонати, нам дали шланг з водою. А далі треба замилити очі і в обхід пансіонатів піднятися на гірку за ними. З дороги видно підйом. Вже з далля видно, що дорога круто вгору. Добре, хоч підйом не довгий – метрів 70. А коли до неї наблизитися – ОЙ! А я ж іти не можу (не забули) – тільки їхати. Нічого не вдієш: 1:1 і вперед. Точніше вгору. Що сказати? Якби не було стимулу у вигляді ушкодженої ноги нізащо б не виїхав, а так мусив. Навіть на 1:1 було важко крутити. Як байк дибки не став (з завантаженим багажником) – досі дивуюся. Видерся одначе. Захекався, сиджу чекаю своїх. Приходять, падають поряд, ржуть немов коні. Виявляється вони пішли пішки. Ясний пень, я б теж пішов. Якби міг. Вони йдуть, а вели ледь пхають, точніше опираються велам, які їх тягнуть до низу. А тут я попереду вишиваю. На цю картину Сергійко не витримує: "Інтєресно, Льоня давно с галавой поссорілся?.."

Ще кілька хвилин сиділи ржали.

Стали у виярку за смітником. Трохи не доїхали до прикордонної застави (метрів 400). Стоянка ліворуч від грунтовки.

Статистика:

Час в дорозі 3:35:00

Середня шв 12,3 км/год

Дистанція 44,21 км

04.05. День п'ятий. Канака – Привітне – Морське. 15 км. Помивка

Ще з учорашнього обіду якщо не з позавчора Катя стала наполегливо нагадувати, що не зле було б помитися. А для цього давай стоянку на пів дня і воду ;) Ну, буде, буде. Пощастило вам, що в мене нога болить. А то їхали б до Судака одразу. ? ? ?

Передчуття легкого дня не пройшло без сліду. Не встигли і півгодини їхати як довелося робити предих. Виїхали на берег моря і дехто став вимагати 30 хв на поплюскаться. Гаразд. А я посиджу та пофотографую.

Потому ще через 20 хв руху виїхали на шосе біля повороту на привітне і послали гінців (Юра і Сергій) за продуктами. Відпочинок для решти 1 година. Далі підйом на перевал на Морське. Обід на половині підйому. Ще трохи вгору і довго вниз.

Поворот на с. Зеленогор'є. 500 метрів по асфальту. Праворуч на грунтовку на виноградник під табличку "В'їзд прохід заборонено" і ще 700 м ж вздовж річечки. Там ліворуч від дороги з труби у траві б'є джерело. Якщо вірити мапі джерело має бути кілометри на півтора далі - за ЛЕП. Так що або мапа бреше, або виноградарі загнали його в трубу для своїх потреб.

Коли в'їжджали на заборонену територію здибали кілька машин назустріч. З першої нам нічо не сказали. Друга (іномарка) спинилася біля мене: "Чого ви туди їдете! Там дорога закрита." – "Води шукаємо" – кажу. "На морі наберете" і поїхав (і то добре, що не став чекати коли я поїду). Я зробив вигляд що спиняю групу і розвертаюся на виїзд.

Далі їхав ГАЗон з кунгом. Робітників віз. Теж став: "Куди це ви". "Нам би водички…" – "А.. ну то он ще трохи до того дерева, там джерело". Роз'їхалися. Що значить прості люди і якесь мурло типу "бригадир". Воно зрозуміло – виноградник. Але ж там ще й листочка нема ні те що ягід. Хоча пізніше нас ще раз завернули з винограднику. У Коктебелі коли ми шукали дорогу на Хамелеон. Тільки тут було все ввічливо: "Ви ж бачили на в'їзді табличку. Тут не можна бути." – "А по карті дорога тут проходить, як же туди потрапити?" – "Вертаєтесь на асфальт, їдете далі униз, а там, за заводом справді є дорога на Хамелеон" – "Дякую, вибачте, що потурбували, до побачення". Думаю, що цей дядько дав би нам води, коли б ми просили. Це ж западло води не дати!!! Хоча ми туди їхали не за самою водою ;)

Набрали води, повернули трохи назад (70 м) і повернули ліворуч через виноградник (получилось в напрямку Морського). Там схили терасами, а ці засаджені соснами. Дуже затишно. З виноградника не видно і дрова є. Зовсім непомітно "зникнути" нам не вдалося: коли вже підіймалися до перший дерев на виноградник вернулася перша легковушка. Нас видавали яскраві куртки Каті та Сергія. Та на щастя чи нас таки не помітили, чи це не був "бригадир" і йому було байдуже, чи подумали, що ми підемо геть через горб – однаково гості не прийшли і ми спокійно розташувалися, переночували і вранці пішли своєю дорогою.

Помивка була успішною. Спочатку нас помив дощ, потім ми вже милися самі.

Статистика:

Час в дорозі 1:31:21

Середня шв 10,3 км/год

Дистанція 15,7 км

05.05 День шостий. Морське – Судак – г. Сокіл

Виїхали на набережну перед морським. На майданчику стояли мото-байки і сиділи звісивши ноги уних їх водії. Кілька з них без особливого інтересу глянули в наш бік і відвернулися. Я видав трель на ЕйрЗунді. Швидкість 35-40 км/год. Мов по команді "рівнясь" всі мотороздолбайкери повернулися в наш бік і помахали ручками ;) Отак от!

На останньому підйомі перед селом спостерігали дельфінів у морі.

В селі докупили продуктів на обід і рушили на Судак.

Як і минулого року перевал перед Веселим був веселим. Мабуть далася взнаки втома за попередні дні. Правда і його ми подолали трохи більше, ніж за годину. А за Веселим підйом хоч і кілометра три, але не дуже важкий (порівняно з попереднім), а далі суцільний десерт до Судака. Обідаємо на цьому перевалі. Ми що, даремно перли з Морського консерви на обід?! ? Через 15 хвилин після перевалу ми вже на автостанції в Судаку.

Оскільки часу ще багато ми з Олексієм відпускаємо решту оглядати Генуєзьку фортецю, а самі лишаємося на набережній біля байкерського кабака. П'ємо каву, я фотографую чайку.

Через дві години вертаємо в місто, скуповуємося в Форі і їдемо до Сокола. Останній серйозний підйом за фортецею, а потім запхати все наше багатство на Сокіл до стоянки.

Як же це важко – тягнути бегемота на гору! Особливо коли "бегемот" тягне вниз. Сергій взагалі став і довго медитував, поки мої наполегливі умовляння із застосуванням місцевих ідеоматичних висловів не пробилися до його філософської свідомості і він почав потроху витягати свої лахи на гору. Довелося навіть підказати, що знявши рюк з барахлом, можна суттєво розвантажити велик. Який же легкий велос без всього, що треба туристу!!!

 

Статистика:

Час в дорозі 2:48:09

Середня шв 13,2 км/год

Дистанція 36,9 км

Заг. дист. 211.46 км

06.05 День сьомий. Сокіл – Щєбєтовка – Коктебель – Тиха бухта

Спускати байки на дорогу навіть завантажені – жодних проблем ;)

Вертаємося в Судак. Знов закупки. Цього разу на базарі. Поки директор з постачання і харчування поповнює запаси допитую місцевого водія.

Справді, альтернативна дорога на Щєбетовку є, але вона проходить через військове містечко назву которого місцевий незнає (Краснокам'янка йому нічого не говорить), але каже, що там можуть не пустити. Віськові на літо з боку Щєбетовки закриваються шлагбаум. Але коли він дізнався що ми на велосипедах, то сказав, що жодних проблем у нас не буде – пропустять, то тільки для автомобілів проблема. А дорога для велів за його словами там справді набагато краща ніж основна через Сонячну долину. На цій, каже, велики на собі доведеться нести. Знаємо, плавали.

Виїжджаємо з Судака. Від кола 7.5 км по Симферопольській трасі. Трохи вгору, трохи вниз – майже рівно. Можна тримати швидкість кілометрів 25 (без вітру). Перед кафе "Лісове" вузький асфальт праворуч. Жодних знаків. Тільки в лісі щит "Обережно. Енцефалітний кліщ". І то добре. Що заборони на в'їзд немає. До перевалу 5.5 км то крутіше, то пологіше. За годину доїхали. Вздовж дороги майже весь час тіче річечка. Струмки то ліворуч, то праворуч. Але брати воду звідти не варто – козлом станеш. За кілометр до перевалу натрапляємо на місцеве звалище. От тобі і на. І принаймні один струмок біжить з-під звалища. Так що воду там треба набирати хто зна де. Шукати треба струмки лівору від дороги кілометрів за три-чотири від повороту. Та й то гарантувати не беруся, що там нічого такого немає.

Від перевалу до виїзду на основну трасу кілометрів 7.

Далі ще вниз до села, а за селом кілометра чотири не сильно вгору повз Кара-Агач до Коктебеля.

Щоб потрапити в Тиху бухту треба виїхати за останні будинки. Дорога підіймається ліворуч на гірку і вниз. Повертаємо під знак "Фірмовий магазин" винзаводу (праворуч). Спочатку ломимось через виноградник. Нас просять з-відтам. Минаємо фірмовий магазин (затарились ще в містечку).
За заводом перша грунтовка ліворуч. До упору. Праворуч до прикордонників і ліворуч від них просто в Тиху бухту.

За винзаводом на повороті стоїть свіжа табличка "Прохід дозволено. Проїзд – заборонено. Рішення ВР АРК таке-то" Через те що вже вкотре їдемо під забороняючі тАблички "дозволено" читаю як "заборонено" і довго згадую маму того, хто ухвалив рішення і самої таблички.

Стоїмо на тому ж місці, що й минулого року.

Статистика:

Час в дорозі 3:26:13

Середня шв 13,9 км/год

Дистанція 47,84 км

Заг.дист. 259,42

07.05 День восьмий. Тиха бухта. 0 км для всіх 15 км для мене і Сергія

Зранку вирішив піти на зустріч сонцю – фотосесія. Встав о п'ятій пішов в напрямку Орджонікідзе. Вітер ганяв по небу важкі хмари. Але кілька непоганих кадрів вдалося таки зробити.

Від вітру ховався за гребенем горба і під плащ-накидкою. Поки сидів отак замаскувавшись повз мене літали ластівки. Буквально на відстані витягнутої руки! "Внизу не увидишь как не тянись за всю свою счастливую жизнь десятой доли таких красот и чудес".

Вернувся в табір тільки пів на одинадцяту і дізнався, що сьогодні всім було вперше спати просторо. Це, мовляв, дехто, а саме Зорич коли спав з краю некомпактно розлягався. А сьогодні спав в центрі (щоб рано не будить всіх) – і було супер! Ну, звісно, я ж пішов на світанку. І зразу став вельми компактним ;).

Якщо ще напередодні ми думали, кого ж залишати в таборі, якщо всі захочуть махнути в Коктебель, то на рано думали кого ж послати. В Коктебель. Довелося тягнути сірники. Причому сірник був лише один – Сергій ніби не хтів, ніби й хотів. Коротше він не сильно опирався, тому сірник був один. І я на правах старшого групи потягнув першим і… ось воно щастя! На обличчях моїх супутників!!! Юра так розійшовся ;), що прийшлося його завалити і полоскотати ;)

Другий напад радості був у них, коли до всіх дійшло, що Сергію доведеться їхати зі мною ;).

Ну, нічого, коли Сергій робить те що треба… Точніше взагалі робить щось корисне на нього не нарадуєшся. Так що все обійшлося без крові і навіть без матюків.

Практично на рівному місці накатали по Коктебелю 15 км.

Поки їздили почався дощик. Назад вертали вже глина на дорозі стала розкисати. На спусках місцями вже заносило. По приїзді запропонував згортати табір і вибиратися доки не пізно на більш твердий грунт. Але його величність Облом взяв гору. Та й я не дуже уявляв де можна стати на стоянку. Тому скорився групі.

По обіді (після 17 год.) линуло добряче. І те, що дорогу розвезе (розвезло) стало невідворотним фактом. Лежали в наметі щільно притулившись одне до одного щоб бути подалі від скатів намету, які стали потроху промокати. Як стемніло півгодини з неприхованою радістю слухали як нерозумні росіяни, які вирішили заїхати на плях на джипі місили глини на підйомі. Слух тішило завивання мостів. Ні, я взагалі добрий. Просто одни з тих недоумків вирішив повипєндрюватися на пляжУ і ледь мене не задавив.

А перед обідом щойно приїхали на стоянку мали зустріч з дельфінами. Я спочатку уваги не звернув. Просто Катя сказала, що поки вони по березі дрова шукали бачили пірнальника у гідрокостюмі. Тому коли побачив чиюсь спину і ласти у п'яти-семи (!) метрах від берега я подумав що то – той екстремал. Коли ж Катя кричить "ДЕЛЬФІНИ". А й справді, дельфіни. Я мухою в намет за камерою і як був голий до пупа побіг берегом ловити рідкісний (для мене) кадр. Забув і думати, що вітер холодний.

Повечеряли сухом'яткою – не по-людські було б примушувати чергових готувати вечерю в таку негоду. Та й тамбур було звільняти ліньки. Даремно ми їздили по воду і картоплю.

08.05. День дев'ятий. Тиха бухта – Феодосія – Владиславівка. Додому!!!

Підйом був призначений на шосту. Повставали пів на сьому. Гаразд. За три з половиною години зібралися і в 10 вийшли. Дрова зібрані напередодні все ж таки стали в пригоді. Варили на дровах. Картоплю. Уже не так прикро, хоч не переживав і до того. Навіть коли сірника витягнув – ну мені їхати, то й так.

Закладені в розклад руху дві години на "санаторій жовті глини" були абсолютно не зайвими. 3 км 150 м від табору до твердої дорги ми йшли рівно 2 години. Варто було з трави з'їхати на дорогу як глина з травою миттю налипала здоровими галушками на колеса і мешти. Мінімум по 5 кіло на кожну одиницю. Легше було перенести велос (з рюком) через дорогу, ніж потім пхати його з глиною.

Спробували від'єднати задні гальма – результат негативний, жодної різниці.

Біля винзаводу трохи пополоскалися в калюжі і рушили.

Цього разу ми мали намір проїхати не через Орджонікідзе, а через Насипне повз Планерний пагорб. Один затяжний підйом (але порівнянно з попередніми короткий і пологий), спуск і ще один дворівневий підйом. Причому вітер задньо-боковий (добре що не мордодуй). Тому на другий підйом ідемо 28-32. Навіть Катя майже вилетіла на перевал (хоча слід віддати належне: і Катя, і Юра цього року ішли дуже добре. Тільки пару разів відстали на підйомах, та й то хвилин на п'ять, не більше. І взагалі ми рухалися досить добре, намагаючись не розривати сильно групу. Назустріч нам траплялися не дуже розумні групи, відстань між людьми в яких була по кілька км). Ну і останній серйозний спуск. Плавні повороти, сприятливий вітер. Максимальна швидкість у мене – 65 км/год.

Дорога від насипного до виїзду з Феодосії запам'яталася роздовбаною феодосійською окружною. Останні 11 км від АЗС на виїзді з Феодосії і до станції у Владиславівні нам допомагав сильний задній-задньо-боковий вітер. Підйоми проходили на швидкості під 30 км/год без зусиль. На ставку у Владиславівці були вже о 14.20. Трохи сполоснули велики, рюкзаки і на станцію. Купивши попередньо пива.

Маючи досвід зразу стали там де зупиняються київські вагони і стали спаковувати велосипеди. Досвід дається взнаки. Все пройшло чітко і швидко. З'ясувалося навіть, що мій чохол пошитий дуже правильно: перший раз велос зазіз повністю, навіть разом з кермом.

Перед посадкою я пообіцяв Сергію, що буду його бити, якщо він при посадці буде морозитися. Так що Сергійко досить оперативно забігав і носив рюки і велики в поїзд. Жодних нарікань і навіть могутність російської мови лишилася без роботи.

Окреме "фе" залізничникам. Владиславівка – село. Вокзал – півтори платформи – перша нормальна і якесь неподобство 70 см завширшки. Причому вже вдруге (минулого року також) на першу приймають три приміські вагони з Феодосії, які приходять під цей поїзд. А сам поїзд приймають на отой миршавий перон. Не хотів би я там стояти коли в різні боки проходять два вагони – хитнешся – і тебе нема! А народу ж сідає маса. Одні сідають. Інші вертаються за рештою бебехів (як от ми за рюками і велами). Та ще й вагони подали із запізненням, а відправили за розкладом. Погрузка 10 хв. Добре, що хоч провідник не став нависати за велоси. І на тому дякуємо.

На зворотню дорогу білети були в різних кінцях вагону: одне в першому купе і все передостаннє. Заходимо в перше. Сидять туристи в камуфлі.

- Хлопці, привіт! А вас тільки троє, чи ще хто з ваших далі у вагоні є?

- Є. У мене 26 місце. А що

- Махнемося? У нас тут 4. На ваше 26. Обидва верхні…

- Ну, йдіть, дивіться.

- А що ж їх дивитися? Така сама полиця тільки в профіль.

А за хвилину з'ясувалося, що серед цієї команди є двоє моїх колишніх студентів з ФЕЛу, які вчилися у мене у перший рік роботи в КПІ. Вони згодом прийшли мене запросити на "стакан віно". Посиділи, побазікали. Ото ніби й усе.

Статистика:

Час в дорозі 2:20:18

Середня шв 14.8 км/год

Дистанція 34.69 км

Всього за 9 днів пройдено 294.11 кримських кілометрів