Художник повинен бути в своїх творах дзеркалом громади, але дзеркалом високої ціни, в котрому б одбивалась жизнь правдива, добре впорядкована й згрупована, освічена вищою ідеєю
Іван Нечуй-Левицький

7 липня у віці 52-х років помер український художник Микола Олександрович Ярошенко. Його цінувало і любило не одне покоління руських людей. Його ім'я міцно пов'язане з долею мистецтва. Микола Олександрович був гідним наступником свого вчителя Івана Миколайовича Крамського - не випадково їх імена в колі російської художньої інтелігенції завжди вимовлялися з особливою пошаною, з глибокою вдячністю і любов'ю. І якщо Крамського називали «розумом» передвижництва, то Ярошенко - його «совістю».

Микола Олександрович Ярошенко народився в Полтаві в родині відставного генерала. Схильність до малювання у хлопчика виявилася рано, але за сімейною традицією батько хотів, щоб син зробив військову кар'єру. У дев'ять років його віддав у Полтавський кадетський корпус. Незабаром хлопчик був переведений до Петербургу, де і закінчив Михайлівське артилерійське училище, а потім Михайлівську артилерійську академію.

Водночас Микола займається приватно у популярного в 60-і роки художника О. М. Волкова, а також відвідує вечірні класи малювальної школи Суспільства заохочення мистецтв, в якій викладав І. Н. Крамський.

Після закінчення курсу наук в Михайлівській артилерійській академії, Миколу Олександровича призначили завідувачем штампувальної майстерні Петербурзького патронного заводу. На цьому заводі Ярошенко пропрацював більше двадцяти років, і залишив його генерал-майором.
Багаторічне, щоденне спілкування з робітниками допомогло художнику зрозуміти життя простого народу. Саме в заводських майстернях Ярошенко знайшов свого героя, свого «Кочегара». У 1875 році за картину «Невській проспект вночі», виставлену вперше на 4-й пересувній виставці, Ярошенко був одноголосно прийнятий в члени Товариства художників-передвижників. Більше десяти років він разом з І. Н. Крамським керував Товариством, а після смерті Крамського став його ідейним наступником, хранителем кращих традицій передвижництва. М. В. Нестеров писав про Ярошенко: «Він став після смерті Крамського одним з найдіяльніших керівників Товариства... Голос його звучить на зборах і його слухають так само уважно, як звикли слухати Крамського. Ярошенко був скромний, вимогливий до себе, стриманий і в той же час твердий. М'який зовнішньо - він кремінь духом». Сучасники називали його «Совістю художників».

Картини Ярошенко проголошують людяністю, відчуття справедливості, співчуття до простих людей. Він був вельми різностороннім художником, і особливу любов шанувальників мистецтва йому приніс талант портретиста-психолога. Ним створена прекрасна портретна галерея передових діячів російської науки, літератури і мистецтва. Майстерно написані портрети дають нам повне уявлення не тільки про зовнішній вигляд людей, але і про їх внутрішнє, духовне життя, їх прагнення, боротьбу і страждання. Він написав близько ста портретів.

Дуже любив художник і пейзажі. У своїх картинах він розкриває нам красу і природи, її живописність і чарівність. Його захоплювала і привертала сувора краса і велич білосніжних гір. Невтомний мандрівник, Ярошенко багато подорожував. На пересувних художніх виставках кавказькі пейзажі одержали високу оцінку громадськості і художників. Ярошенко навіть називали «портретистом гір».

За відмінну службу в 1892 році Ярошенко надають звання генерал-майора. Наступного року він виходить у відставку. Він поселяється в двадцяти кроках від Нікольського собору на знаменитій «Білій віллі». Тут регулярно бували Ілля Рєпін, Віктор і Аполлінарій Васнецови, Микола Касаткин, Михайло Нестеров, Сергій Рахманінов, Леонід Собінов, Федір Шаляпін, Костянтин Станіславський, Володимир Короленко, Архип Куїнджі. Для Дмитра Менделєєва на «Білій віллі» була навіть обладнана спеціальна лабораторія.

Життя і лікування в Кисловодську роблять свою справу. Ярошенко виліковує туберкульоз, але... Шляхи Господні несповідимі. Рятуючись від грози, Микола Олександрович надірвав серце і раптово помер в своєму робочому кабінеті. Поховали художника біля собору, де за традицією ховали видних жителів міста.

...1 вересня 1936 року Нікольський собор хотіли підірвати. Перші вибухи не заподіяли храму великої шкоди, адже будувався він надійно, на століття. Нові кілограми вибухівки закладалися під стіни собору. Від вибухів руйнувалися могили. Вгору летіли хрести і кістки. Були знищені всі моголи. Окрім однієї. І ця єдина, не зачеплена вибуховою хвилею, була могила Миколи Олександровича. Так і стояла вона більш півстоліття одна на порожній соборній площі.