Версiя для друку Обговорити в форумi

ПОСТАТ╤

А ти, старий Дорошенку,
Запорозький брате!
Нездужа╓ш чи бо╖шся
На ворога стати?
"Не боюсь я, отамани,
Та жаль Укра╖ни",
╤ заплакав Дорошенко
Як тая дитина.
Тарас Шевченко.

СЕРЕД ГАЛЕРЕ╥ ДРАМАТИЧНИХ ПОСТАТЕЙ УКРА╥НСЬКИХ ГЕТЬМАН╤В - ОДНА З НАЙДРАМАТИЧН╤ШИХ - ХОЧ НЕ БУВ ЧЕТВЕРТОВАНИЙ, СПАЛЕНИЙ У М╤ДНОМУ БИКУ, РОЗ╤П’ЯТИЙ НА ГАКАХ, УМУРОВАНИЙ У ФОРТЕЧН╤ СТ╤НИ, ПОВ╤ШЕНИЙ, ЯК МАЙЖЕ ВС╤ ╤НШ╤ ГЕТЬМАНИ, А СК╤НЧИВ ЖИТТЯ В Л╤ЖКУ Й НАВ╤ТЬ ╢ ЙОГО МОГИЛА, ТАКОЖ ДОСТОТУ Н╤ВЕЧЕНА, ПЛЮНДРОВАНА, АЛЕ ╢! САМЕ В ╤СТОР╤╥ ЙОГО БУРХЛИВОГО ЖИТТЯ ТА БОРОТЬБИ ЧИ НЕ НАЙОЧЕВИДН╤ШЕ ПРОЯВИЛИСЯ ТРАГ╤ЗМ УКРА╥НСЬКОГО НАРОДУ, ВС╤ СКЛАДНОСТ╤ ЗМАГАНЬ ЗА ПРАВО НА В╤ЛЬНЕ ╤СНУВАННЯ, ЗВИНУЛИСЯ ДОКУПИ ВС╤ КЛУБКИ, ЯК╤ НЕ РОЗПЛУТАТИ НАЙТЕРПЛЯЧ╤ШИМИ РУКАМИ Й НЕ РОЗРУБАТИ НАЙГОСТР╤ШОЮ ШАБЛЕЮ. В╤Н НАМАГАВСЯ ╥Х РОЗПЛУТАТИ, В╤Н ╥Х РУБАВ.
ЛИБОНЬ, Т╤ЛЬКИ ОСЯГНУВШИ ВС╤ СКЛАДНОСТ╤ ТОД╤ШНЬО╥ БОРОТЬБИ, МОЖНА ОСЯГНУТИ ТЕ, ЩО ВИЗНАЧИЛО ПОДАЛЬШУ ДОЛЮ УКРА╥НИ.
Ой на гор╕ та женц╕ жнуть,
А поп╕д горою,
Яром-долиною
Козаки йдуть.
Попереду Дорошенко
Веде сво╓ в╕йсько.
В╕йсько Запор╕зьке
Хорошенько.
Можна б не торкатися питання, про якого Дорошенка мовиться в п╕сн╕, п╕сня ╓ п╕сня, це м╕г бути зб╕рний образ, м╕г бути ╕ якийсь зовс╕м нам не в╕домий, а то й вигаданий Дорошенко - це пр╕звище вельми поширене на Укра╖н╕ й нин╕, а в т╕ часи - особливо, м╕г бути Михайло Дорошенко, д╕д Петра, також гетьман В╕йська Запорозького. Пречудова п╕сня, яка возвеличу╓ дух укра╖нця, дещо жарт╕вливо малю╓ перевагу козачих симпат╕й, в╕дданих пох╕дному життю, люльц╕ перед хатн╕м затишком. Можна б...
Якби й туди не сягнула вульгаризаторська лапа з ╖╖ неодм╕нним под╕лом всього сущого за класовим принципом, якби вульгаризатори не спробували принизити кожного, хто служив Укра╖н╕, ╖╖ визволенню, ╖╖ свобод╕. Це "не той" Дорошенко, галасували вони, не Петро. Хоч як це парадоксально, поваливши царат ╕ розстр╕лявши царя з ус╕╓ю його родиною, по к╕лькох роках з╕долог╕зована радянська ╕сторична наука почала вим╕рювати доброчинност╕ вс╕х нац╕ональних ╕сторичних д╕яч╕в ╖хн╕м ставленням до царя й царату. Падав навкол╕шки перед троном, ставав його в╕рним псом-охоронцем - позитивний, не падав, не ставав - негативний. П╕д цю м╕рку найперше й потрапив Петро Дорошенко. А ╕стор╕я його життя, його д╕янь - сама ╕ ╓ ╕стор╕╓ю його стосунк╕в з царем та царатом, вона вельми показова, типова для укра╖нсько-рос╕йських в╕дносин упродовж б╕льше як трьох стол╕ть. Петро Дорошенко н╕коли не був ворогом рос╕йського народу, але, як писав од власного ╕мен╕ та в╕д ╕мен╕ вс╕х козак╕в, вони "не бажають бути н╕ рабами, н╕ данниками, але хочуть залишатись в╕льними...". Петро Дорошенко гаразд розум╕в, що за тих складних умов - навального наступу на Укра╖ну з трьох бок╕в, - йому не втриматися, потр╕бно об╕пертися на когось, ╕, за багатьма чинниками, мала б це бути Рос╕я, вже хоча б з огляду на ╓дину в╕ру, в╕н стверджував, що це його "сердечне бажання", але об╕пертися т╕льки так, "щоб в ус╕х м╕стах ╕ право╖, ╕ л╕во╖ сторони во╓вод ╕ царських ратних людей не було, щоб по м╕стах скр╕зь управляли полковники та старшини козацьк╕..." В╕домо, що вся тод╕шня козацька старшина була виборною. Лише з огляду на все це й висловлюю свою думку про те, який Дорошенко осп╕ваний у п╕сн╕, хоч, повторюю, це не вельми важливо й ╕стотно. Але коли вже на те зайшло, моя думка: найв╕рог╕дн╕ше - "той", Петро Дороф╕йович Дорошенко, який майже все сво╓ активне життя пров╕в на Черкащин╕, на Чигиринщин╕ (й народився в Чигирин╕ 1627 року), саме там по горах жали женц╕, а ярами-долинами ходили козаки. Гетьманом В╕йська Запорозького найменувався Петро Дорошенко, саме йому, в найтяжчий для нього час, коли був змушений прийняти турецьку протекц╕ю, ╤ван С╕рко сказав: "Поглянь ╕ розваж, вихровата голово, Дорошенку, вже про тебе, Петре, ╕нш╕╖ п╕сеньки сп╕вають, так╕, як про Самойловича". Значить, сп╕вали п╕сн╕ величальн╕! То був час розкв╕ту нашо╖ п╕сн╕.
╤ хоч у т╕й п╕сн╕ зведено докупи дво╓ в╕домих пр╕звищ - Дорошенка й Сагайдачного, - важко пов╕рити, щоб складачев╕ п╕сн╕, живому св╕дков╕ под╕й спало на думку проти╕стинно поставити в хвост╕ в╕йська, як якогось нетягу, його проводиря славетного гетьмана (Сагайдачного), а на чол╕ в╕йська його п╕длеглого (Михайла Дорошенка); Михайло Дорошенко гетьманував п╕зн╕ше, вже п╕сля смерт╕ Сагайдачного. Отже, така перестановка вигляда╓ неймов╕рною, саме Сагайдачний ╓ "не той".
Все життя Петра Дорошенка з╕ткане з момент╕в величних, г╕рких, траг╕чних, часом дивовижних, яким на можна знайти пояснення, воно в╕д початку до к╕нця було глибинно-св╕домо п╕дпорядковане одн╕й мет╕, одному завданню - з╕брати докупи укра╖нськ╕ земл╕ й зд╕йснити те, чого не вдалося н╕кому ╕ншому до нього - визволити Укра╖ну, зробити ╖╖ незалежною, самост╕йною державою. Як я вже сказав, а це видно т╕льки з далини, на той час його нам╕р не м╕г сповнитися, бо три ╕нш╕ потужн╕ ворож╕ сили тиснули на нашу землю безнастанно, й ледве гетьманов╕ вдалося неймов╕рними зусиллями, а то й кривавою ц╕ною, на гран╕ вичерпност╕ вс╕х духовних, матер╕альних ╕ людських ресурс╕в нейтрал╕зувати якусь одну силу (шляхетсько-польську, рос╕йсько-самодержавну, турецько-татарську), як, посп╕шаючи скористатися виг╕дним з ╖хнього погляду моментом, втручалися дв╕ ╕нш╕.
Дорошенко жив у часи так звано╖ Ру╖ни (руйнац╕╖ Укра╖ни, ╖╖ спустошення), й можна уявити ру╖ну душ╕ ц╕╓╖ людини в к╕нц╕, коли ╖╖ мр╕я не збулася. Це був чолов╕к м╕цний т╕лом ╕ духом (л╕тописц╕ малюють його зовн╕шн╕сть так: кремезний, гарний на вз╕р, високочолий, кучерявобородий), неймов╕рно хоробрий, невтомний, у хвилини гарячий ╕ буйний, рв╕йний, енерг╕йний, в╕н метався з краю в край, п╕дносився мислю та духом сам, п╕дносив духом ╕нших, поривався вгору, проривався, заплутувався, розплутувався, робив хибн╕ кроки, сповняв майже незд╕йсненне - ╕ все з одн╕╓ю метою, з одн╕╓ю гадкою: побачити Укра╖ну в╕льною. Перед його очима, поруч з ним, через його душу в ту важку добу пройшли Богдан Хмельницький, ╤ван Виговський, Юрась Хмельниченко, Сомко та Золотаренко, ╤ван С╕рко, Брюховецький, Тетеря та ще багато-багато славних ╕ безславних лицар╕в укра╖нського народу.
У в╕йську Богдана ходив у походи молодим козаком, там же п╕днявся на перш╕ щабл╕ старшинського звання, зазнав солодощ╕в перемог ╕ г╕ркоти поразок. Хмельницький пом╕тив його, в склад╕ посольств Хмельницького побував у Москв╕ та Швец╕╖. Петро Дорошенко гаразд знав, - ╕ пот╕м не раз на них посилався, - Переяславськ╕ статт╕, за якими Укра╖на об’╓дналася з Рос╕╓ю на принципах конфедерац╕╖, передбачали власн╕ самост╕йн╕ пол╕тичний та судовий устро╖, власну економ╕ку, арм╕ю, незалежну зовн╕шню пол╕тику, яка обмежувалася лише у в╕дносинах з Польщею та Туреччиною, але й Рос╕я зобов’язувалася не вести з цими державами н╕яких переговор╕в за спиною Укра╖ни. ╤ все це незабаром було в╕дкинуто, розтоптано; витолочене стебло та колос того потопту й намагався п╕дняти Петро Дорошенко. З Виговським ходив походом п╕д Конотоп проти рос╕йського в╕йська, яке розгромили, взяли в полон його во╓начальник╕в - двох бояр, п╕дписав Гадяцький догов╕р, укладений Виговським з Польщею, за тим договором Укра╖на верталася до Польщ╕ як Велике княз╕вство Руське, под╕бно до княз╕вства Литовського, з╕ сво╖ми м╕н╕страми, ф╕нансами, з ур╕внянням православ’я з католицтвом, з двома академ╕ями, участю в Сенат╕. Зрозум╕ло, спод╕ватися, що цей догов╕р виконувався б - марниця, але обидва згаданих договори св╕дчать, що Укра╖на на той час була поважною силою, з нею рахувалися.
Разом з наступним гетьманом Юрасем Хмельниченком веде в╕йну на два боки, ╖де в Переяслав, потрапля╓ в сильце, поставлене рос╕йським урядом. Там Березнев╕ Богданов╕ статт╕ вже було добренько обкарнано, - за новим договором московськ╕ в╕йська розташовувалися в Переяслав╕, Н╕жин╕, Брацлав╕, Уман╕, скасовувалася виборн╕сть на вс╕х р╕внях. Рос╕я нав╕ть вдалася до прямого фальсиф╕кату Переяславського договору, примусивши укра╖нських старшин на рад╕, оточен╕й московськими в╕йськами, п╕дписати саме такий догов╕р. ╤ншим в╕н ╕ не м╕г бути, адже диктувався загарбницькою пол╕тикою царизму, суттю яко╖ ╓ непримиренн╕сть з ╕снуванням в╕льних народ╕в у межах, куди в╕н може сягнути (так були поглинут╕ Сиб╕р, а трохи п╕зн╕ше Кавказ, Польща), непримиренн╕сть з будь-якими свободами у власн╕й держав╕; в сам╕й Рос╕╖ панували безправ’я, бат╕г, донос, диба, все це, либонь, перейшло в будучину так би мовити в "гени", що з особливою очевидн╕стю проявля╓ться сьогодн╕ (Прибалтика, Молдова, п╕вденна Укра╖на). Козацька рада в Чигирин╕ в╕дкинула цей догов╕р, вимагала повернути козацьк╕ вольност╕, ц╕ вимоги повезли до Москви чигиринський полковник Петро Дорошенко та черкаський Одинець. П╕зно!
Для Дорошенка то була г╕рка наука на все життя.
З того ж договору розгор╕вся вогонь пригасло╖ в╕йни Рос╕╖ з Польщею, в яку була втягнута Укра╖на, на ╖╖ землях та в╕йна й точилася, рос╕йськ╕ в╕йська зазнали поразки, а ╖хн╕й головнокомандувач В. Шеремет╓в потрапив у турецьку неволю. Дорошенко в т╕й в╕йн╕ веде змагу шаблею й дипломатичним словом, знову й знову зарекомендову╓ себе хоробрим во╖ном та зд╕бним во╓начальником. Шляхетськ╕й Польщ╕ в╕н р╕шуче не в╕рить, упродовж усього життя схрещуватиметься його важка широка домаха ╕з замашною сиг╕змунд╕вською, сотн╕ бо╖в перейде в╕н, сотн╕ раз╕в важитиме життям, деяк╕ з тих бо╖в стануть легендарними. Так само не в╕рить в╕н ╕ рос╕йському царев╕, але схрещувати збро╖ з ╓динов╕рцями не хоче, хоч на т╕ акц╕╖ й квапить його Хмельниченко, котрий п╕дрядився служити польськ╕й корон╕. Затиснутий пом╕ж двох скель - Польсько╖ та Рос╕йсько╖ - слабкий духом ╕ т╕лом Юр╕й Хмельниченко мр╕╓ лише про те, як спекатися гетьмансько╖ булави, й врешт╕-решт спеку╓ться ╖╖ та йде ченцем у монастир. Булаву спритно п╕дхоплю╓ приб╕чник Польщ╕, верткий ╕ досв╕дчений полковник, зять Богдана Хмельницького Павло Тетеря, Петро Дорошенко отриму╓ уряд генерального осавула.
Усе це д╕╓ться на правому Дн╕провому берез╕, на Черкащин╕, а на л╕вому визр╕ва╓ думка, й насамперед вона визр╕ва╓ в Москв╕, проголосити "свого" гетьмана. За булаву боролися прилуцький полковник Як╕в Сомко та н╕жинський ╤ван Золотаренко, перем╕г Сомко, мала рада в Козельц╕ проголосила його гетьманом, одначе рос╕йський уряд на затвердив того обрання, бо знову ж таки Сомко наполягав на Березневих статтях. Москва п╕дтриму╓ ╤вана Брюховецького, котрий за ц╕╓╖ п╕дтримки, в присутност╕ царських в╕йськ ╕ при ╖хньому потуранн╕ на чорн╕й рад╕, в Н╕жин╕ побива╓ ╕ Сомка, й Золотаренка та перехоплю╓ булаву. Так була розкро╓на Укра╖на, вогонь братовбивчо╖ в╕йни охопив стр╕ху укра╖нсько╖ хати.
Таких чорних дн╕в, як╕ наступили в╕днин╕, Укра╖на ще не знала. П╕дступний лицед╕й Брюховецький, котрий прикидався захисником покривджених та б╕дних, одразу з╕рвав з хижого обличчя машкару, зняв пошарпаний жупан, вдягнувся в кармазини й заходився жорстоко п╕дгинати п╕д себе козак╕в. Задля панства неситого, лакомства нещасного, як говориться в думах, запроду╓ Укра╖ну, "б’╓ царю чолом вс╕ма м╕стами укра╖нськими", ╕ в ус╕ т╕ м╕ста галиччю сунуть рос╕йськ╕ ратники, починаються немислим╕ утиски, накладаються вс╕ляк╕ побори, зл╕кв╕дову╓ться виборн╕сть старшини. Гетьман отриму╓ велик╕ волод╕ння (ц╕л╕ волост╕), боярство, одружу╓ться на княз╕вськ╕й дочц╕ й, аби улестити старшину, випрошу╓ дворянство ╕ ╖й; козаки бридяться боярством та дворянством старшини ("у нас з предк╕в бояр ╕ дворян не було, вс╕ ми р╕вн╕, а в╕н заводить нов╕ порядки, й вольност╕ наш╕ в╕д нас в╕дходять"). З Брюховецьким заходить упадок науки, культури, закриваються школи, в них дозволя╓ться навчатися т╕льки рос╕йським п╕дданим. А був же то золотий в╕к укра╖нсько╖ культури, укра╖нськ╕ просв╕тител╕ ведуть велику роботу не т╕льки на Укра╖н╕, а й у Москв╕, видають там книги, як перекладн╕ - в╕д ╢вангел╕я та Псалтир╕в до п╕дручник╕в з космогон╕╖ та "Жит╕я Александра Македонського", - так й ориг╕нальн╕, засновують друкарн╕, театр, школу в╕ршування. Можна сказати: в╕д 1648 року ц╕ле стол╕ття було стол╕ттям укра╖нського просв╕тительства в Рос╕╖, розпочавшись од ╢п╕фан╕я Славинецького та Симеона Полоцького ╕ сягнувши за Стефана Яворського та Феофана Прокоповича, автора проекту першо╖ рос╕йсько╖ Академ╕╖.
На сам╕й Укра╖н╕, де панували голод, братовбивч╕ в╕йни, на якийсь час культурне життя мовби пригаса╓. Воно не ц╕кавило Брюховецького, ╕ в╕н його не п╕дтримував; ╓диним його "культурницьким хоб╕" було спалювання в╕дьом, на чому зажив серед сучасник╕в "слави".
╤ван Брюховецький - це особливий тип лиход╕я, нашого "р╕дного" запроданця, яких ст╕льки бачили на сво╓му в╕ку, як╕ й нин╕, нин╕ особливо, з лютою яр╕стю в╕дхрещуються в╕д усього р╕дного, в╕д чару земл╕, яка ╖х вигодувала та випо╖ла, в╕д думи та п╕сн╕ укра╖нсько╖ й знають т╕льки дво╓ укра╖нських сл╕в: "паляниця" та "ковбаса". Гей, нин╕шн╕ Брюховецьк╕, ╤вашко, як його називали в Москв╕, бо для царя вс╕ п╕длегл╕ були ╤вашками та Петрушками, ╤вашко Брюховецький схвально п╕дморгу╓ вам з мороку стол╕ть зизим оком.
Мен╕ зда╓ться, дороги Дорошенка та Брюховецького на могли не перетнутися об’╓ктивно-╕сторично.
╤ вони перетнулися. На той час гетьман Тетеря зазна╓ поразки в╕д повстанц╕в ╕ вт╕ка╓ до Польщ╕. По Черкащин╕, Чигиринщин╕, по всьому п╕вденному заходу Укра╖ни блукають в╕йськов╕ ватаги, очолен╕ отаманами та отаманцями, як╕ називають себе полковниками, декотр╕, як С. Опара, проголошують себе гетьманами. Одного за одним Дорошенко дола╓ сво╖х суперник╕в (Опару, Дрозденка), рада в Чигирин╕ проголошу╓ його гетьманом В╕йська Запорозького. У Брюховецького та в його рос╕йських во╓вод укра╖нська земля горить п╕д ногами, народ його проклина╓ й ненавидить. Так само ненавидить в╕н ╕ московських ратник╕в, ус╕х отих н╕мц╕в, як╕ пообс╕дали укра╖нськ╕ м╕ста та села, тут ╕ там глухий рок╕т перероста╓ в шабльовий брязк╕т. Спод╕ваючись якось порятуватися, Брюховецький порива╓ з Москвою, спонука╓ козак╕в до побиття сво╖х недавн╕х друз╕в-союзник╕в. Деяких во╓вод убивають (Волконського), деяких полонять (Лихачова, Клокачова, Кологривова, Огарьова), беруть п╕д сторожу московських во╓начальник╕в (Гульда, Граффа, Ернстра - зверн╕мо увагу на ц╕ пр╕звища!). Ала гетьманов╕ не вда╓ться пригасити народний гн╕в. Брюховецький спод╕ва╓ться з’╓днатися з Дорошенком, в╕н веде сво╖ полки до Гадяча, туди ж пряму╓ Дорошенко з в╕йськом. Власне в╕йсько розтерзу╓ ╤вашка Брюховецького (так само, як воно розтерзало за намовою Брюховецького Сомка, - в св╕т╕ все оплачу╓ться тим самим коштом), й переходить на б╕к Дорошенка, велича╓ його гетьманом. Так Дорошенко фактично ста╓ гетьманом вс╕╓╖ Укра╖ни. Укра╖ни, яка сто╖ть на розпутт╕. Головнокомандувач рос╕йського в╕йська князь Ромодановський збира╓ вс╕х сво╖х ратних людей б╕ля Котельви, Дорошенко веде туди сво╓ в╕йсько, Ромодановський без бою в╕дступа╓ до Путивля. Тепер майже вся Укра╖на опинилася п╕д булавою Дорошенка. В╕н вир╕шу╓ спрямувати удар на Путивль, ╕ в цей час... ╕ в цей рокований час ста╓ться щось незрозум╕ле, фантасмагоричне, непоясниме, про що я згадував на початку. Деяк╕ л╕тописц╕ зазначають, що н╕бито в цей час до Дорошенка прибува╓ та╓мничий вершник ╕ св╕дчить листом, буц╕мто гетьмана зрадила його молода дружина, як казали тод╕ - "скочила через пл╕т". ╤стор╕я не лишила нам ан╕ ╕мен╕ того чорного в╕сника, ан╕ точного св╕дчення, було то правдою, а чи чи╖мось п╕дступом, тут уже прост╕р наш╕й фантаз╕╖, фактом лиша╓ться т╕льки те, що гетьман кида╓ сво╓ в╕йсько й мчить до Чигирина. Одначе ряд джерел засв╕дчують ╕нше: на той час посилили на Чигирин натиск поляки та татари. Так воно чи ╕нак, а св╕й найб╕льший, можливо, ╓диний шанс Дорошенко втрача╓, бо ж хоч би як там було, але доля Укра╖ни вир╕шувалася в т╕ дн╕ не в Чигирин╕, не п╕д Чигирином, а п╕д Путивлем. Можемо т╕льки уявляти, як до к╕нця сво╖х дн╕в спогадував ту мить Петро Дорошенко, як гриз каяттям власну душу. Либонь, шексп╕р╕вська тема: любов поглина╓ все!
Зам╕сть себе Дорошенко залиша╓ наказним гетьманом Дем’яна Гнатовича Многогр╕шного, колишнього черн╕г╕вського полковника, на той час генерального осавула козацького в╕йська, чолов╕ка недалекого, впертого, непост╕йного вдачею, а також залиша╓ з ним свого брата Андр╕я, - в╕н мав двох брат╕в, Андр╕я та Григор╕я, обидва були козаки хоробр╕, раз по раз ставали йому в пом╕ч. Чигирин зустр╕ча╓ Дорошенка ще одн╕╓ю непри╓мною новиною: на п╕вдн╕ при п╕дтримц╕ татар з’явився ще один гетьман, колишн╕й с╕човий писар Сухов╕╓нко, його ще називали Сухов╕╓м. Очевидц╕-л╕тописц╕ розпов╕дають, що Дорошенко, почувши ту новину, вихопив з над╕лк╕в шаблю й сказав: зар╕каюся ц╕╓ю шаблею перевернути весь Крим догори ногами, як д╕д м╕й з чотирма тисячами в н╕що Крим перевернув, а калга ще побува╓ в мо╖х руках. Посла калги в╕н бив по щоках, примовляючи: "Скажи сво╓му султану чи шайтану - йому таке ж буде, що й тоб╕".
В╕дтод╕ розпочалася довготривала боротьба з Сухов╕╓нком та з ордами, як╕ того п╕дтримували, бо не бажали ново╖, могутньо╖ держави; в багатьох битвах погромив в╕н Сухов╕╓нка, але ж ╕ сам втрачав на тому сили.
(Дал╕ буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 12.10.2007 > Тема "Українці мої..."