Версiя для друку Обговорити в форумi

ПОЕМА

МАЗЕПА
Я хочу швидше в╕дц╕ля
В╕ддячить москалю ╕ ляху,
Що м╕й народ ведуть на плаху
П╕д см╕х царя ╕ короля!
Що так знущаються над ним,
Несуть йому ганьбу, образи!..
А я забув його накази
Й життя розм╕нюю на дим.
Кр╕зь мури пишн╕ ╕ багат╕
Я чую плач його, як дзв╕н...
Я - в пишн╕м палац╕, а в╕н
Гни╓ рабом у власн╕й хат╕.
Народе м╕й! В тво╖й журб╕
Невже нема чого робити?..
Невже судилося тоб╕
Раб╕в ╕ зрадник╕в плодити?!
А доля ╕ншою була б...
Хто ж поведе тебе повстати,
Коли ╕ я, мов пес, мов раб,
Тебе зм╕няв на ц╕ палати?
Де взять тоб╕ сво╖х мес╕й,
Коли ╕ я такий, як вс╕?
ЮЗЯ
Ой, заспокойся, любий м╕й!
Не можна ж так! Я - н╕би рана.
Невже в цей час твоя кохана
Така чужа душ╕ тво╖й?
А я усе зроблю, м╕й милий,
Щоб буть з тобою до могили,
П╕ду в огонь ╕ боротьбу,
Я розд╕лю твою судьбу,
Степами буду золотими
З тобою скр╕зь блукати я.
Однин╕ будуть хай мо╖ми
Любов ╕ ненависть твоя!
Хай кон╕ ждуть, ╕ шабля, й слава,
╤ козак╕в бурхлив╕ лави, -
З тво╖м з╕лл╓ться Юз╕ сл╕д,
Коли одужа╓ш, як сл╕д.
Неначе хмар останн╓ клоччя
Пропали привиди кругом.
╤ перший раз за довг╕ ноч╕
╤ван заснув спок╕йним сном.
IV
Був день за в╕кнами такий,
Коли сид╕ть в к╕мнат╕ жалко:
Блискучий, тихий ╕ лункий...
Над нерухомим б╕лим парком
Тремт╕ла синь, кричали галки,
╤ сн╕г лет╕в, лет╕в ╕ танув
На чорних кучерях ╤вана,
Що по дороз╕ тихо йшов
╤ тепло марив про любов,
Про дн╕, коли в╕н на конев╕
Побачить знов сади вишнев╕,
Там, ще колись малим в╕н жив,
Почу╓ дзв╕н монастир╕в
╤ шум прив╕тно╖ д╕брови,
Д╕вчат ╕ хлопц╕в чорнобрових
У хоровод╕ молод╕м...
Там р╕дний край, там р╕дний д╕м.
А тут але╖ неск╕нчим╕...
Йому давно набридло вже
Життя розк╕шне ╕ чуже
╤ Юзя з син╕ми очима,
Як усм╕х осен╕ прощальний,
Задуманий ╕ золотий...
╤ван на себе т╕льки злий,
Що був такий сентиментальний.
Чуж╕ героям почуття
Людини тихо╖, мало╖.
╥х вабить ╕нше╓ життя
У шум╕ рад╕сному збро╖,
Орлами думи ╖х летять,
Мов до вершини сн╕гово╖,
До того, що да╓ться з бою.
А що само до них ╕де,
╥х вабить на короткий день,
На мить. Бо кличе ╖х багрянь
Нових враж╕нь, де серце тане,
Щоб знов у пристраст╕ шукань
╤ти до обр╕╖в незнаних.
Так ╕ з Мазепою ╤ваном,
Що до нових ╕де хот╕нь
╤ потопа╓ в ╖х отрут╕...
В його душ╕, н╕чим не скут╕й,
Ж╕ноч╕ образи забут╕
Живуть, як в╕дгом╕н, як т╕нь,
╤ т╕льки про Вкра╖ну мр╕я
Над ними в╕чно пломен╕╓...
V
Уздр╕в Мазепа на балу
Дружину одного магната...
Забув про Юзю в╕н ╕ свято
Молився б╕лому чолу,
Бровам ╕ в╕ям тим крилатим,
Що обернули день на млу
Для пажа. Бо була для нього
Терез╕я холодна й строга.
Вона не йшла - пливла землею...
╥╖ скорити в╕н не м╕г,
Хоч вився хмелем перед нею
Й барв╕нком слався ╖й до н╕г...
В╕н н╕с у серц╕ муки жало,
Став б╕лий св╕т йому, як тьма.
Здавалося, що жить - дарма.
Але вона все удавала,
╤ в ц╕м призналася сама
У шум╕ ╕ у сяйв╕ бала
П╕д св╕тлий музики приб╕й,
Коли на тал╕╖ гнучк╕й
Рука ╤ванова лежала.
МАЗЕПА
Знов св╕т ясний ╕ зникла тьма,
╤ в серц╕ повно дня с╕яння...
ТЕРЕЗА
Який це жах! Я вам сама
Осв╕дчилася у коханн╕!
МАЗЕПА
Для мене ви - зоря св╕тання,
╤ в св╕т╕ кращо╖ нема!
Любов ╕ зряча, ╕ сл╕па,
Вона не зна╓ меж м╕ж нами.
Так розмовляли ╖х устами
Серця закохан╕ м╕ж "па".
А Юзя вже в монастир╕,
Й перед розп’яттям, мов з туману,
Очей с╕яють дв╕ зор╕
В жарк╕й молитв╕ за ╤вана.
Все в’януть губ ╖╖ цв╕ти,
Що все шепочуть ╕з журбою:
"О, пане ╢зус м╕й, прости
Його за зроблене з╕ мною!
Тебе, святий, про це благаю,
З собою у тяжк╕й борн╕!
За все, що в╕н зробив мен╕,
Прости його, як я прощаю".
Минають ноч╕, линуть дн╕,
А Йвана Юзя все ж коха╓
У монастирськ╕й тишин╕.
Терези муж на полювання
Подався з друзями у гай.
Ну, що ж, герою м╕й, ╤ване,
Пок╕ль ти молодий, кохай,
Шепоче в╕н: "Моя кохана!" -
Забувши Юзю без жалю...
╤ губи губ шукають п’яно...
- Терезо!.. Я тебе люблю!
- ╤ я тебе люблю, ╤ване!..
Вона шепоче, вся в огн╕...
- Коханий м╕й! - Моя кохана!
Глядять з╕рки в в╕кно розкрите,
В к╕мнату лл╓ться кв╕т╕в пах.
╤ сяйвом м╕сячним залитий
Спить гордий замок у садах...
Та що це?.. Гом╕н...
Дзв╕н копитний
Вв╕рвався в аромати руж.
Вернувся хмурий, неприв╕тний,
Старий, ревнивий пан╕ муж.
В╕н одхиля╓ саду в╕ти,
В╕н не чорняв, але й не рус.
╤, наче кат, гризе сердито
╤ крутить, крутить довгий вус.
- Що нам робить? - рида Тереза.
- Тебе в╕н в╕зьме в гостр╕ леза!
Огн╕ ж все ближче м╕ж дерев...
- Т╕кай, т╕кай! - блага Тереза, -
В╕н розтерза╓ нас, як лев!
Так н╕ч зак╕нчилась жадана.
У двох серцях ╕ мука, й тьма...
Але куди т╕кать ╤вану,
Коли ╕ виходу нема,
Коли в напруз╕ дужих рук
Веде коня його гайдук...
Коли в пробуджен╕ палати
╤де гроза пом╕ж дерев,
╤ чуть магната хижий рев:
- Я покажу тоб╕, проклятий,
Як зводити чужих ж╕нок,
Так, покажу, - о правий Боже, -
Що й сам король не допоможе!
Гримить все ближче гр╕зний крок...
П╕д владним помахом руки
(А серце то б╕жить, то стане)
Розкрились двер╕, й на ╤вана
Накинулися гайдуки,
Щоб взять його на гостр╕ леза...
Так думав в╕н...
"Прощай, м╕й рай!"
Й вона йому: "Прощай, прощай!"
Все знав заран╕ муж Терези,
Не ╖здив в гай, у море трав...
Не полював у хащах зв╕ра,
А розлютований без м╕ри,
Мазепу в╕н уполював.
З наказу пана слуги пана
(Була недовгою борня)
Ремнями прив’язали Йвана
Гуртом до дикого коня
Й бичами вдарили!.. Од брами
З них кожний наче одлет╕в...
╤ к╕нь шалений копитами
У дике поле загрим╕в...
"Прощай, прощай, моя кохана!" -
Шепнув нещасний ╕ зомл╕в.
VI
Кого це к╕нь несе у пол╕
З скаженим тупотом у синь?
╤ за конем у дал╕ гол╕
М╕ж довгих трав стриба╓ т╕нь.
Юнак прив’язаний до нього,
З спини його звиса╓ вниз.
Йому скрутили руки й ноги
Ремнями туго... Моря бриз
Нагаду╓ безмежне поле.
П╕д в╕тром трави, як води
М╕нлив╕ пасма на простор╕,
Все хиляться туди й сюди,
Неначе хвил╕ в син╕м мор╕...
За ж╕нку пана постраждав
Юнак ╕ мчить безмежним степом
╤ тоне в океан╕ трав...
Хто цей юнак?
Та це ж Мазепа...
Йому н╕чого вже не треба, -
Коня частиною в╕н став.
В нестям╕ в╕н. ╤ кров обличчя
Ось-ось роз╕рве... Небеса
До нього хиляться все ближче,
А голова його звиса
З коня все нижче ╕ все нижче...
Та що це зникла в травах т╕нь,
╤ вдарився об землю к╕нь!..
Його сховали довг╕ трави
В сво╖й зелен╕й глушин╕!..
Лиш чули хрип його кривавий
Орли в гаряч╕й вишин╕...
Та ось наблизилося дво╓
╤ з коней зл╕зли. Юнака
Зв╕льнила дужая рука,
Ремн╕ розр╕завши туг╕╖,
╤ затремт╕ли довг╕ в╕╖...
А вдалин╕ тумани г╕р...
Неначе обважн╕л╕ хмари...
Одкрив Мазепа син╕й з╕р,
А перед ним стоять татари...
VII
╤ от Мазепа у Криму
На виноградниках працю╓,
А в дар за це - лиш бич йому...
Жага в душ╕ його виру╓,
Жага свободи, щоб лет╕ть
У пол╕ на кон╕ баскому
╤ не коритися н╕кому,
╤ бути в╕льним кожну мить.
╤ буде так. Бо так в╕н хоче.
Розкв╕тне знов йому весна.
В його уяв╕ кар╕ оч╕,
Що бачив з ханського в╕кна,
Коли стинали рож╕ леза.
Оксани оч╕ - не Терези,
Яка причиною була
Того, що в╕н в степу глухому,
Де лиш орли у вишин╕,
Ледь не загинув на кон╕.
Вноч╕ в╕н буде в т╕м саду,
Де ╕з в╕кна побачив оч╕
Та дв╕ коси важк╕ д╕воч╕
У сонця жовтому меду,
Що розганяв туман на клоччя...
Вони умовились втекти,
╤ на конюшн╕ хана кон╕,
Що вкраде в╕н, копитом б’ють,
Неначе вершник╕в двох ждуть,
╤ оч╕ ╖м горять червон╕,
Щоб в дал╕ ╖х нести ясн╕,
Татарськ╕ кон╕ ворон╕.
╤ н╕ч прийшла. ╤де ╤ван.
А по трав╕ повзе туман,
Росою мочить юн╕ руки,
За ним глух╕ копитн╕ звуки,
Веде в╕н коней вороних,
Як сл╕д ос╕дланих, як треба...
Лиш зор╕ бачили ╕з неба,
Коли украв Мазепа ╖х.
В кущах в╕н коней залишив
╤ через мур у сад подався.
Й таким солодким показався
Мазеп╕ соловейка сп╕в,
Що ср╕бним см╕хом заливався
Пом╕ж трояндових кущ╕в.
В╕н жде. Шепоче в╕н: "Кохана!
Виходь. Я жду, я тв╕й ╤ван,
Щоб пригорнуть гнучкий тв╕й стан,
Моя солодка ╕ жадана!"
А зорям дальн╕м, наче ранам,
Нема числа у вишин╕...
Вони далек╕ ╕ ясн╕,
Горять незл╕чним караваном
У неосяжн╕й глибин╕...
╤ вийшла янголом туманним
У сяйв╕ м╕сячн╕м Оксана...
╤ бачив м╕сяць, як в трав╕
За муром зникли т╕н╕ дв╕,
Що в╕ддались об╕ймам дол╕...
А пот╕м бачив ╖х у пол╕,
Де кв╕ти слались ╖м до н╕г...
За Перекопом бачив ╖х...
VIII
В тривоз╕ хан. ╤ серце в’яне.
Оксана зникла. Все дарма.
В╕н од любов╕, наче п’яний...
А раз нема його Оксани,
То ╕ життя йому нема.
- До мене! Гей, с╕длайте кон╕,
В╕дважн╕ вершники мо╖!
Степ затрясеться од погон╕,
В садах замовкнуть солов’╖...
Хай до шабель сверблять долон╕, -
Узнають вс╕ мою могуть.
Коли ж догнать не зможуть кон╕, -
Гяур╕в стр╕ли доженуть!
Вперед, о вершники! До бран╕!
Заг╕н готов. С╕я╓ хан,
Немов алмаз в сво╖м убранн╕...
В╕н оч╕ вир╕же кохан╕,
Гнучкий ╖╖ злама╓ стан!..
- Вперед, о вершники, вперед!
В╕н весь, немов кривавий бред...
╤ одчиняють дзвонн╕ брами
Раби смуглявими руками...
Татари в с╕длах, як один...
╤ в гори вирушив заг╕н.
IX
Все степ ╕ степ... ╤млу н╕мую
Пром╕ння рве в ранков╕й мл╕,
╤ даль двох вершник╕в малю╓
На тл╕ багряно╖ зор╕.
Вони летять, немов лелеки,
Стомився страшно з них один.
За ними чуть глухий, далекий
╤ збро╖, ╕ копит╕в дзв╕н.
Все ближче в╕н... ╤ все сумн╕ше
Оксана дивиться в блакить...
П╕д нею к╕нь так важко дише,
╤ спотика╓ться, й хрипить.
А хан все ближче... Чути крики...
Його заг╕н у льот╕ дик╕м
Простори рве... Сив╕╓ мла.
Оксан╕ серце муки тисне...
╤ дзвоном рад╕сним стр╕ла
Уже сп╕ва╓ смерт╕ п╕сню...
За нею друга... Без к╕нця
Вони летять жагучим ро╓м,
Сп╕ваючи над головою,
╤ все страшн╕ше п╕сня ця
То п╕д╕йма╓ться, то тане
╤ пропада╓ без сл╕да...
Мазепа мчить ╕ на Оксану
З журбою скоса погляда.
Сп╕вають стр╕л кругом ро╖...
Ось к╕нь захеканий ╖╖
Сп╕ткнувся на обидв╕ ноги
Й почав хилитися наб╕к...
╤ повний смертно╖ тривоги
Протяв дал╕нь Оксани крик.
Вона лице схилила б╕ле
Конев╕ в гриву, впала з ним,
Стр╕ла в спин╕ ╖й затремт╕ла
К╕нцем роздво╓ним сво╖м...
Н╕чого б╕льше ╖й не треба.
Й спинив коня свого Мазепа.
"Умерти з нею!" - дума в╕н.
То чий, то чий летить заг╕н,
Под╕бний до важко╖ хмари?..
Чому спинилися татари
Й замовк поб╕дний ╖хн╕й см╕х?
Невже злякав Мазепа ╖х?
Над полем в╕тер тужно лине
╤ сходить сонце. Буде б╕й.
То запорожц╕в з Укра╖ни
Веде вусатий кур╕нний.
За б╕дних сестер, матер╕в,
За поневолених брат╕в,
За спален╕ безжально хати
В╕н ╖х веде в огонь в╕дплати,
Старий, та з серцем молодим,
На дикий, непок╕рний Крим.
Все степ ╕ степ. Без крику й мови
Мчить козак╕в страшна п╕дкова
Туди, де кров не спинить б╕г,
Де гр╕зно ждуть татари ╖х...
Вони стоять зал╕зним ладом,
З-п╕д бр╕в горять ╖х оч╕ зл╕,
╤ лл╓ться сонце водоспадом
На ╖х оголен╕ шабл╕...
Хай не один на ц╕й земл╕
Впаде, ╕ оч╕ п╕д чадрою
Заплачуть теплою сльозою, -
За те вгор╕, де неба муть,
Пок╕рн╕ гур╕╖ ╖х ждуть.
╥м Азра╖л в╕дчинить браму
Туди, де музика, де сп╕в...
╤ витягненими шаблями
Вони стр╕чають козак╕в...
За вдар удар, ╕ смерть, ╕ мука
Об т╕ло сталь так тупо стука,
В одн╕й юрб╕ сво╖ й чуж╕...
Мов п╕сля довго╖ розлуки
Зустр╕лися товариш╕,
Весел╕ лицар╕ пригож╕,
Й нац╕луватися не можуть...
Вже кон╕ мчать без верх╕вц╕в,
Що ос╕длали ╖х востанн╓
Чужим на сльози ╕ на жах,
╤ марно кличе ╖х ╕ржання
Сво╖х соратник╕в в боях.
В кров╕ руба╓ться Мазепа,
Навколо все, немов пожар...
╤ лицар╕ чубат╕ степу
Все дужче тиснуть на татар,
З бок╕в обходять ╖х... Н╕кого,
Н╕кого випустить... "Живого
Хватайте хана! Гей, хватай!"
Горить клинк╕в кривавий гай...
╤ раптом шабля кур╕нного
З рукою впала на дорогу,
Став гаснуть з╕р його швидкий...
╤ захитались козаки...
Ослаб ╖х тиск... Татарську зброю
Вже не зламать сьогодн╕ ╖м.
╤ джура вив╕в з кола бою
Коня з нестямним кур╕нним.
Вже козакам не бачить Криму,
Там, за горами голубими...
╤ вал чуб╕в, як в бурю сад,
Почав котитися назад,
Мов захитались дал╕ степу...
В цю мить жахливу крик Мазепи
Нову енерг╕ю б╕йцям
Улив. "До мене, товариство!"
╤ кон╕ буряною ристю
Помчали з кола козак╕в,
Що вже стискалися грозово...
Удар! Удар! ╤ знов, ╕ знову
Впав на Мазепу... Св╕т хитнувсь...
Та к╕нь п╕д ним не спотикнувсь...
Його за пов╕д хтось рукою
Й Мазепу вив╕в з пекла бою.
Коли ж розкрив з╕ниць огн╕, -
Це що таке? О добр╕ люди!
Маленький дяк з хрестом на грудях
Лет╕в з ним поруч на кон╕...
Та знов наскочили татари.
Дощем посипались удари,
Було лиш чуть: тупу-тупу!..
╤ довго гналися татари
За козаками по степу.
Зайшло вже сонце. Зор╕ небо
Повол╕ вкрили без дор╕г.
Але ще довго чув Мазепа
Погон╕ крики в тишин╕...
X
Гарматн╕ жерла з-за вал╕в
На хвил╕ дивляться суворо...
То Мати-С╕ч... Музика й сп╕ви
М╕ж курен╕в, як ╕ учора.
В жагуч╕м блисканн╕ шабель,
Немов шабаш чортячий сниться,
╤ пом╕ж ними дяк-п’яниця,
Немов Пилип ╕з конопель.
ДЯК
Пий, товариство! Хто не п’╓,
У того в голов╕ макуха.
В ╕м’я Отця й Святого Духа,
Панове, пий, як пити ╓!
Хай тонуть горе ╕ досада,
В гор╕лц╕ лиш одн╕й в╕драда,
Бо як зберешся в дальню путь,
У пекл╕ випить не дадуть!
МАЗЕПА
Я за визволення сво╓
З тобою п’ю, великий дяче!
Ти врятував життя мо╓,
╤ я тоб╕ за це в╕ддячу.
Обрали писарем мене,
Щоб ваш╕ подвиги у книги
Вс╕ записать... Буття жахне
Мене навчило... Як вериги
Тягар судьби я н╕с в журб╕,
Та розтопило сонце кригу,
╤ з сн╕гу кв╕ти голуб╕
Щасливих дн╕в життя в степах
На мене глянули в сльозах...
╤ попрощався я з журбою,
Так пий же, дяче, я з тобою!
На С╕ч пром╕ння сонця скоса
Багряно глянуло... перо
Хмарок, неначе листя стоси...
А сонця золоте цебро
З зеленим обр╕╓м злилося,
╤ веч╕р голуб╕ покоси
Поклав на стомлений Дн╕про...
Спахнули вогнища в С╕ч╕, -
Там бубни б’ють в дзв╕нк╕ долон╕...
В гаю замовкнули пташки.
╤ наче кон╕ на припон╕,
У берег б’ються байдаки...
XI
Мазепа - писар кур╕нний,
Юнак лукавий ╕ хоробрий.
Його життя розширив обр╕й
З життям безперестанний б╕й,
Щоб знявсь в╕н птахом до з╕рок.
Та жаль, в С╕ч╕ нема ж╕нок.
Вперед! Любов’ю я горю,
╤ до народу, чий в╕н син,
Чия в бою не схибить зброя.
Я ж укра╖нець, як ╕ в╕н,
Дитя Комуни св╕тово╖,
Я парт╕╖ сво╓╖ син
╤ син донецького я степу,
Що роз╕рвав потали гать,
Я серцем хочу показать
Страшну трагед╕ю Мазепи,
╤ в н╕й в той час страшний незгоди
Трагед╕ю мого народу:
Мазепа не осяг висот,
Куди ведуть життя ╕де╖...
В години зради ╕ негод
Його прогнало лихо зле╓
З земл╕ омр╕яних свобод,
Як Богом обраний народ
Прогнав в легенд╕ Мо╖сея.
Любив Вкра╖ну в╕н душею
╤ зрадником не був для не╖.
А Карл Дванадцятий?! Це - так,
Як Ваш╕нгтонов╕ французи
Допомагали. Аж н╕як
Це, м╕й товаришу ╕ брате,
Не можна зрадою назвати.
╤ хай упав в╕н в боротьб╕
На зл╕, скривавлен╕ дороги...
Цар православ╕╓ соб╕
Взяв за союзника страшного.
Церкви Мазепа будував,
А цар ╕з дзвон╕в лив гармати, -
╤ цим, товаришу ╕ брате,
Хребет Мазеп╕ поламав.
╤ красеня з╕в’яли брови
Разом ╕з серцем у Молдов╕.
В╕н серцем б╕ль народу чув,
Що вдаль дивився кр╕зь багнети.
╤ ╓зу╖том в╕н не був, -
Це т╕льки вигадка поета.
╤ кров ст╕кала на р╕ллю,
Стискалось коло вужче й вужче...
О Пушк╕н, я тебе люблю,
Та ╕стину люблю це дужче!
Колись казав мен╕ Коряк:
"Петро був волею прогреса",
╤ розум╕в поет це так,
Що впав п╕д кулею Дантеса,
Хоч Коряка в╕н ╕ не чув.
╤ не хот╕в це зрозум╕ти,
Петра вважаючи бандитом,
Що в нас кр╕пацтва в╕к зав╕в
На рад╕сть злу багат╕╖в.
Коряк казав: "Що - ваш Мазепа!
Батурин б╕дний в нього був,
А у Петра був П╕тер!.. Степом
Мазепа аж в Бендери гув,
╤стор╕╖ розбитий цепом".
Я думав: "Як же Ваш╕нгтон,
Коли був Лондон у англ╕йц╕в,
Що збагатилися в╕д в╕вц╕в
╤ задавали св╕ту тон!
(Дал╕ буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 24.08.2007 > Тема "На допомогу вчителеві"