Версiя для друку Обговорити в форумi

Президент України Леонід Кучма привітав Дмитра Павличка з 75-річним ювілеєм і вручив письменникові, громадському діячу орден Держави. Звання Герой України Дмитру Павличку присвоєно 27 вересня цього року відповідним Указом Президента. Цим враховано визначний особистий внесок письменника у розвиток української літератури, створення вершинних зразків поетичного слова, плідну державну і політичну діяльність, повідомила Укрінформу прес-секретар Глави держави Олена Громницька.
Таки й справді - герой той поет, який, кидаючи у вічі владі такі пронизливі, одкровенні рядки (див. нижче!), спонукає її ще й нагороджувати себе!

Дмитро ПАВЛИЧКО
Не скаржтеся, брати мої,
Вже слухати набридло,
Що вами правлять шахраї,
Хахли, московські холуї,
Що в їхній ходите шлеї,
Немов слухняне бидло.

Як ви - народ, а не банкрот,
То новий Торквемада,
І найлютіший із заброд,
І найпідліший патріот
Вас не оберне в ниций скот,
Бо сказано: який народ,
Така його і влада.
Ваш плач гіркий, мов смак золи,
Брати мої лукаві,
Бо ви ганчіркам із кагли
Над сонцем владу віддали,
Ви їх обрали, завели
За найсяйливіші столи
В омріяній державі.

Порозглядайтесь навкруги -
Йде знов до влади ласа
Та ж таки влада, ті ж боги,
Закуті в злотні ланцюги
Взапліч та опояса;
Порозглядайтеся навкруг,
Та вже не плачте, повні скрух,
Хай ваші скарги помсти дух
Проб'є вогнем Тараса!
Дивіться в небо, а не в грязь,
Там сяє наша мова,
Там наша пісня вознеслась,
Як Господа будова;
Нема таких на світі сил,
Щоб обернути в чорний пил
Гучну енергію світил,
А нашу пісню -
в мертвий квил,
Наш дух - у подих тліну;
Не скаржтеся - ви не слабі,
Єднайте сили в боротьбі
На смерть конаючій ганьбі,
Та не для себе, а в собі
Будуйте Україну!
22.V.2004
Стопчатів

Дмитро ПАВЛИЧКО: "ЛЮБОВНЕ ПОЧУТТЯ ЗДАТНЕ ТВОРИТИ ЛЮДИНУ З ВІРОЮ У СВОЄ БЕЗСМЕРТЯ"
27 вересня 2004 року в Київській націона-льній опері, напередодні 75-річчя Дмитра Васильовича ПАВЛИЧКА - видатного поета, публіциста, перекладача, кіносценариста, відомого громадського і політичного діяча відбувся ювілейний літературно-мистецький вечір. До його проведення долучилися Всеукраїнське товариство "Просвіта" імені Тараса Шевченка, Національна спілка письменників, Українська народна партія, Міністерство культури.
Але мотором цього вечора, звичайно ж, був сам Дмитро Васильович Павличко.
Редакція "Слова Просвіти" звернулася до ювіляра з проханням відповісти на три запитання - не казкові, а насущні, бо наш ювіляр - у постійному русі, в роботі, в поїздках по Україні, у вирі десятків справ і задумах нових проектів, і справедливо вважає, що всі, кому він цікавий, відповіді почують у його віршах, у книзі "Українська національна ідея", в прямому спілкуванні на зустрічах із ним, урешті - на ювілейному вечорі.
Л. Г.: І все ж, Дмитре Васильовичу, хоча наша розмова відбувається "на бігу" - за кілька годин Ви відбуваєте до Львова, - спробуємо зупинитись і озирнутись: як оцінюєте тринадцять останніх років громадського політичного життя в Україні, його нинішній пербіг?
Д. П.: На самому початку нашого політичного буття в самостійній Україні дав про себе знати давній наш феномен: неприязнь і незгода між князями, між гетьманами, між будівничими УНР, між вождями угруповань ОУН. Я стояв на колінах (у прямому розумінні) перед В. Чорноволом та Л. Лук'яненком, благаючи їх поступитися місцем один одному або - ще краще - взагалі не йти на перші президентські вибори. Якби ми були зберегли єдність демократичних сил 1991 року, то розвинулися б за кілька років у потужну організацію, якій було б легко усунути від влади колишніх комуністичних партократів.
Пройшов час, демократичні сили ослабли через втрату своїх лідерів та розколи, керовані спецслужбами, але несподівано для України з'явився новий і сильний провідник. Ми повинні бути вдячні владі та комуністам, які скинули Віктора Ющенка з посади прем'єра, бо з колишнього фінансиста й першого міністра, який почав керувати урядом із позиції національних та соціальних інтересів народу, виріс провідник нації.
Об'єднання патріотичних, демократичних і, взагалі, інтелектуальних сил народу навколо постаті Віктора Ющенка - закономірний, рятівний у плані подолання бідності та духовного знекровлення народу процес. Президентська виборча кампанія тільки підсилює об'єднання нації навколо однієї особи. Це унікальне об'єднання в нашій новій історії. Його значення сягатиме набагато далі - за межі президентських виборів, воно мінятиме на користь народу саму суть проблем, що їх вирішуватиме наша держава у майбутньому.
Отже, найважливіше, що сталося в Україні за часи незалежності: це - вихід на історичну сцену єдиного лідера нашого народу, що вже сьогодні має набагато більший вплив на народну свідомість, ніж влада. Це початок нової доби, коли все, що потай виношується  корумпованими владними структурами як погибель незалежності, буде зметене народом, що устами Віктора Ющенка вимагає законності, демократії, справедливості і правди.
Л. Г.: За кількістю написаного і виданого Вас можна назвати людиною-бібліотекою. Що запропонуєте читачам у нинішньому році?
Д. П.: 2004 року я видав чотири книжки. Це - "Українська національна  ідея", "Сонети", "Пам'ять" і "Мала антологія російської поезії". У першій - зібрані мої політичні виступи, інтерв'ю та інші матеріали, присвячені назагал одній темі, а саме боротьбі за проголошення, а далі й за формування та зміцнення української незалежної держави. Назву книжці дала моя лекція, прочитана в Києво-Могилянській академії 1 вересня 2002 року під таким же заголовком: "Українська національна ідея". Книжка показує, як поступово змінювались обставини, в яких змінювались і мої методи боротьби спочатку за державний статус української мови, а далі - за саму державність української нації.
Друга моя книжка "Сонети" тим цікава, що я наважився поряд зі своїми творами подати в цьому жанрі весь сонетарій Шекспіра, Гвездослава, Янки Купали та майже всі сонети Бодлера у своєму перекладі. Коли я глянув на цю книжку, то відчув утому, не повірив, що мені це вдалося створити й видати.
Третя моя книжка "Пам'ять", це - поезії, написані за останні два - три роки. Тут переважає громадянська лірика, розмова із внутрішніми й зовнішніми ворогами України, але не в прокльонах, а в болісних роздумах і загляданнях у темні й криваві закутини нашої історії.
А щодо "Малої антології російської поезії", яка має ще назву "Ода вольності", то це - мої переклади шанованих мною російських поетів від Пушкіна до Вознесенського з Арсенієм Тарковським, і тому його твори домінують у цій книжці. Ні, не лише тому, а й тому, що він - теж із найбільших російських поетів XX століття. Пушкін - Блок - Тарковський - це та лінія, яка показує велич російської поезії, в якій здавна існував конфлікт між критичним та патріотичним ставленням до своєї Вітчизни.
Л. Г.: І все ж, - що переважає: любов чи ненависть? Яке воно на смак - яблуко пізнання? Ви завжди мали гострі відчуття...
Д. П.: Так, я починав із любові й ненависті і, хоч переконався, що ненависть не треба виховувати, навпаки, її треба приглушувати в людині, знаю, що нерідко ненавистю стає поранена любов, і тоді й вона буде благодатною і творчою силою. Згадайте Лесю Українку: "Бо тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив".
"Золоте ябко" - книжка моєї інтимної сповіді, яка має своє продовження у новій збірці "Погоня", на жаль, іще не виданій. Кажу це для того, щоб ніхто не думав, що будучи в досить солідному віці, я втратив пам'ять про смак "яблука пізнання і любові". Навпаки, чим старшим ставав я, тим більше тягнувся до того спокусливого плоду, тим глибше розумів і відчував його смак. У моїй любовній ліриці є щось із моїх споминів, але там більше - з тих переживань, що їх викликає дійсність, являючи образи все більш захоплюючі, ніж ті постаті, що приходять як згадка.
Я можу тільки одне стверджувати: туга за жіночим ідеалом не покидає мене, а той ідеал я здатний бачити в уяві, яка має свої власні, незалежні від мого розуму вимоги і критерії. Справжнє кохання неможливе без любові, яка завжди є станом духовного й морального росту людини. Для мене є гидкими сучасні проповіді голої еротики, вседозволеності, яка притаманна звірячому світові. На жаль, ці проповіді вторглися до нашої літератури. Дехто думав здобути велику славу, описуючи свою статеву ненаситність і хворобливу зневагу до моральної чистоти. Та нічого славного з нього не вийшло й ніколи не вийде.
Любовне почуття здатне творити людину з вірою в своє безсмертя. Дивитися така людина здатна за межі свого тимчасового перебування на землі, бо контакт із іншою людиною, яку ти кохаєш, не має смертності, він перебуває в сфері духу.
Багатьма жінками я захоплювався, але зовсім не для того, щоб володіти ними, а щоб відчувати духовну близькість із їхньою принадливістю та героїчною жертовністю. Мене вражала жіноча краса, але ще більше вражала й манила ніжність, яку я відчував маленьким біля своєї матері.
А взагалі, я більше сказав на тему вашого запитання у своїх віршах. Мої прозові відповіді видаються мені неточними, неповними, може, навіть нещирими. Та ось недавно я бачив серед білого дня на Майдані Незалежності молодесеньких дівчину й хлопця, які, не звертаючи жодної уваги на навколишній натовп, обнімалися й мліли від поцілунків. Я пройшов біля них, мені було соромно за них, але я їм заздрив...
Розпитувала Любов ГОЛОТА,
головний редактор "Cлова Просвіти".

ПІСНЯ

Я смерті не боюсь, хоч зраджував її.
Не вірив, що й мені призначено вмирати:
В гаю, на цвинтарі, горнувся до дівчати,
На гріх його вмовляв, аж мліли солов'ї.
Навчав мене Хайям писати рубаї,
І ніжно ставитись до глечика й горняти.
Що з глини могилок їх люблять виробляти.
І вушка в них такі округлі, як мої.
Я мертвих мудрості з тривогою вивчаю,
Але люблю життя, пахуче і смачне,
Як від коханої окраєць короваю.
Люблю співати! Так, як я, ніхто не втне!
Брати! Коли помру, я в трумні заспіваю...
То ж трохи помовчіть. Послухайте мене...

ТРОНИ

Все трони мають: ноги, руки, зір!
Вони пильнують вищих зобов'язань.
Що дістає їх від миропомазань
Монарх Ягайло, Фердинанд чи Лір.
В нас тронів не було, тому не вір.
Що буде королем вчорашній блазень.
Він дуже схильний до повчальних казань
Та чинить сам собі наперекір.
О, демократіє, йому корону
Ти віддаєш, а він - без голови.
Є в нього тільки сідало для трону,
Але не покидай нас і живи,
І трони наші виростуть з трави,
І ми нарешті вклонимось закону.

ОЛЕКСАНДР БІЛАШ

Як вітер з Хортиці, як весняний капіж.
Що солодко дзвенить і ламле вікна льоду,
Як блискавка нічна зі скроні небозводу,
Як листя й сніговиць морозяний крутіж.
Так він являвсь мені, і все тихіш, тихіш
Торкався клавішів, мов добував зісподу
Козацької землі надію на свободу.
І лик його світив тружденннй, як леміш,
Як стану я колись перед обличчям Бога
Відзвітуватися за вбогий трудодень.
Вписати два рядки до свого некролога,
Я дякуватиму за декілька пісень,
Що написав Білаш з Його благословень.
Де вся моя печаль, і ніжність, і тривога.

УЛЮБЛЕНІ ПІСНІ ВІД ДМИТРА ПАВЛИЧКА ТА ОЛЕКСАНДРА БІЛАША

ЛЕЛЕЧЕНЬКИ
З далекого краю
Лелеки летіли.
Та в одного лелеченьки
Крилонька зомліли.

Висушила силу
Чужина проклята,
Візьміть мене, лелеченьки,
На свої крилята.

Ніч накрила очі
Мені молодому,
Несіть мене, лелеченьки,
Мертвого додому.
1964

ДОЛИНОЮ ТУМАН ТЕЧЕ

Долиною туман тече,
Не чути плеску хвиль його.
Припав я брату на плече
Край лісу яворового.

Мене задужали вітри,
Ослабли корені мої.
Зостались два, а може, три
Листочки яворовії.
Від холоду не чую ніг,
Кінчається життя моє,
І налітає тихо сніг
На серце яворовеє.

А брат мій каже, - не журись,
Не впадемо ніколи ми!
Підпалим небеса колись
Вогнями яворовими!
1965

ДВА КОЛЬОРИ

Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.

Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в моїй душі оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов,
 а чорне - то журба.

Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.
Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому -
Лиш згорточок старого полотна
І вишите моє життя на ньому.
1965

ЯВІР І ЯВОРИНА

Я стужився, мила, за тобою,
З туги обернувся мимохіть
В явора, що, палений журбою,
Сам-один між буками стоїть.

Грає листя на веснянім сонці,
А в душі - печаль, як небеса.
Він росте й співає явороньці,
І згоряє від сльози роса.

Сніг летить колючий, ніби трина,
Йде зима й бескидами гуде.
Яворові сниться яворина
Та її кохання молоде.

Він не знає, що надійдуть люди,
Зміряють його на поруби,
Розітнуть йому печальні груди,
Скрипку зроблять із його журби.
1977

ДЗВЕНИТЬ У ЗОРЯХ НЕБО ЧИСТЕ

Дзвенить у зорях небо чисте,
Палає синім льодом шлях,
Неначе дерево безлисте,
Стоїть моя душа в полях.

Як надійшла щаслива доля,
Збудила весняну снагу,
Моя душа, немов тополя,
Зазеленіла на снігу.

Як надійшла любов справдешня,
Хлюпнула пригорщу тепла,
Моя душа, немов черешня,
Понад снігами зацвіла.

Як надійшла і засіяла
Та дружба, що живе в літах,
Моя душа над снігом стала,
Неначе яблуня в плодах,
1977

Розплелись,
розсипались,
розпались...
Розплелись, розсипались,
розпались,
Наче коси, вересневі дні.
Ми з тобою ще не накупались,
А вже грає осінь у вікні.
Віднесла вода ласкаві зорі,
Що все літо кликали в ріку,
З птицями на білій крутогорі
Горобину пробуєм гірку.

Може б, нам полинути у вирій -
За літами молодості вслід.
Тільки крила в позолоті щирій
Важко піднімати на політ.

Я тобі зимові дні сріблясті
Заплету в сивіючу косу;
Тільки зорі, викупані в щасті,
З моря я назад не принесу.
1977

НЕ СПИ, МОЄ СЕРЦЕ!

Не спи, моє серце, не спи,
Побудьмо до ранку в дозорі,
Допоки козацькі степи
Не встануть, як хвилі на морі.

Ще буде на спочив пора,
Як ніч непробудна і тиха,
Ще нам заспіває гора
Говерла і рідна Пивиха.

Пожди, моє серце, пожди,
Допоки не встане руїна,
Допоки кайданів сліди
Не скине з душі Україна!
6.ІІІ 2003

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 01.10.2004 > Тема "Українці мої..."