Я не з наю, як до цього ставитись. Врешті, газета «Пост-Поступ» – це все – таки справа не моя. Те, що газета «Пост-Поступ» – це справа мого покійного чоловіка, навіть справа життя мого покійного чоловіка, то чому би не згадувати його у відновленій газеті. Але справа полягає в тому, що потрібно собі ставити запитання, чи хотів би Сашко співпраці з тими людьми, які зараз фінансово відродили «Пост-Поступ». Адже ж колись ці люди і привели до краху молодої газети… Я дуже радила би цим людям, оскільки вони звернулися до пам’яті першого редактора газети, інколи уявляти собі, що сказав би Сашко в тій чи іншій ситуації, чи хотів би він, наприклад, щоб газета його мрії була двомовною?

Я намагаюся все менше перейматися політикою. Але, на жаль, тоді, коли ми нею не переймаємось, тоді вона переймається нами. Отже, бути геть осторонь не виходить. Я намагаюся оцінювати людей у політиці в першу чергу як людей. Дурнуватими роблять їх власне умови політичних ігор, які вони собі придумують. Кажуть, найбільш епатажні політичні діячі за горнятком кави – чудові люди. Приїзд Януковича я на собі не відчула ніяк.

Дітей у мене четверо. Всі дочки. Я оточена добрими людьми. Безсумнівно, без їхньої допомоги було б сутужно. Насправді ж ми навіть не уявляємо, які довкола люди добрі та співчутливі.

Бачите, як Ви глибоко все розумієте… Якщо це помста – то це писання має відімстити колись мені. Уважно слідкуйте, Ви, мабуть, помітите, коли це почне відбуватися.

Напевно, це професор Фільц, такий, яким я його знала в один період мого життя. Тоді він був добрим диваком і приколістом в моїх очах. Зараз я би так про нього не сказала, оскільки давно з ним не спілкувалася. Нічого не можу сказати про трьох людей, згаданих у тріаді. Окрім того, що двох із них я шаную і поважаю. А щодо того, що люди об’єднуються, то це ж нормально, адже ніщо людське…

Критерій особистісний. Тобто кого хочу, того запрошую. Не думаю, що мало повідомлень у пресі. Кожного разу на зустрічах, здається, більше журналістів, аніж просто слухачів. Майже всі львівські газети писали і пишуть про журфікси та цікавих гостей. В тому числі і «Високий замок». «Львівська газета» завжди докладно і чудово пише про ці письменницькі збіговиська. Я думаю, що газети якраз і допомагають мені, як і інформагенції. Я не маю на увазі привернути увагу широких кіл, кожного разу приходить по двадцять-тридцять чоловік – і цього достатньо для спокійної, глибокої бесіди. Не завжди виходить так, як хотілося б. Але думаю, що вузьке коло слухачів – це майбутнє літературних вечорів, чимдалі тим більше буде відпадати потреба у випадкових сотнях слухачів. Краще хай буде десять.

«Поступ» теперішній рідко беру до рук. Він мені чужий по духу, я триваю не в тих тональностях, не в тих барвах і звуках, що ця газета. Серед українських письменників є дуже багато цікавих і глибоких авторів, але вони приречені на те, що будуть банально непрочитані. Людям нецікаво читати, грубо кажучи. Ось вчора на зустрічі-журфіксі була Ніна Бічуя. Це велика Людина і Велика Письменниця. Був також Роман Іваничук. Це письменник, який пише багато й невтомно, і все, що виходить з-під його пера, дуже важливе для суспільства і для літератури. Я читала би навіть заяви в жек, які написав Роман Іваничук – така це величина.

Вибачте, відповідаючи на попереднє запитання, я не сказала, що готую до друку. Поки що нічого не пишу, нічогісінько, крім деяких статей. Немає натхнення. Тепер більше редагую інших людей. Дякую за компліменти. Що надихає? – зараз, власне, нічого. Раніше надихали люди, якісь події, страждання, а також ідеї, які я знаходила в літературі. Інша думка інколи так сильно резонує з нами, що відбувається дивовижна духовна алхімія, я для цього і журфікси задумала, щоб люди мали можливість зустрічатися з ідеями, висловленими у великій літературі, - щоб і вони надихалися…

Я не виступала проти, бо вважаю безглуздям виступати проти взагалі будь-чого.

Як може не боліти? Але якщо у цьому місті живуть освічені люди, то ми його врятуємо.

Ох, дорога у рідні місця поростає терном… Все важче і важче вибратися туди, до порожньої хати, де колись було тепло, добре, де вирувало життя. А тепер – пустка. Нікого. Тільки мої невимовно великі провини перед усіма, кого вже немає. Хоча інколи здається, що ніхто не відійшов, що всі тут, вартує тільки простягнути руку, щоб доторкнутися. Мала батьківщина обов’язково витіснить мене, блудну дочку. Не знаю, чи буду ще писати про село, адже вже сьогодні зовсім не те відчуваю, що рік тому, тим більше, два. Зараз нестримно насувається лава відчуження, відстань між мною і селом. Краяни не читають газет, і це мені абсолютно на руку. Ой, що би вони зі мною зробили, якби прочитали! Особливо моя тета…

Український політик – це український політик. Російський Достоєвський – це вселюдський Достоєвський. Щодо «красоти» і як її розуміють українські політики, то саме так – із змовницьким виразом обличчя, мовляв, «ох, счас как урєжу!» Та Бог із ними, з політиками, їм не слід сумніватися – інакше програють вибори. Чим більше читав – тим більше сумніваєшся. Висновок робіть самі. Важко сказати про всю львівську інтелігенцію загалом. Одна пані, після того, як я запросила її на журфікси, присвячені «Анні Кареніній», відповіла мені, що вона не прийде, бо не є фанаткою «Анни Кареніної». Відповіла дуже гордо. Після цього я перестала бути її фанаткою. Запитують, хто із російських письменників «робив» мене як людину і як творчу особистість. Толстой Лев Миколайович, це по-перше. І несть їм числа.

Середовище – це люди, окремі люди. Окремих людей зі спілки дуже шаную і поважаю. А щодо самої організації насправді нічого, окрім загальновідомого, не скажу, бо не член сама, на засіданнях не бувала. А взагалі зібрання творчих людей – це тераріум, дуже важка атмосфера.

Я швидше можу сказати, який напрям не репрезентую. Не репрезентую постколоніальний глобалістський мейнстрім, який передбачає певний дрес-код. Я – людина старої дати багато в чому.

Може, прийде Галина Пагутяк, і якщо це трапиться, то буду вважати, що для літературного життя Львова справді щось трішки зробила. У березні проведу три зустрічі з письменниками, які презентуватимуть твори, що ніде не друкувалися. Творчі плани важко окреслити. Можу сказати хіба одне: мрію написати роман про сестер, свою «Калинову сопілку». Вже навіть дещо маю… Але чи зреалізую? – хто його знає?

1) Проблема Президента Ющенка, те, що він пороздавав ордени колишнім стукачам. Люстрацію в нашій країні, схоже, колись зробить війна або справжня революція. 3) Важке запитання. Думаю, що найголовніше, щоб вони були добрими людьми і нікому ні за яких обставин не чинили зла. 5) Я подумала, що це потрібно робити. Оскільки люди мене просили. Питали в книгарні, мене особисто, коли буде. Врешті, нічого ніде схожого не відбувається. 6) Доля Мирослави Гонгадзе – унікальна, унікально важка. Ми з нею можемо бути схожі в тому, що пережили схоже. Я би при зустрічі із Мирославою хотіла їй висловити своє захоплення, яка вона сильна і гідна у своєму незмірно великому та винятковому горі. 7) Таких людей у Львові немає. Є люди, які мені не подають руки. У цьому немає моєї волі. Моя воля є на те, щоб так не було. 8) Мої куми відомі у Львові люди, справді. Але ж їх не перечислиш усіх – так багато. 10) Може… 11) Я не дуже знаю Андрія Садового як людину і як бізнесмена. У важкі хвилини він висловлював мені підтримку і співчуття.