Леонід Шульман: Обережно, псевдонаціоналізм!

додано: 07-04-2006 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1144389637.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Для Майдану

• Україна • Політика •

Після другої світової війни на теренах Західної України вирував опір Української повстанської армії комуністичній диктатурі та російській окупації. Одним із заходів, до яких вдалася радянська імперія, було створення псевдонаціоналістичних озброєних формувань. Спеціальні частини НКВС, переодягнені в однострої УПА, мали завдання: посварити УПА з населенням Галичини. Це робилося шляхом провокацій. Було два типи провокацій. Перший – зупинка псевдонаціоналістичного загону в якомусь селі на ніч. Місцеве населення підтримувало УПА. Вояків годували й поїли. Вранці чекісти-псевдонаціоналісти йшли геть. Після цього до села заходили чекісти в одностроях НКВС. Вони заарештовували й депортували тих, хто допомагав переодягненим “бандерівцям”.

Провокація другого ґатунку була ще страшнішою. Загін псевдонаціоналістів заходив до села і знищував у ньому все доросле населення. Спеціально залишали живими кілька дітей та старих дідів з бабусями. Задля того, щоб ті розповіли всім ніби село знищили бандерівці.

Ця історія згадувалася мені під час президентських та парламентських перегонів, на яких серед політичних сил змагалися численні псевдонаціоналістичні орґанізації. Практика створення таких орґанізацій має місце вже тривалий час. Розпочалося все ще за часів горбачовської перебудови. Справжні націоналісти є патріотами України й переймалися вони тоді проблемою незалежності та здобуття державності. Зараз для них головне – розбудова держави, створення та зміцнення самодостатньої економіки, здобуття міжнародного авторитету України, піднесення добробуту та культури. А псевдонаціоналістів турбує зовсім інше.

Для чого роздмухується псевдонаціоналізм? Тут вимальовуються дві цілі. Перша – створення неґативного іміджу України у світі. Конче необхідно, щоб спільнота демократичних держав вважала Україну чимось середньовічним і відсталим. Державою де нема демократії, проте панує антисемітизм, а відтак недоцільно пускати Україну до ЄС, СОТ, НАТО, та інвестувати її економіку.

Цілком очевидно, хто саме зацікавлений перетворити Україну на державу-вигнанця, з якою ніхто не підтримуватиме стосунків, крім Росії Путіна, Білорусі Лукашенка та азійських країн СНД.

Друга ціль – залякати населення, особливо так зване російськомовне, загрозою націоналізму, який буцім-то мріє про політику національної дискримінації аж до етнічних чисток і здійснить її, якщо націоналістів допустити до влади. Створення заляканого електорату, до лав якого, крім російськомовних, можна спробувати залучити просто порядних людей, включно українців, які дотримуються демократичних переконань і проти будь-якої дискримінації, – ось головна мета псевдонаціоналістів. Подібно до того, як переміг на виборах 1932 р. в Німеччині Гітлер, націонал-соціалістична робітнича партія якого залякувала німців загрозою комунізму, псевдонаціоналісти виконують завдання – загнати заляканий електорат до проросійської кошари. Як показали останні вибори, ця стратегія дала певні результати.

Хто створив і створює псевдонаціоналістичні організації? Звичайно, документальну відповідь на це питання дати неможливо. Можна лише твердити, що фінансові та організаційні можливості такі колись мали лише спецслужби, а зараз, можливо, їх мають також олігархічні клани. Зрозуміло, якщо все це робиться, то тільки за умов суворої таємниці. Тому жодних документальних вказівок на організаторів псевдонаціоналістичних угруповань немає. Нам залишається ставити питання: “Кому потрібен псевдонаціоналізм?” Відповідь цілком очевидна.

Як працює псевдонаціоналізм, як його виявити та відрізнити від справжнього націоналізму? Стиль псевдонаціоналістів – гучні аґресивні заяви на мітингах, у ЗМІ, сповнені загроз демонстрації та провокації, злива ксенофобських, переважно антисемітських публікацій. Ви не почуєте від псевдонаціоналістів і не прочитаєте в їхніх програмних документах конструктивних пропозицій щодо піднесення національної економіки, зміцнення незалежності (насамперед від Росії), розвитку освіти, науки й культури. Хіба що деякі загальні гасла-декларації. Лейтмотивом псевдонаціоналістів є заклик БИТИ. Кого саме? – Звісно, жидів та москалів. Псевдонаціоналісти навіть не дбають про те, щоб пояснити людям, як і чому після побиття розвинуться економіка та культура.

Отже перша ознака псевдонаціоналізму – войовнича ксенофобія. Впадає в очі така риса цієї ксенофобії. Вона спрямована майже виключно на євреїв. Ви не почуєте від них критики на адресу російського колоніалізму. Головним ворогом України оголошуються оті 100000 євреїв переважно похилого віку, які доживають свій вік в Україні і діти яких вже давно еміґрували. Звичайно, серед євреїв, як і серед будь-кого, можна зустріти людей різних якостей, в тому числі шахраїв і негідників. Але серед українців таких ще більше. І не тому, що українці погані люди, а тому, що їх взагалі чисельно більше. Звичайно, шахраїв-китайців ще більше. Жодна нормальна людина не може вважати, що людські якості визначаються етнічним походженням, релігійними переконаннями, вагою, ростом, кольором волосся чи формою носа. Людину робить виховання і суспільне оточення.

Друга ознака псевдонаціоналістів – їх вчинки демонструють впевненість у власній безкарності. Те, за що справжніх націоналістів горбачовських часів била й заарештовувала міліція, для псевдонаціоналістів залюбки залишалося без наслідків. Така впевненість доводить, що псевдонаціоналісти працювали під надійним дахом, а радикалізм їхньої поведінки – звичайна поведінка провокаторів.

Третя ознака псевдонаціоналізму – погано прихована підтримка з боку владних і провладних структур. У псевдонаціоналістичних організацій не було проблем з реєстрацією, з доступом до ЗМІ. Згадаємо записане провладним телеканалом і багаторазово показане телеглядачам шоу у виконанні лідера (тепер вже перейменованої) соціал-національної партії Тягнибока, де нічого, крім ксенофобських закликів, не було, а мета лежить просто на поверхні – продемонструвати українському обивателю, які людожери оці націоналісти-ющенківці.

Не можна утриматися від коментарів до “п’ятихвилинок ненависті” у виконанні Дмитра Корчинського. Колишній рухівець, ніби націоналіст. Далі лідер УНА-УНСО (є підозра, що вже тоді ця організація перебувала під зовнішнім контролем). Після того, як Корчинський кинув лави УНА-УНСО, він створює нову партію “Братство”, ніби теж націоналістичну. А як же так сталося, що для нього купили час на каналі 1+1 (хто платить?) для виступів проти справжнього націоналіста Ющенка? Далі п. Корчинський був кандидатом у президенти (звідки взялися 500000 грн. на заставу?).

Четверта ознака псевдонаціоналізму – приховані джерела фінансування. Створення та функціонування політичної партії вимагає значних коштів. Псевдонаціоналістичні структури малочисельні, членських внесків явно не вистачить, їхні видання здебільшого збиткові. Якщо подивитися на видавничу діяльність псевдонаціоналістів, то буде велике здивування. На кожному людному місці в Києві стоїть "добре фортіфікований" кіоск Міжреґіональної академії управління персоналом (МАУП) з написом "Книги з усіх галузей знань". Домінує одна "галузь" – антисемітська пропаганда. МАУП стала базою так званої Української консервативної партії Г.Щокіна, головним політичним напрямком якої також є антисемітизм. МАУП видає 84% антисемітської писанини в Україні. На цю діяльність потрібні дуже великі гроші. Читач, мабуть, зрозумів, звідки вони беруться. Дуже цікаво, що на моє питання, звідки гроші, деякі псевдонаціоналісти відповідали: "Гроші дає діаспора". Подумав і вирішив, що це – правда. Принаймі частково. По-перше, відразу після другої світової війни в діаспору було впроваджено чимало радянської аґентури. По-друге, ніде правди діти, серед діаспори є гітлерівські недобитки, які могли б цілком щиро офірувати на антисемітську діяльність в Україні. Гроші спонсорів псевдонаціоналізму пішли до кишень авантюристів. Українська нація виявилася психічно здоровішою, ніж вважали вороги України. Псевдонаціоналісти гучно провалилися.

П’ята ознака деяких псевдонаціоналістичних організацій – вони залюбки беруть собі назви, тотожні або майже тотожні назвам справжніх націоналістичних організацій. Маємо “Народний рух України” і “Народний рух за єдність” ( п. Бойко), новостворена УНА-УНСО на чолі з Коваленком, ОУН (справжні націоналісти) і “ОУН в Україні” Романа Козака. Але буває й інше. Беруться назви з лексикону гітлерівської Німеччини. Тут чітко видно, що псевдонаціоналізм працює проти України на публіку. У світової спільноти повинно скласти враження в засиллі неонацистських сил. Наші державницькі націонал-патріотичні сили мусять злитися у свідомості світової демократичної спільноти з неонацизмом. На українському Інтернеті з’явилося видання з назвою колишньої центральної гітлерівської газети. Гітлер мав Völkischer Beobachter (фьолькішер беобахтер – народний оглядач). Україна має свого "Народного оглядача" із свастикою в логотипі. Веде сайт редакція расистського журналу "Перехід-4", який можна було купити у магазині "Наукової думки" на Європейському майдані. Я добре розумію, що нацистська символіка розумними політиками не може використовуватися, бо вона відштовхне людей, які у своїй більшості ненавидять гітлеризм. З цього випливає, що функція цієї символіки – бути подразником для демократичної громадськості, бути "доказом" людожерства справжніх націоналістів.

У псевдонаціоналізму бувають проколи. Іноді він демонструє своє справжнє обличчя. Демократичну націоналістичну організацію Конґрес українських націоналістів (КУН) купив бізнесмен Івченко, який очолює "Нафтогаз України". Слідом за ДемПУ Яворівського, яку купила горілчана капіталістка Антоньєва, і за СДПУ(о) Онопенка, яку купили Медведчук із Суркісом, КУН став третьою приватною партією. І ось російський газовий шантаж.

Псевдонаціоналіст Івченко бере з собою до Москви російсько-українського перекладача (ач який націоналіст!), але спокійнісінько зраджує національні інтереси України, підписуючи низку угод на користь Росії. Відтепер НАК Нафтогаз наполягає на підвищенні тарифів на газ для українських споживачів.
Закликаючи читача до пильності щодо псевдонаціоналізму, варто нагадати цілі справжнього націоналізму. Головна мета націоналізму – розвиток економічно сильної, авторитетної на міжнародній арені демократичної держави, припинення назавжди практики розкрадання і розпродажу національних багатств, руйнації виробництва, насамперед високих технологій, переходу української економіки під іноземний (переважно російський) контроль.

Націоналісти проти відновлення СРСР у будь-якому модернізованому вигляді. Націоналісти поділяють людей на друзів та ворогів не за расовим чи етнічним принципом, а за їх політичною орієнтацією, в залежності від того, чи є вони українськими патріотами, чи розуміють вони право української нації мати й розвивати свою національну державу – українську Україну.

Стаття надійшла на пошту Майдану Date: Thu, April 6, 2006 3:36 pm


Обговорити цю статтю у форумі

додано: 07-04-2006 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1144389637.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.